Вéсна сиділа на маленькому дивані під великою лампою, у тісній чорній спідниці й червоних нейлонових колготках. Під яскравим жовтуватим світлом її обличчя було майже невпізнанним, мов обличчя кам’яної статуї, затінене зустрічним світлом. У руці вона тримала зелену пляшку “Хайнекену” і час від часу, між фразами, підносила її до губ. Вона усміхалася. Виглядала як цілком звичайна дівчина на звичайній вечірці, яка фліртує зі звичайним хлопцем у звичайних джинсах (на кілька розмірів завеликих і до огиди потворних). Вона розвернулася до нього всім тілом, хоча насправді сиділа над ним — на спинці дивана, тоді як він глибоко вмостився у м’яких подушках. Його дуже високе й дуже худе тіло здавалося завеликим для цього дивана, наче Аліса-велетень у ляльковому будиночку Барбі. Напевно, Вéсна розповідала щось смішне, бо хлопець вибухнув сміхом. Вона підібгала  під себе ноги. 

Кімната була повна людей і шуму. Вечірка тривала й на верхньому поверсі. Хтось сидів на килимі посеред кімнати й передавав по колу джойнт, дехто стояв ближче до стіни й голосно розмовляв, а одна компанія зайняла великий оксамитовий диван, поруч із яким височів велотренажер. Будинок був величезний. Тягнучи мене сюди, Вéсна запевняла, що людей буде зовсім небагато і що ми «просто зайдемо глянути».

Хтось позаду змінив платівку. Тепер грали “The Strokes” — гурт, який обожнювала Вéсна. У ду́ші вона завжди співала так голосно, що я чула її крізь зачинені двері кімнати. Інколи я накривалася ковдрою по вуха, а ще зверху клала подушку, щоб приглушити її голос, який висмикував мене з глибокого сну. Пія спала в берушах. Вона це вміла: вимикати життя. Якось я запитала Вéсну, чому вона ніколи не співала в гурті. Дівчина відповіла, що гурти для тих, хто сам ні на що не здатен. Пам’ятаю, що її хлопець у старшій школі, у моєму першому класі гімназії, мав гурт. Я пішла послухати їх у якийсь дивакуватий бар під Любляною. Протупцяла на холоді пів години, щоб вистояти довгу чергу по квитки. Продавала їх дівчина з септумом і намальованими зеленкуватими  бровами на порцеляновому обличчі. Пам’ятаю також, що концерт тривав довше, ніж мені було дозволено. Я вислизнула з клубу на високих підборах у холодне таксі й напідпитку поїхала додому, а Вéсна, з якою я тоді ще взагалі не була знайома, напевно, танцювала десь у першому ряду в ритмі музики з цигаркою у зубах і пожаданням в очах. А може, все було зовсім не так, і вона сиділа десь позаду, одягнена у завелику куртку, з кількома коктейлями у крові, намагаючись змиритися з тим, що її хлопець — безнадійний співак, у якого закохані п’ятнадцятирічні дівчата, як я тоді. Це б її не збентежило, тільки сповнило тривогою. Якщо добре подумати, концерт насправді був поганий. Усі тусувалися у курилці, а під прожекторами перед сценою стояло й курило кілька однаково одягнених старших хлопців. 

Від купи книг, на якій я сиділа, почала боліти спина. Хоча я майже впевнена, вона боліла швидше від сидіння на зламаному офісному стільці Лідії. То це і є бути дівчиною? Виснаження? Сидіння в найдальшому кутку кімнати? Тепер Вéсна, далеко від мене, сміялася так голосно, що перекрикувала музику. Худий хлопець поруч підливав їй прозору рідину з великої пляшки, розмальованої персиками. Якби я спробувала проаналізувати наші життя, ця сцена була б цілком влучною метафорою. Вéсна зі своєю досконалою, ненав’язливою красою, що ширяє, мов великий метелик над кімнатою повною людей і сміється на весь голос, а на неї пожадливо дивиться чоловік; і я, яка за три години на вечірці заговорила лише з трьома людьми, сиджу в надто тісній сукні на купі книжок, хоча Вéсна перед тим пропонувала мені кухонний стілець. Звідки вона взагалі знала господаря? Хто його знає, Вéсна була знайома з усіма. Я розглядала великий прокурений простір навколо себе, у якому до того ж була вражаюча колекція мистецьких речей і всілякого мотлоху, який завжди знаходиш у домівках людей, чиє життя, здається, сповнене всім одразу: над каміном стояла вітрина з маленькими фігурками й наперстками, під великим дубовим письмовим столом — купа ковдр і декоративних подушок усіх кольорів і візерунків, скляний креденс прикрашали ароматичні свічки, скрізь стояли букети квітів, найімовірніше штучних. Затишок. Ось те слово, яке я шукала.

Я зробила довгий ковток холодного пива й облила сукню саме в ту мить, коли погляд Вéсни зустрівся з моїм. Вона всміхнулася й показала на свій келих. Будеш? — проворушила губами. Я лише заперечно похитала головою. На вечірках мене щоразу накривало тим самим порожнім відчуттям: що я сама і що між мною та іншими є якийсь непробивний металевий щит, тільки от я не принцеса на білому коні, а якийсь озброєний привид, що ховається у своїй зношеній оболонці. Вéсна такою не була, подумала я. Вéсна вміла поводитися з людьми. Принаймні зовні. І це вже було досить красиво. Про таке пишуть романи. Біля моїх ніг засвітився телефон, який я поклала на підлогу. Це була Лорі. Я втупилася у літери її імені. Л, О, Р, І. Л як любов. О як опіка. Р як рана. Я нахилила пляшку й довго пила. Бульбашки лоскотали горло.

Руки того хлопця тепер були у Вéсниному волоссі. Вони цілувалися на дивані — просто так. На кухні, коли ми різали собі торт на шматки і їли їх, нахилившись над мийкою, Вéсна сказала мені, що він студент монтажу і що його звати Ґоран.

— Він візуально мій тип. Не знаю, чи він вільний. Але якщо чесно… Хіба це проблема?— пробурмотіла вона з повним ротом.

— Я думала, що ти з Валом? Що у вас це серйозно? — трохи здивовано запитала я.

Вéсна дещо з викликом сперлася на мийку.
— Так. Я теж так думала, що ми разом. Але вчора ми посварилися по телефоні. По-справжньому посварилися.

— О ні, чому?

— Та… — вона махнула рукою, обернулася до мене й легенько вдарила кулаком у плече. — Але ти. Ти ж ніколи нікого не приводила додому, — продовжила вона вже серйознішим тоном.

Ми стояли на холодній плитці, яку я відчувала крізь тонкі шкарпетки. Уздовж усієї стіни тягнулися вікна, за якими стояла ясна ніч.

Не знаю. Мені важко завести інтрижку з кимось. І я б нікуди його не приводила. Я б радше хотіла, щоб це він мене кудись повів.

Але вголос я цього, звісно, не сказала. Це прозвучало тільки у моїй голові. Вéсна й далі дивилася на мене і наминала торт.
— Алло? Земля викликає.

 Ми засміялися. Я жувала торт, зненацька переконана, що з моїм диханням щось не так. Серце шалено калатало. Це теж завжди зі мною траплялося на вечірках, де я могла б бути щасливою, вільною, сексуальною, і загадковою, такою як люди в отих фільмах, що ми їх крутили на роботі.

— Це частина життя, знаєш, — тихіше сказала Вéсна і дуже зосереджено зміряла мене поглядом. Її очі затрималися на моїх, мов дрібний пил.

— Що саме частина життя?

— Оце. Бути на тусовці, і щоб тобі було пофіг на все.

— Мені здається, що власне проблема в тому, що мені не пофіг на все.

— Це ти зараз так думаєш. Почекай ще кілька років, і тобі справді стане пофіг на все.

За кілька годин стало цілком очевидно, що Вéсна цього рівня вже досягла. Вона продовжувала цілуватися з монтажером Ґораном, у якого, можливо, була дівчина, а можливо, й ні. Я підвелася й пройшла до дверей повз журнальний столик і диван, на якому сиділа компанія п’яних дівчат, а звідти коридором ліворуч до ванної. У шлунку піднімалася кислота. Скільки я взагалі випила? Практично нічого. У коридорі нікого не було, лише довгий м’який килим. Мені стало зовсім зле. Я штовхнула двері в туалет, нахилилася над унітазом й голосно виблювала. Вивергла весь вміст шлунка разом із іменинним тортом. Іменинника я так і не побачила: коли ми з Вéсною прийшли, він уже був у відключці від випитого. Якась дівчина на сходах сказала нам:

— Тимотей повністю вирубився.

Отже, я блювала у ванній Тимотея як початківиця, емоції дерлися назовні крізь горло, зовсім не романтично і зовсім не по-дорослому. Коли мене відпустило, я опустилася на коліна й обійняла унітаз.

— Вибач, ти в порядку?

 Голос пролунав просто поруч. Я здригнулася й підскочила, обернулася. У ванні сидів молодий чоловік із темним волоссям, у смугастій футболці, курив сигарету й дивився на мене стурбованим поглядом. Він не виглядав на того, хто на вечірках ховається в туалеті або плаче у ванній. І точно не був забльований, як я. Я швидко випросталася й поправила сукню.

— Так. Перепрошую, — сказала я, все ще дивлячись на нього.

Він узяв із краю ванни пляшку вина і зробив ковток. Потім подивився на мене дуже серйозно. О ні. Зараз буде питання.

— Ти завжди блюєш, коли п’єш?

— Не завжди. Я й не так багато випила. Сподіваюся, що це не через торт.

— Я теж. Бо це я його спік.

 Я почувалася по-дурному, і мені стало жарко. Незграбно підвелася на ноги й сіла на табуретку біля унітаза. Шлунок поволі заспокоювався. Хлопець у ванні і далі спокійно сьорбав вино й дивився на мене з легкою іронією.

— Ну, він був дуже смачний, — виправдовувалася я. — Я тут із сусідкою по кімнаті, але насправді нікого не знаю.

— Та ну. Зате тепер ти дуже близько познайомилася з унітазом, — усміхнувся він.

Мені страшенно паморочилося. Здавалося, зі стелі мені підморгують вогники, як на самотньому аеродромі. А це були лише білі цяточки на плитці.

— Ого, ти добряче п’яна. Може, комусь подзвонити?

Я замислилася. Чи є взагалі хтось, кому я подзвонила б, якби опинилася на самому дні? Фізично чи психологічно. І чи не варто мені, зрештою, визнати, що я вже там? Що мені за двадцять, а я ще не була на жодній вечірці, де не почувалася б чистою самозванкою, лузеркою. Я порахувала до десяти. Перед очима не з’явилося жодного імені.

— Я впевнена, що зі мною все буде нормально. Просто забагато випила.

— А чого ти так напилася? Тебе кинув хлопець?

— Ні. Вéснакинула моя сусідка, зажимається там з кимось. І мені дзвонить сестра, а я не можу взяти слухавку, бо не хочу слухати, як вона каже, що хоче себе вбити і що все без сенсу. Хоча знаєш. Може, Лорі має рацію. Може, й справді все без сенсу.

— Стій, Лорі?

— Моя сестра.

Хлопець вибрався з ванни й сів біля стіни поруч зі мною. Звідкись дістав цигарку й простягнув мені. Я взяла. Підібгала ноги й намагалася вловити, чим пахне ванна. Лавандою?

— Так. Може, все й безглузде. Але знаєш, як сказав один філософ: “Ніщо з того, що ми робимо, не має сенсу, але все одно добре, що ми це робимо, бо ніхто не зробить цього замість нас”. Ага, і ще, здається, Артур Міллер казав, що песимізм — це єдина оборона, яку він має проти оптимізму. Може, твоя сестра просто розумніша за нас. Це не ідеально, не зрозумій мене неправильно. Але так, може, вона просто не бреше сама собі.

У вухах мені ще лунав його голос. Потім хтось голосно постукав у двері ванної й натиснув на ручку. Це була Вéсна, явно шокована тим, що знайшла мене біля унітаза з незнайомим чоловіком.

— Гей, — сказала вона, піднявши ліву брову. — Можна я попісяю, чи у вас тут нарада?

 Хлопець поруч зі мною спокійно підвівся, схопив пляшку вина й мовчки вийшов. Уже в дверях він обернувся з широкою усмішкою й помахав мені. Вéсна грюкнула дверима за ним, стягнула спідницю й колготки. Сіла на унітаз поруч зі мною, почувся гучний струмінь.

— Боже мій, я випила три літри пива, думала, що зараз впісяюсь прямо там, перед усіма,— з полегшенням сказала вона.

 Я досі не повністю протверезіла і безпорадно дивилася на шафку з шампунями, ватними дисками й бритвами під умивальником навпроти нас.

— Не будь такою різкою, Вéсно, — нарешті сказала я.

— Різкою? Та що з тобою таке, ти інколи просто нестерпна. Я приводжу тебе на вечірку, ти ні з ким не розмовляєш, п’єш, як чорт зна хто, а потім ще й на все скаржишся. Ти й у школі такою була? Не знаю, ти ніколи не матимеш друзів, якщо постійно будеш такою дивною.

Останнє мене вкололо. У голові я уявила Вéсну лицаркою в обладунках, яка проштрикує мене блискучим мечем. Але це була лише метафора.

— Слухай. Я вийду, мені треба подзвонити Янежу, там знову якась повна лажа. Потім повернуся, і можемо йти додому. Ґоран піде з нами. Я його протягну повз Пію нишком. Сподіваюся, він не чекає на сніданок, бо я працюю з восьмої. Давай, ворушися. І води випий.

Вéсна тепер схилилася наді мною й простягнула мені руку просто перед обличчям. Я взяла її й насилу підвелася.

Вона підвела мене до умивальника, притримала моє волосся і відкрила кран. Вода була крижаною, я дозволила їй стікати по підборіддю. Вéсна мовчала, дбайливо, майже лагідно провела мені рукою по чолі. Напившись, я закрила кран.

Випрямилася і глянула у дзеркало. Там були наші обличчя: бліді, у блискітках і розмазаною червоною помадою, яку мені позичила Вéсна. Ми були трохи схожі. Можливо, хтось міг би навіть подумати, що ми сестри.