Я чую це з вуст людей, з їхніх кораблів. З того судна, що насувається на мене. Я не та життєрадісна земля, якою мене вважають ті, хто наближаються: не ласкаве літо, чи сила-силенна деревини, золота і м’яса, чи запаси шкур. Я нікому не належу. У мене немає господаря. Ні імені. Я не пустеля. Не біле пекло. Чи нерухомий пейзаж. Я — не міти, ані легенди, ані казки навколо вогнища. Я не створіння і не боги, яких вигадують, аби пояснити мене. Тварини, що мене населяють, не мають душі. У мене немає свідомості чи волі; я просто існую. Я не той поодинокий голий айсберг, не море в летаргії, не тиша, не ніщо.
Я — життєдайне лоно в коловерті, крижаний океан, що вирує посеред зими; лід, що наростає й убуває, і утворює зав’язі кристалів на стику води з повітрям. Я — білий ведмідь, що причаївся біля дихала тюленя; біла сова, що полює вдень; морське дно, що оновлюється, коли моржі прочісують його вусами в пошуках здобичі; злива шерехів; фосфоричне небо полярного сяйва. Часом я — шторм, а часом — карибу; сніг, що його мете вітер, дрейфуючі крижини і зграя буревісників на айсберзі, який гойдається і хилитається догори дриґом разом з сотнями інших. Я — ряба білість. У мені сплітається вся блакить льодовиків, коли сніг ущільняється, тане і стікає в глибінь. Я — серпанок, що огортає крижані хребти. Надмір мого світла лине навсібіч й поглинає небокрай і тіні. Простір мого тіла не має основи, бо північне сонце пожирає ґрунт, а той, хто вперше ступає по мені, наново вчиться ходити. Також я — позачасся, тяглість століть зими. Чорний прадавній лід у новій кризі, снігові обійми.
Я — земля прекрасних мерців: затоплена тілами і кістками. Я — ведмежа, чию матір роздер великий самець; голодний і тендітний лис; мамонт. Я — різня тюленів і оленів, червоне на білому, нарвал із понівеченим іклом. У моїх морях штормують величезні кораблі, які шмагає вітер, а кити гарцюють на хвилях. Я — густа, крижана і темна вода. Смерть, що чекає під товщею криги. Людський голод. Сіль, що роз’їдає губи. Я — пастка для кораблів. Холодний дощ і льодяний стогін. Ложе з крихітних квіточок, що прихищає пробудження равликів. Я — крячок, що гниє улітку в мулі. Ричання, щебетання, тупіт копит і зіткнення рогів. Рев води, коли народжуються кити, і кекури. Я — око вола, з якого сочиться мускус. І жінка на човні, що наближається до мене. Я — нервозність собак над водою. Приспаний у їхньому оскалі вовк. Я — табун карибу, які обтрушуються від води, перейшовши струмок, і пізнє сонце, що обертає росу на розсип діамантів. Наді мною височіють гори, моторошні кручі, а також утворюються чорні лагуни з прозорими берегами. Я — золото з глибин землі. Золото, що виблискує в річці посеред безкінечної ночі. Я — непереборне бажання.
***
Бога нема. Він помер у хатині, коли побачив мордочку Вік, замазану кров’ю. Залишається лише смерть. Холод. Безкінечна ніч. І вона посеред некерованого безладу. Їй не треба дивитися на Найта, щоби зрозуміти, що кішка обгризла його тіло. Мабуть, спочатку вона лише лизнула виразку на нозі, а потім не стрималася й лизала ще і ще. Аж доки не схопила передніми лапами кінцівку, не впилася іклами в плоть і розірвала її настільки, що там умістилася б голова маленької тварини. Вона лише сумнівалася, чи дослідник вже помер, коли Вік почала його їсти, чи, навпаки, його серце зупинилося, бо він побачив, що його пожирає домашня кішка.
Кому або чому молився Найт, коли прийшов його час? А кому або чому буде молитися вона? Вогонь майже згас, поліна лише жевріють по краях, лише купка червоних промінців посеред ночі. Нестерпно холодно, але вона така перелякана та зневірена, що не спроможна навіть пальцем поворухнути, аби розпалити вогонь. Надворі лютує вітер. Так не задувало відтоді, як ведмідь розтрощив комору. Хоч і темно, вона знає, що Вік вмостилася в неї біля ніг, бо шукає тепла, щоб заснути. Також розуміє, що кішка не вагатиметься, чи з’їсти і її, якщо буде потрібно, однак спершу Ада має сильно занедужати або здатися.
Незнана лють шибає їй в голову. Її мати відмовилася викликати духа-охоронця, який би захищав Аду від народження, і через запозичену релігію, яку вона з таким фанатизмом прищеплювала доньці, та також не захотіла викликати жодного охоронця своєму синові. Може, саме тому Беннет так хворіє, бо в нього немає його атка. Інупіати вірять, що діти народжуються з душею такою крихкою, як у миші, і тому їм потрібна ще одна, сильніша та мудріша наппан, яка зможе захистити їх від небезпеки. Для цього треба, щоб тієї миті, коли відокремиться плацента, а мати і дитя стануть двома окремими особинами у світі, породілля заспівала до духу померлого, почувши, той визнає себе захисником нового створіння. Заклинання необхідно промовити двічі: перше пробуджує померлого з могили, а друге — витягує його звідти.
Її палкий гнів змінюється смутком і безсиллям, адже вона розуміє, що для Беннета не заспівали; він не несе в собі імені жодної стародавньої душі поселення, яка могла б його захистити; якби ж вона закликала того духа — бережи моє дитя, прадавній духу, бережи моє дитя, прадавній духу — можливо, їм ніколи б не довелося розлучатися. Але в момент хрещення, коли її малюк борсався та кричав над священною купіллю — з розкосими очима, прямим чорним волоссям і цією смуглявою шкірою, такою своєю і такою давньою, що її ніколи не висвітлити — вона прагнула лише одного: щоб його ім’я цінували і поважали у світі білих.
Уперше відтоді, як прибула до Врангеля, вона розважує ймовірність того, що в Номі все уже зовсім не таке, яким вона його полишила. Що Беннет помер. Тоді вона вирішує вже не вилазити з-під шкур й дозволити собі померти. Це легко. Треба лише лежати і чекати, коли згаснуть червоні промінці вугілля, а холод ззовні проникне в хатину. А потім стерпіти, як цей крижаний язик пробіжить по всіх куточках, поки мороз не занурить її у вічний сон.
Смуток допомагає їй нерухомо лежати й спостерігати, як гасне вогонь. Розжарені обриси полін вже майже зникли. Усередині них і досі палають маленькі червоні серця, які, якщо їх підживити, знову розпалять дрова. Вік міцно спить, Ада знає це, бо відчуває вагу кішки, що вляглася на її литках. Чи не єдине місце, де вона досі вловлює тепло, попри зимовий одяг та хутро. Яку частину вона з’їсть першою? Думками пробігає по кожному пальцю ніг. Мізинці зникли на обох ногах, так само як і безіменні та середні. Лише на одній нозі вона відчуває кінчик нігтя вказівного пальця, що впивається у внутрішній бік великого. Більше нічого не існує: ні стопи, ні п’ятки, ні згину, ні щиколотки. Обидва коліна поколюють, як і верхня частина стегон. Її дивує, що вона не почувається так само, як тоді, коли холод кусав її голу шкіру біля підніжжя гір. Тоді дотик холоду був болючим, наче опік, але тепер відмороження сприймається так, ніби тіло поступово засинає. Під стегном, саме в тому місці, де кістка торкається підлоги, залишається трохи тепла. Нічого в області сідниць. Нічого на шкірі живота, хоча вона досі вгадує, як пульсує запалений шлунок, як щось всередині спалахує і прагне дістатися до банок з м’ясом, вже невидимих у темряві. Її грудина тремтить під світлиною Беннета, а груди, колись джерело молока, від холоду зникають. Це той самий крижаний сон, який піднімається по улу до її шиї, проникає в рот і знову виходить з нього, та заплющує очі лагідною рукою.
Розсип білих вогнів вибухає під її повіками. Так помирає плоть. Усе повільніше б’ється серце, а кров циркулює все коротшими колами, бо вени звужуються і перекривають їй шлях, немов кекур. Болю немає. Лише образи та відчуття за завісою сну. Спочатку гаряча солона рідина, що стікає по її піхві та стегнах, потім спотворений живіт, який стискається від переймів. Вона стоїть навкарачки на тій же підлозі в іглу, де народила Беннетта. Сама. У центрі кімнати, подібно до її стегон, танцює вогонь, а дим піднімається вгору і виходить через отвір у склепінні будинку, що замінює димар. Напівтемрява і тепло цього крижаного сховища змушують її тіло розверзтися. Це розкриття приходить з несамовитим болем і солодким запахом, як у свіжого м’яса. Плями на засніженій підлозі. Фекалії, кров, слина.
З глибини горла лунає звірячий рик. Очі закочуються. Звук зависає в повітрі, нагадуючи низький спів кита. Сухожилля викручуються під натиском. Кістки тріскаються під натиском. У самому лоні — тиск життя, що народжується, і знову спалахи під повіками, і тіло розтинається навпіл, поки звучить її голос: я помру, я хочу померти.
І попри передчуття смерті, її рука тримається поміж ніг. Намацує м’яку шкіру маківки і густе волосся, вкрите слизом, що палить її піхву, наче розпечена вуглина. Кільце вогню. Її утроба виштовхує, всемогутня, і ось крик криків. Рука приймає її єдиного сина. Плоть від плоті. Тепла. Червона. Руки заколисують. Дитя плаче в неї на грудях. Ш-ш-ш. Ш-ш-ш. Плями крові на череві. Сосок у роті, майже чорний. Прадавнє тепло огортає її, перемагаючи голод, самотність і ніч. Утробний погляд тримає її, не дозволяє втекти на інший бік часу.
Тоді її очі раптово розплющуються, вилізають з орбіт, і вона хапає ротом повітря, як форель, витягнута з води. Вона мусить рухатися, аби прокинутися від передсмертного заціпеніння, але її маленьке тіло замерзло, окрім руки, що лежить на підлозі, і тієї точки на стегні. Вона навіть не відчуває ваги Вік. Не знає, чи кішка жива, чи мертва.
***
Ще до того, як сонце сховається за обрієм, вона дістається берега річки Скелетон. Золота в річці вона не бачить, але велика форель пручається на гачку. Риба смикає його вниз, ніби в кожному ривку криється її можлива перемога. Навіть так близько до смерті форель не усвідомлює, що може належати комусь окрім річки. Саме цього вона навчилася завдяки Великій Півночі: приналежності. До Врангеля вона й уявити не могла, що колись стане частиною крижаних брил і скель, світлових і водних циклів, снігу і вітру, вогню, повернення птахів, життя і смерті, тюленів і лисиць, Нанука. Життя здається їй неможливим, коли вона замислюється над поверненням до Нома. Саме з їхньою кригою вона хоче залишитися. Якби ж то маленький Беннет був поруч із нею, став частиною її життя. Вони двоє — володарі сонця і ночі, як ще два створіння холоду, криги і вітру. Тепер вона розуміє, що сон арктичної жінки має багато спільного з легендою про жінку з місяця, яку вона розповіла Найту на його смертному одрі, і що це було не якесь передбачення, а вікно, щоб побачити, яким було б її життя, якби вона залишилася на острові Врангеля назавжди.
