Všechna láska ze spálené fotografie cílí na vztah tří generací žen, které vnímají svět vzájemně neslučitelným způsobem. Rodina a její křehká rovnováha jsou narušeny náhlou hospitalizací nejstarší z nich. Paralyzující obavy nabývají konkrétních obrysů v blízkosti nevyhnutelné smrti. Na povrch vyplouvají jejich obranné mechanismy – hlavně způsoby, jimiž každá z nich parazituje na životě té druhé ve jménu povinnosti a mateřské lásky. Leia, která se nachází uprostřed této linie, je tou, která zaznamenává proměny, třídí realitu, snaží se ji přepsat a dát jí smysl; tou, která neustále vyjednává vlastní identitu v pokusu odhalit, kým je mimo roli dcery a matky, a nalézt cestu k bezpečnému přístavu. (Eli Bădică, editor)

Ova priča je kao paučina od pokidanih niti: ako uspeš da uhvatiš jednu, ostale ti izmiču. To je priča o uznemirujućem nizu smrti u svetu pornografije između Rima, Milana i Torina, ali i priča o istrazi koju vodi glavna inspektorka Vitorija De Feo. To je priča i o tome kako su se dvoje dvadesetogodišnjaka, Bet i Teo, našli na istom tragu u potrazi za pričom koja bi oživela njihov blog, kao i priča o pokušaju jednog novinara žute štampe da napravi ekskluzivu života. Oko njihovih zamršenih potraga kreće se nadrealni hor grotesknih likova: hirurzi koji se bogate prodajući seks-igračke oblikovane po anatomiji preminulih porno zvezda, đavolji advokati koji drže pripravnike na uzici, forenzički analitičari koji pokušavaju da se probiju kao jutjuberi, bivši glumci iz dečjih emisija pali u nemilost, psihijatri koji se prerušavaju u avokado tokom seansi, brbljivi influenseri nadrogirani kokainom, ljigavi menadžeri porno glumica. Sve to prati i začinjava mešavina sintetičkih droga i ugovora o potčinjavanju, odsečenih šaka i pita s limunom, kućnih ljubimaca zečeva i treš emisija, Ikea skladišta i porno setova. Iza jasne detektivske priče raspliću se oblici jedne pornografije postojanja za koju, danas, više ne postoji ništa što bi bilo opsceno.

Література й життя мають спільний знаменник: історію. Надворі сімдесяті роки, і Вільям «Людина-Кріт» Літтл вириває в тунелі під своїм будинком фразу, яка незворотно вплине на хід світу: «Нам уже не здається, що наші життя — це історія». Головною героїнею автофіктивного роману є тридцятитрирічна Емма, яка намагається дослідити своє чеське коріння, змиритися зі смертю матері та знайти відповіді на запитання, пов’язані зі зникненням своєї партнерки. Довкола неї історія не плине вперед — вона згущується і розколюється. Поміж уламків катастрофічно здіймається рівень води й розростаються пожежі. Емма продирається крізь них, намагаючись піти від кохання з його перемогами й поразками. У її розповіді ми доходимо до кінця разом чи кожен сам по собі — історія ж залишається. Так само як і питання, чи може розповідь допомогти людині змиритися з трагічними подіями.

Minęło już kilka lat, odkąd Luk i Eli po raz pierwszy stanęli na powierzchni Czerwonej Planety. Sadząc czereśnie na Marsie – które jako jedyne udaje się uprawiać na tej ponurej planecie – ojciec i córka rozpoczynają fascynujące poszukiwania tajemnic ukrytych w warstwach czerwonawego pyłu. Drzewa pełne ciemnoczerwonych owoców rosną pod kopułami wszystkich specjalistycznych szklarni z wyjątkiem Rejonu 24. Tragiczne wydarzenia z przeszłości wciąż przytłaczają bohaterów niczym ponura marsjańska mgła. Ich skafandry coraz bardziej wypełniają samotność, strach, niezrozumienie i smutek. Choć często zmuszają się, by nie myśleć o tymczasowo opuszczonym domu, iskry wspomnień nie dają się całkowicie ugasić – przyciągają ku drobnym, lecz istotnym szczegółom i wydarzeniom, które ukształtowały życie. Dlaczego ważne jest, w jaki sposób Eli je czereśnie oraz które drzewo Luk zasadził, gdy był mały? Czy stare gospodarstwo, sad, pobliskie jezioro, ucichły wiejski jarmark oraz sieć splątanych kanałów i zagajników mogą stanowić szkielet i system życia jednej rodziny? W debiutanckiej powieści Boris Džinić umiejętnie splata przeszłość i teraźniejszość swoich bohaterów, tworząc poruszającą opowieść o sile wspomnień, miłości, bólu, cierpieniu oraz nierozerwalnych międzyludzkich więziach. Rejon 24 przypomina nam, że nawet w najmroczniejszym miejscu można zachować radość życia i wiarę, że warto wrócić do tego, co na nas czeka. Powieść o sile wspomnień, miłości, cierpieniu i nierozerwalnych więziach między ludźmi.

Aby nikdo nezapomněl…, příběh o identitě, odcizenosti a neporozumění, je prvním románem Selmy Skenderović, vítězky Festivalu mladé literatury Urška 2020.

Náhodná skupina fanoušků italské popové divy Verdy se spřátelí po incidentu na koncertě v Berlíně, kde Bulharka Nora omdlí v důsledku předávkování psychostimulanty. Všichni přítomní v lóži, řecký podnikatel Adrian, švédský fotograf Johan, pár z Izraele, terapeut Sol a umělkyně Lilith, oběti pomáhají. Celá společnost se postupně sbližuje a začíná se setkávat na různých místech Evropy. Každý z nich se zdá být úspěšným a šťastným člověkem, ale hluboko uvnitř si nese traumata z minulosti. Tato traumata rodí v každém z nich „drobný hřích“ – závislost na alkoholu, psychostimulantech, nevěru, lhaní, manipulaci a aroganci. Nora se zamiluje do Johana a Adrian se Solem se rozhodnou vybudovat moderní retreat centrum na ostrově Kréta, kde všichni přátelé stráví společnou dovolenou. Během skupinové terapie se každý z nich podělí o svůj drobný hřích. Lilith prohlásí, že strávila noc s Adrianem. Sol, otřesen tím, co slyšel, podstoupí starověký rituál skoku přes býka, který symbolizuje Boží soud. Rituál se nezdaří a Sol je fatálně zraněn. Postupem času se každý z nich snaží vyrovnat se škodami, které ten den způsobil. Johan přestal pít. Lilith a Adrian žijí společně v San Franciscu. Nora se zotavuje ze závislosti a Sol je invalidní. Jednoho dne dostane Lilith balíček - Solovy staré poznámky z terapie. Píše se v nich, že Lilith je pravděpodobně plodem incestu. Uvědomí si, že na skupinovém sezení lhala, aby Sola potrestala za jeho krutý úsudek. Jejím „drobným“ hříchem byla lež, ne nevěra.

Тази книга с кратка проза е свидетелството на един войник за опита му от голямата война. За вярата на фронта, братството между военните, страха и надеждата, смъртта и Любовта. Авторът преработва собствените си травматични спомени, но текстът може да се превърне в психотерапия не само за него, а и за читателите. Авторът говори за себе си, преразказва реалността и сънищата, но преди всичко запечатва живота на ръба. Разказва за хората с голямата Любов, върху плещите на която всичко. Тук се появява Окопният Господ, започва Най-новият Завет, украинската култура в раницата става опора, а признатите майстори на военната литература не издържат изпитанието на реалността. Те не знаят нищо за нас, украинците. За себе си можем да говорим само ние, защото на Източния фронт всичко се промени. И Артур Дрон говори за това открито и директно. Както говорят онези, които са били на ръба. И са се върнали.