Pols, pols, oog, pols. Een jongen is een jongen en een meisje is een meisje en een jongen. Jij bent een jongen en je moet altijd naar mij toe komen. Elke nacht opnieuw moet jij over het water varen in een half leeggelopen rubberboot en ik moet elke ochtend een vuur ontsteken op het hoogste flatgebouw van mijn stad. Zodat jij iets hebt om op af te varen. Ik ben het meisje dat moet blijven zitten waar ze zit. En jij bent de jongen die de zee probeert leeg te drinken. Allemaal voor de pols, allemaal voor het oog. Soms zijn de dingen in een verhaal belangrijker dan de personages die ze beheersen. "De zon als hij valt" gaat over de reis die een jongen, een meisje, een oog en een pols afleggen om samen te zijn. Uitgangspunt voor deze novelle zijn twee historische objecten: het glazen oog dat overbleef na een drone-aanval op terrorist Mokhtar Belmokhtar en de pols van een vrachtwagenchauffeur die werd teruggevonden na een verder allesverwoestende explosie op camping Los Alfaques in Spanje.

Чи думала коли-небудь колишня вчителька української мови 72-річна Віра Тиха, що на заході власного, хай і не простого, але ж цілком щасливого життя вона опиниться у Будинку для літніх людей? Звісно, ні. Ще менше вона могла собі уявити, що туди її привезе єдиний і такий коханий син. Але пані Віра переконана: вона тут точно ненадовго. Просто надворі літо 2022 року – війна, її син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуювалися закордон, село на Київщині, в якому вони мешкають, оговтується після воєнних дій та окупації. А їй з хворим серцем, щоби син не хвилювався, може, й дійсно краще перебути поки тут, подалі від лінії фронту, у відносно безпечному маленькому селі, де війна хіба що по телевізору, у компанії, так би мовити, однолітків. Хай цим одноліткам і далеко за сімдесят. Але замість комунікабельних стареньких Віра Тиха потрапляє у світ зранених, колючих, саркастичних стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя закочуються за небесний життєкрай. «Там, де заходить сонце» – це тепла і щемка оповідь про життя на його заході. Роман, що підіймає важливі і болісні теми крізь історії людей і їхні стосунки, в першу чергу, з власними дітьми. Текст терапевтичної дії, яка так потрібна усім нам у ці непрості часи. Або, як каже сама авторка, книга-пластир на зранене серце.

Se habrá imaginado alguna vez la antigua profesora de lengua ucraniana, Vira Tykha, de 72 años, que pasaría el ocaso de su vida —una vida no exenta de dificultades, pero en conjunto feliz— en una residencia de ancianos? Por supuesto que no. Menos aún se podía imaginar que la llevaría allí su único y querido hijo. Pero la señora Vira está convencida de que no es para siempre. Es verano de 2022, el país está en guerra; su hijo Tolia se pasa el día haciendo de voluntario; su nuera y los niños se han visto obligados a refugiarse en el extranjero; mientras su pueblo en la región de Kiev se está recuperando de los combates y la ocupación. Quizás sea realmente mejor pasar una temporada allí con su corazón enfermo y para que su hijo no se preocupe. La residencia está lejos de la línea del frente, en un pequeño pueblo relativamente seguro, donde la guerra solo existe en la televisión, en compañía, por así decirlo, de sus coetáneos. Aunque esos coetáneos superen con creces los setenta años. Pero en lugar de ancianos sociables, Vira Tykha acaba en un mundo de viejos heridos, ariscos y sarcásticos, que día tras día no hacen más que contemplar cómo sus vidas llegan a su ocaso. «Donde se pone el sol» es un relato cálido y conmovedor sobre el final de la vida. Una novela que aborda temas importantes y dolorosos a través de las historias de sus personajes y de sus relaciones, sobre todo con sus propios hijos. Es un texto terapéutico, tan necesario para todos nosotros en estos tiempos difíciles. O, como dice la propia autora, un libro tirita para un corazón herido.