Ta opowieść to pajęcza sieć pozrywanych nici: jak już uda się złapać jedną z nich, reszta natychmiast wymyka się z rąk. To historia o niepokojącej serii zgonów w pornoświatkach Rzymu, Mediolanu i Turynu, ale też o śledztwie prowadzonym przez nadkomisarz Vittorię De Feo. To opowieść o tym, jak na ten sam trop wpada pewna para dwudziestolatków, Bet i Teo, poszukując historii, która przywróci świetność ich blogowi, i pewien dziennikarz brukowca szukający tematu życia. W trakcie własnych prywatnych śledztw trafiają na surrealistyczną galerię groteskowych postaci: chirurgów, którzy zbijają fortunę projektując seks-zabawki w oparciu o anatomię ciał zmarłych gwiazd porno, adwokatów z piekła rodem, którzy trzymają swoich stażystów na krótkich smyczach, ekspertów medycyny sądowej, którzy chcą się stać youtuberami, upadłych aktorów z programów dziecięcych, psychiatrów przebranych za awokado, influencerek-kokainistek i przebiegłych managerów gwiazd porno. Wszystko okraszone narkotykami i zakazami zbliżania się, obciętymi dłońmi i cytrynowym ciastem, królikami domowymi i śmieciową telewizją, magazynami Ikea i planami fimów porno.

Napisan kao kriminalistički roman, Život je moj opisuje odnose između tri žene različitog društvenog porekla: Anđele Pop, galeristkinje (i sveže majke), Grete Rot, policajke u Odeljenju za ubistva, i Karle [Razije], seksualne radnice. Pateći od postporođajne depresije, Anđela opet oseća snažnu potrebu za kontrolom, potrebu koja se, naposletku, materijalizuje u vidu izložbe koju protagonistkinja osmišljava pod naslovom „Život je moj”, posvećene njenoj ćerki Elizi i sestri Rajsi. Tu se pojavljuje Karla, koju Anđela slučajno upoznaje tokom jednog izlaska u grad, kao i bivši kolega sa fakulteta, novinar Lazar Mitrea. Međutim, Karla je kratkotrajno i ljubavnica Grete, policajke koja je zadužena za istragu sumnjive smrti Anđele Pop. Različite narativne niti prepliću se oko sledeće dileme: da li je smrt Anđele Pop ubistvo ili samoubistvo? Ako je reč o zločinu, ko je krivac? Ima li više saučesnika? Osumnjičeni u ovom slučaju postaju svi koji su bili bliski „žrtvi”. Sumnja i napetost, kako narativna tako i ona među likovima, održavaju se do samog kraja, kada saznajemo da je Anđela Pop iskoristila sve odnose kako bi do kraja sprovela svoj plan: izložbu kao manifest. Želja za samoubistvom i znaci psihičkog klonuća lika rasuti su kroz čitav roman, ali oni ne vode direktno ka zaključku da je to bila Anđelina odluka, te se dilema ubistvo ili samoubistvo zadržava do samog kraja knjige. Život je moj rastavlja stereotipe i predrasude vezane za porodicu, rod, seksualnost i psihičke poremećaje. Roman se, stoga, završava manifestom koji poziva na promišljanje, prihvatanje, razumevanje i empatiju.

Wszystkie dobre laleczki to powieść o Vanji, milenialce, która kończy trzydzieści lat i uświadamia sobie, że w jej życiu nic nie wygląda tak, jak sobie wyobrażała. Nie została sławną artystką, lecz scenarzystką tanich telenoweli, nie ma dzieci, nie jest w związku, cierpi na silne stany lękowe, a jej relacje z rodziną są dalekie od idealnych. Kiedy pod drzwiami Vanji pojawia się była dziewczyna z dzieckiem, bohaterka pozwala im przez pewien czas zostać, mimo że Svetlana złamała jej serce. To skłania ją do przewartościowania swojego życia. Rozdarta między pragnieniem robienia tego, co kocha, a próbą przetrwania we współczesnym Belgradzie, Vanja dochodzi do wniosku, że musi coś zmienić. Impulsywnie podejmuje decyzje o odejściu z prac przy telenoweli. W tym samym czasie właściciel wyrzuca ją z mieszkania, by wynająć je rosyjskiemu małżeństwu, które może płacić znacznie wyższy czynsz. Svetlana odchodzi, ponownie ją porzuca. Vanja zostaje sama i nagle czuje się jak mała dziewczynka, która nie potrafi zatroszczyć się o siebie. Podczas pakowania rzeczy przypadkowo oblewa nogę wrzątkiem i doznaje poważnego oparzenia. Zaczyna się zastanawiać, czy to na pewno był wypadek? Nie wiedząc, co dalej, Vanja wraca do matki, do małego miasta niedaleko Belgradu, gdzie czeka na nią wszystko to, od czego próbowała uciec. „Gdybym wiedział, jak pisać, pisałbym jak Katarina. Za tą żartobliwą myślą, która przemknęła mi przez głowę, kryje się w rzeczywistości mój podziw i przyjemność płynąca z czytania dzieła Katariny Mitrović oraz z prawdziwości jej słów. Katarina pisze o sobie, ale pisze też o mnie, o mojej siostrze, matce, moich przyjaciołach. Kiedy będziecie czytać tę powieść, będziecie mieli wrażenie, jakby ktoś napisał ją o was” – Vladimir Tagić. „Szybka, ekscytująca, zabawna, obrazowa i głęboko przeżyta. Wszystkie dobre laleczki są żywe, istnieją ze złożonymi rękami, potarganymi włosami, szklanym spojrzeniem i śmieją się nam w twarz” – Anica Dobra.

Sibel wacht in de luchthaven van Istanboel. Elke dag opnieuw mist ze haar vlucht naar Brussel. Ze voelt zich in de beide landen niet thuis, wil grip krijgen op de herinneringen aan haar overleden vader en haar taal herontdekken. Sibel vult de dagen met het observeren van andere passagiers en de zorg voor een speurhond. Maar zelf wordt ze ook geobserveerd. Bewakingsagent Ömer houdt haar via zijn schermen in da gaten en beslist haar te beschermen, zoals een vader. En dan is er nog Wernicke, een piloot die niet alleen zijn job verloor, maar nu ook zijn taal en gezondheid. Alle drie leven ze illegaal in de luchthaven, met hun eigen bagage en communicatieproblemen. Een sneeuwstorm verlengt hun ongemakkelijke samenzijn, maar een afscheid is onafwendbaar. Erkan omschrijft gevoelig hoe het is om tussen twee culturen op te groeien. Honingeter maakt bevattelijk hoe onmogelijk het is de ander echt te begrijpen en om je ergens thuis te voelen als je je moedertaal niet kunt spreken. Met poëtische metaforen toont Erkan de kwetsbaarheid van haar personages. Tülin Erkan (1988) groeide op in Oostende bij een Franstalige moeder en een Engelstalige grootmoeder. Haar zomers bracht ze door bij haar vader in Turkije. Wanneer mensen haar als half omschrijven, voelt ze zich vooral dubbel. In haar debuut Honingeter rijgt ze taal en herinnering virtuoos aan elkaar tot een gecondenseerd geheel.

Una comitiva di amici si forma a seguito di un incidente al concerto della pop star italiana Verda a Berlino, al quale la bulgara Nora sviene a causa di una dose eccessiva di psicostimolanti. Gli astanti nel palchetto – l’imprenditore greco Adrian, il fotografo svedese Johan e la coppia di israeliani Sol, terapeuta, e Lilith, artista – la aiutano. I sei entrano sempre più in confidenza e iniziano a incontrarsi in vari punti d’Europa. Ognuno di loro sembra una persona realizzata e felice, ma nel profondo porta con sé i traumi del passato. Questi traumi generano in ciascuno un “piccolo peccato”: dipendenza dall’alcol, dagli psicostimolanti, tradimento, menzogna, manipolazioni e presunzione. Nora è attratta da Johan, mentre Adrian e Sol decidono di costruire un moderno centro retreat sull’isola di Creta. La comitiva si raduna lì in vacanza. Durante la terapia di gruppo ognuno condivide il proprio “piccolo” peccato. Lilith annuncia di aver commesso adulterio con Adrian. Scosso da quanto sentito, Sol si sottomette all’antico rituale del salto del toro, che simboleggia il tribunale divino. Il toro lo ferisce. Tempo dopo ciascuno cerca di fare fronte alle conseguenze di quel giorno. Johan non beve più. Lilith e Adrian vivono insieme a San Francisco. Nora cura la propria dipendenza, mentre Sol è rimasto invalido. Un giorno riceve un pacco da Lilith: i suoi vecchi appunti da terapeuta, dove aveva scritto che lei è probabilmente figlia di un incesto. Ovviamente alla sessione di gruppo lei aveva mentito allo scopo di punirlo per la sua brutale valutazione. Il suo “piccolo” peccato era la menzogna, non il tradimento.

Историческата фикция „Масовото изселване на агнетата“ разглежда последствията от клането, извършено над една общност в Западна Румъния, веднага след подписването на Виенския арбитраж през 1940 г. Началото на Втората световна война заварва Домника и братята Роми и Микулуш в замъка на семейство Телеки, където работят като прислужници. Веднага щом научват, че селото им е било атакувано, те тръгват на път, за да спасят майка си. Единственият път към спасението от въоръжените войски на хортистите[1], обаче, се оказва мрежата от тунели между крепостите на Трансилвания, (в началото на книгата има карта на тази мрежа), в които румънските бежанци търсят семействата си и пътя към свободата. Подземието се превръща в място на всевъзможни конфронтации, тъй като не всички галерии[2] са завършени, провизиите в килерите липсват, а една шпионка, изпратена от маджарите[3], промъква вътре торба с динамит. Паралелно с драмата на бежанците се заплита и любовната история на Домника и Роми, които търсят път един към друг. Домника става заложница в катун, обитаван от руски шпиони, а Роми е преследван от сина на граф Телеки и войниците му. „Масовото изселване на агнетата“ не е само един тревожен разказ за пътища и граници, а е и роман от онези, които предизвикват диалози, свързани с теми като заточението, колективната памет и правата на жените, и на края ни кара да се запитаме: Каква цена сме склонни да платим за свободата и какво наследство избираме да оставим на бъдещите поколения?

Наскільки далеко ми здатні зайти заради іншої людини? Замість обіймів рідних Даніелу змалку огортала тривога, що повертається з дивною періодичністю — щосерпня. Сонячні дні не приносять їй радості, а лише завдають болю. Коли в університеті вона зустрічає Штєпана, то гадає, що неприємним літнім дням нарешті покладено край. Та дівчина ще не здогадується: від такого минулого не втечеш. У романі Якуб Станюра доволі незвично працює з темою газлайтингу — особливою формою маніпуляції, яка змушує жертву сумніватися у власній раціональності, пам’яті та сприйнятті реальності загалом.