Туристи 

Мені ніколи не доводилося тікати. Хіба що того літа дев’яносто першого, коли ми з татом утекли в Мурську на канікули. Хоча насправді тікав він — мене просто не було куди подіти, бо садок влітку зачинений, а мама з Катариною працювали. Ми втекли, щоб сховатися від того лайна, яке вже почалося, і щоб перепочити перед лайном, яке вже назрівало. Зважаючи на те, що у наших краях сусіди погрожували рушницями сусідам, у яких наприкінці прізвища бракувало однієї рисочки, це здавалося безпечнішим варіантом. Тато в Прекмур’ї справді почувався безпечніше. Я ж не мала жодного уявлення, що відбувається насправді. Лише відчувала всіма чуттями водночас, з тисячократною силою, що йдеться про щось справді страшне. Про щось таке, що мені ніхто нічого не хотів розказувати, а пояснювати й поготів. Про те, що я потім ще тридцять років намагатимусь збагнути й розплутати.

 Мій тато пережив дивний досвід, коли за одну ніч став біженцем у ще вчора спільній державі. У державі, яку вважав своєю, рідною. Za najbolju ikad! I ne bi je menjao za  ništa na svetu. Ni-šta! Найперше він був югославом, а вже потім сербом. І так аж до початку розпаду Югославії, коли раптом залишився тільки сербом, бо йому недвозначно дали зрозуміти, що словенцем він бути не може. Байдуже, що прожив у Словенії довше, ніж у Сербії, і дуже любить кранську ковбасу і капусту.
Із розпадом Югославії війна зачепила й Словенію. Хоч для більшості вона закінчилася за тих десять днів раннього літа, для мого тата ж і для двадцяти п’яти тисяч шістсот сімдесяти однієї особи та їхніх родин — ні. Ще роками словенські міста виглядали як звичайні міста колишніх соціалістичних держав у період підйому. Міста, що поволі розквітали й переживали свій бум приватного капіталу та ілюзорного вибору, якого насправді не було. А для моєї родини й тисяч інших сімей воєнний стан тривав. У країні, де війни вже не було. У країні, яка в очах Європи була найстараннішою ученицею серед колишніх югославських держав, і яка, по суті, завжди знала, що вона — the chosen one. Що заслуговує на більше, адже і її громадяни заробляють більше, ніж в інших республіках, і більше не мають наміру тягнути на собі цю мізерію й злидні від Загор’я до Пелаґонії. Обраниця, яка серед інших балканських держав першою увійде до єдиної цивілізації, справді важливої, і невдовзі залишить своє брудне минуле позаду. Мов дрібна міщанка, яка з усіх сил намагається приховати, звідки вона насправді походить, і їй, налаштованій на безтурботність, глибоко байдуже, що відбувається там, звідки вона. Нехай там іще проллються тисячі літрів крові. Та хай їм грець, хай повбивають одне одного. Це вже не її справа. Тому вона намагається стерти кожен слід свого минулого, негідного її нового статусу. Відречеться й від матері, якщо треба буде. І чепуриться, й підмальовується, сяє і натирає себе до блиску, аби бути якнайбільше схожою на повноправних членкинь, і глибоко в собі придушує будь-який impostor syndrome. Нехай із цим розбираються всякі іммігранти та їхні діти. І ми розбиралися.

 Відчуття, що ти не нав’язуєшся, що ти тут свій — це той рівень домашності, який відчуваєш, коли, скажімо, приходиш у гості, він насамперед залежить від господаря чи господині. Саме від них залежить, чи почуватиметься гість добре і чи захоче прийти ще раз. Це власне те, чого нині не розуміють люблянські ресторатори, точніше, чимало їх. У нас удома, наприклад, гостям завжди віддавали особливу шану. Купували «гостьовий» сік — не той, що треба розводити. На стіл завжди ставили печиво, яке мені перепадало аж після того, як гості підуть. Ніхто не смів піти додому голодним. Особливу повагу до гостей виявляли й тим, що їм не треба було роззуватися. Словом, робилося все можливе, щоб гість почувався навіть краще, ніж удома. Бо гостеві багато дозволено і багато пробачається — те, що своїм ніколи. Мені здається, щось подібне стосується й відчуття свого місця, коли опиняєшся чужинцем у новій країні, навіть якщо це сталося за одну ніч. Попри те, що я тут народилася, я й досі іноді почуваюся чужою. І про це дбають господарі та господині. Іноді достатньо, коли хтось уживає слово чефур, коли продавчиня в місцевому садовому центрі радить, як накривати розсаду помідорів на городі, і щиро наполягає, що ту плівку обовʼязково треба гарно вирівняти, надати їй якоїсь форми, щоб не було «по-боснійськи». А я відповідаю: «Та нічого страшного, ми ж із Боснії». Хоч я і не зовсім звідси.

 Відчуття свого місця в новій країні зумовлюється, з-поміж іншого, і твоїм власним географічним та соціальним стартом. І в Словенії теж. Привітність до туриста з Франції й до біженця, скажімо, з Афганістану, дещо відрізнятиметься. Але в чому, власне, полягає різниця між біженцями й туристами? І ті, й ті приїхали з іншої країни, і ті, й ті зазвичай не володіють мовою країни, до якої прибули, і ті, й ті не знають місцевих звичаїв і традицій. Хоча і ті, й ті готові їх опанувати: одні — з цікавості, інші — з необхідності. Головна відмінність у тому, що одних місцеві зустрічають із радістю, бо туристи будуть ними захоплюватися: які вони відкриті й привітні, яка Словенія чиста країна — ніколи б не подумали — та ще й, сподіваємося, щось їм залишать. Багато залишать. Других місцеві зазвичай очікують із тривогою, бо бояться, що новоприбулі щось у них відберуть. І не просто щось, а багато чого. І ще й усе забруднять. І до тих, і до тих зазвичай словенці ставимося (ставляться?) стримано й обережно. Адже і біженці, і туристи — чужинці, а для словенців, так склалося історично, це може означати лише одне. Та попри все ми, зазвичай, віримо, що туристи збільшать наші доходи. А от щодо біженців, на жаль, більшість із нас не заглядає так далеко, щоб зрозуміти: з ними можливе те саме. Вони можуть працювати й робити свій внесок у суспільство, якому не довелося вкладатися в їхню освіту. Або бодай виконувати ту роботу, за яку не беруться навіть найбідніші з місцевих.

 Щоправда, до нас додому туристи з Франції не навідувалися, зате ми приймали біженців із колишньої спільної держави. Окрім Едвіна з протезом ноги та його родини, ми заприятелювали ще з однією сім’єю, яка приїхала до Словенії під час війни у Хорватії. У сімʼї було двоє синів. Хрвоє і Анте. Мама каже, що вони в нас не ночували. Тато — що ночували, якийсь час. Ось вони, ці розбіжності у пам’яті, які й досі провокують дрібні суперечки після недільного обіду, тоді як нам з Катариною та Лукою найбільше хотілося спокійно дивитися, як Джеймі готує своє ягня по-бургундськи на “24Kitchen”. Зате батьки погоджуються, що вони не раз приходили до нас у гості й ми добре проводили час. У готелі, де, за їхніми спогадами, біженці мешкали, принаймні деякий час, подавали обмежену кількість страв на день. Тож вони домовилися так: батько з одним сином снідав, а мати з другим вечеряла. Моя мама домовилася про роботу для їхньої матері, щоб та тимчасово прибирала у готелі. Так вона могла трохи заробити, поки сімʼя чекала нагоди вирушити далі, до родичів у Швейцарію. Але та відмовилася, сказавши, що вже точно не буде чистити туалети — rađe umrem  od gladi.

 Моїй мамі тоді це здалося нечуваним, вона навіть трохи обурилася «ого, пані занадто горда, щоб працювати прибиральницею». Мама була продавчинею. І раз вона так думала, то так тоді думала і я. Лише подорослішавши і згадавши цей випадок, я почала дивитися на нього по-іншому. Я задумалася, як це — бути вимушеною раптом покинути своє місто, свою роботу, друзів, можливо, навіть батьків, те велике дерево в парку, яке вже у травні давало найкращу тінь у місті, під яке ти сідала, з руками, повними пакетів із магазину, щоб трохи перепочити, ту кав’ярню, де по неділях пила каву зі своєю найкращою подругою, бо тільки там подавали «Franck»… Я подумала, як це, коли війна забирає в тебе абсолютно все: від відеокасет із записами святкувань днів народження твоїх дітей до підвищення, яке чекало на тебе у новому році, і серпневої відпустки на Макарській Рив’єрі. Коли в тебе лишається пара спідньої білизни, один розтягнутий бюстгальтер і кілька вицвілих сімейних фотографій, ти, мабуть, думаєш: ми втратили все, то хай залишиться бодай гідність. Хоча, ймовірно, вона теж вже втрачена. Я насправді не знаю, але уявляю, що мусиш триматися, робити вигляд, що в тебе ще щось залишилося. Щось, чого в тебе не зможуть відібрати. Має існувати якась межа, яку ти не перейдеш, борешся, щоб зберегти бодай частину себе. Для одного ця межа — носити чистий одяг, для іншого — не перестати читати книжки, для декого — щоб діти ніколи не були голодні, ще для когось — не чистити туалетів. Бо інакше, напевно, відчуваєш, що в тебе справді забрали все, і що тебе в цій чужій країні по суті більше не існує.

 Із наших зустрічей із тією родиною біженців для мене найважливішим було те, що я могла гратися й бігати у квача з їхніми синами на майданчику перед нашим будинком. Я була в захваті, що раптом у мене зʼявилося двоє нових друзів, які ніби взялися нізвідки. Вдома мені пояснили, що вони біженці, і на цьому все. Біженці. Або ізбєґліце по-нашому.

 Ранньоосіннього пообіддя, уже під вечір, ми з хлопцями ганяли перед нашим будинком. У якийсь момент вони приєдналися до інших дітей, які забивали м’яча у саморобні ворота, і це здалося мені страшенно нудним. Ну хто тепер гратиметься зі мною у квача?

— Хрвоє, Анте, давайте, ви ловите, ну!

Нічого.

— Хрвоє! Ти ловиш, ти ловиш! Лови мене, лови! — верещала я, і Хрвоє таки побіг за мною.

 Я насолоджувалася тим хвилюючим, солодким відчуттям, коли тебе переслідують, але насправді з тобою нічого поганого статися не може. І мені хотілося, щоб це тривало довго. Тож треба було якось його заохотити, ще дужче розпалити цю гру. Я почала кричати те, що, як мені тоді здавалося, могло стати паливом для подальших перегонів:

— Із-бє-ґлі-це, із-бє-ґлі-це, ви із-бє-ґлі-це!

 Потворна дитяча жорстокість. Я й гадки не мала, що цими словами кажу їм: ви не звідси і не маєте жодного права бути тут. Повторюю те, що невдовзі почуємо й ми самі. Від людей, які раптом побачать у нас чужинців. Хоча ми тут народилися. Хрвоє почав гнатися за мною ще швидше, ще завзятіше, а я дедалі голосніше верещала:

— Ізбєґліце, ізбєґліце!

Аж поки Хрвоє не зупинився і спокійним голосом не сказав:

— Ми не ізбєґліце. Ми туристи.