Я погана старша сестра. Не я захищала її, давала поради й була для неї прикладом, а Азра завжди захищає мене, радить й подає приклад. Так було змалку. Коли в мене почалися місячні, мені було страшно. Хоч у школі ми про це говорили, я не уявляла, як це — коли вони починаються. Більшість моїх однокласниць поки що їх не мала, а в тих, у кого вже почалися, було ніяково щось розпитувати. Пам’ятаю лише, що декілька днів після перших я думала, що Бог покарав мене місячними за те, що я нишпорила в її шухляді з прокладками у ванній. За те, що збрехала, коли вона спитала, чи я відсувала її шухляду, і звинуватила Азру, що це вона відкрила упаковку прокладок.

 Азра мусила мене заспокоювати, що це не божа кара, пояснювати, як користуватися прокладками. Пам’ятаю, мене жахало все, що було пов’язане з місячними. Кілька місяців я думала лише про те, як мені буде страшно, коли у вісімдесят п’ять я не зможу сама змінити прокладку, коли комусь доведеться допомагати мені. Я переймалася більш ніж на сімдесят років уперед. Аж поки Азра не пояснила, що таке менопауза. Досі не розумію, звідки вона все це знала вже у вісім років. Принаймні відтоді я не пла́чу щоразу, коли вони починаються, але мені й досі незручно говорити про менструацію. Менструація. Менструація. Менструація. У нас це слово ніколи не вимовляли вголос. І досі не вимовляють.

 А особливо перед чоловіками. Що в мене болить живіт — так вона пояснила йому, коли він запитав, чому я плачу, коли це сталося вперше. Він зрозумів, що це означає, і більше не розпитував. Йому соромно вголос сказати «менструація», зате не соромно було нишпорити у смітнику й кошику для брудної білизни та напучувати її, щоб навчила нас із Азрою ховати використані прокладки серед іншого сміття, брудні простирадла — серед іншої білизни, щоб їх не було видно, щоб йому не доводилося на них дивитися.

 Він зайшов настільки далеко, що деякий час після того, як у мене вперше почалися місячні, нюхав мені пальці щоразу, як я виходила з ванної. Мабуть, щоб перевірити, чи я помила руки. Так він казав. Так робити йому не було соромно. А сказати вголос «менструація» — соромно. Менструація. Менструація. Менструація. У гімназії однокласниці розповідали, як їхні тати купують їм прокладки, заварюють чай, коли в них болить живіт. Перед ними я намагалася якось згладити, пом’якшити реальний стан, що я не така близька зі своїм батьком, як вони зі своїми. Як завжди. Від однокласниць у гімназії я також дізналася, що існують таблетки, які полегшують менструальні болі. А в нас навіть жінки говорять про місячні шифром. Перешіптуються між собою, що в них болить живіт, бо «почалися ці дні». «Почалися, тепер все болить», — каже тітка їй, а вона тітці.

 Тепер, очевидно, я вже достатньо доросла, щоб і мене долучали до цих розмов. Але оте її шепотіння і фальш так мене дратують, що інколи хочеться видряпати їй очі. Рік чи два тому вона почала безсоромно, навіть вульгарно, розмовляти зі мною і Азрою про те, що в неї болить живіт. Менструація. Менструація. Менструація. Я їй уже не раз казала, що не хочу цього слухати: «Я ж теж жінка, це нормально, що жінки між собою говорять про такі речі», — пояснювала вона мені.

 Де вона була, коли ми з Азрою хотіли про це говорити? Трохи запізнилася. Тепер не вийде гратися у самовіддану матір. Я їй цього не дозволю! Нехай удає, скільки хоче, що все забула. І ще й сміється, коли забуває викинути використану прокладку. Ніхто не кричить на неї, що вона брудна, коли залишає її на умивальнику.  Ми з Азрою ще й прибираємо за нею. То хто тут кому мати?

 Вона забула, як поводилася з Азрою, коли в тої почалися перші місячні. А коли обурювалася, що це сталося занадто рано, і з неохотою дозволила користуватися своїми прокладками, я нічого не зробила. І тоді я не повелася як старша сестра. Я мала б відреагувати інакше, я вже була достатньо дорослою. І це була Азра. Азра. Можливо, я справді егоїстка. Азра допомогла мені, коли в мене почалися перші місячні. Я їй — ні, коли це сталося з нею. Майже десять років минуло, перш ніж ми змогли про це заговорити. Краще так, ніж ніколи.

 Я мала б відреагувати інакше, краще. Мені шкода, що не зробила цього. Не варто було розраховувати на те, що Азра впорається з усім сама. Ніхто не може впоратися з усім сам. Я погана старша сестра. Краще, якби Азра була старша за мене.

 Вже пізно. Треба помалу йти в душ. Мабуть, о цій порі у ванній нікого не буде. Субота все ж.

 Хоч ту т є й справді безпардонні. Їм геть байдуже, що вони  живуть у гуртожитку не самі, що інші теж хочуть помитися. Ще й тягнуть із собою у ванну колонку, співають. Не розумію, як можна розслаблятися в такому бруді. Там повно всяких комах, мошок. А хлопці гірші за дівчат. Ми принаймні не ходимо по гуртожитку напівоголені. Щоправда, нас тут значно менше, ніж хлопців, тому ми не такі помітні, як вони. Рушник у мене на стільці, треба взяти з собою піжаму, труси, бюстгальтер, гель для душу, шампунь, не забути бритву. Якщо все одно йду у ванну, то ще й зуби почищу, щоб на сьогодні з цим покінчити. От і все. Здається, взяла все потрібне. Добре, в коридорі нікого. Треба тільки двері замкнути. Швидко. Швидко. Поки ніхто не прийшов. Перша, друга чи третя кабінка? Третя — найменш брудна. У третю і піду. Ключ від кімнати покладу тут, рушник можна скласти, щоб не займав багато місця. Чистий одяг повішу тут, брудний просто кину на підлогу. За десять хвилин із ним нічого не станеться. Намокне. Краще повішу поруч із чистим. Не буду ж потім ще й сушити без потреби.

 Я ненавиджу своє тіло. Глянь, які стопи. Криві ноги. У мене зовсім немає стегон, як у інших жінок. І я низька. Треба перестати про це думати. Я вже не в школі. Я надто доросла для таких дурниць. У всьому винні вони двоє. У всьому.

 Не пам’ятаю, в якому я тоді була класі. У шостому, може, сьомому. Якраз почала носити бюстгальтер. Вона купила мені два сірі. На одному зліва було сердечко з блискіток, на другому — дві зірочки. Ми втрьох сиділи у вітальні. Я і Азра щось писали за столом. Я забуваю дедалі більше речей, які мене колись ранили. За кілька років, коли я вже нічого не пам’ятатиму, ніхто не повірить, що все це було насправді. І раптом, нізвідки, з’явився він. Мені стало не по собі вже тоді, коли він став у мене за спиною. Я не знала, що він утне наступної миті, не встигла відсунутися. А він ущипнув мене за спину, трохи нижче під пахвою, там, де в шкіру врізалася гумка від бюстгальтера. «І Зіна має складки», — сказав він розчаровано, так, ніби хотів доброзичливо натякнути, що я поправилася.

 Я підвелася з дивана чи зі стільця, вже не пам’ятаю, на чому саме сиділа, і пішла на кухню. Мені було соромно сказати йому, що я почала носити бюстгальтер. «Ну чого ти злишся?» — гукнув він із вітальні.

 Так робити йому не було соромно. А нишпорити у моїй і Азриній білизні було. Усе, що зі мною відбувається, відбувається через них. Усе. Йому не було соромно при дядькові й тітці сказати, що непристойно, що я ношу майки без рукавів, що мені слід голити пахви. Наступного дня я його бритвою зголила з себе кожну волосину, навіть брови. Я була єдиною дитиною в шостому класі, яка відкладала гроші, щоб купити нові леза для бритви. Мені мало бути соромно, що я при ньому згадала, як ходила на депіляцію рук. «Що з тобою не так? Як ти взагалі насмілилася про це говорити при ньому?» — запитала вона, коли ми залишилися самі.

 Швидко. Треба повернутися в кімнату, поки в коридорі нікого немає. Де ключ? Швидко. І цього разу мені вдалося. Рушник повішу на стілець, щоб висох. Брудний одяг — у кошик для білизни. Завтра виперу. Ще тільки ноутбук покласти на стіл, і можна йти спати. От і все.

 Мені мало бути соромно, що я не змирилася з тим, що вони виховували мене якнайкраще, як уміли. Замість того, щоб бути їм вдячною за все, що вони для мене зробили, я дорікаю їм тим, що нас із Азрою лупцювали. Вони ж навіть привезли мене до Словенії, щоб я могла вчитися, щоб могла знайти роботу. «Краще б ми взагалі сюди ніколи не приїжджали», — зітхнув він нещодавно, коли ми знову посварилися через якусь дрібницю.

 Він дав мені можливість жити таким життям, яким я живу. Я все це вигадую — сказали вони мені. І взагалі, все було не аж так жахливо. Невже можна ображатися на щось таке дрібне, незначне, дивувалися вони. І знову у всьому винна була я сама. Знову Зіна дуріє. Не знає, про що говорить. Вочевидь вони думали, що одного дня просто прокинуться, і все потворне з минулого зникне саме собою.

 Якби хтось побачив, як вони поводяться з дітьми своїх колег чи друзів, нізащо не повірив би, що зі мною й Азрою вони поводилися інакше. Коли ми їм про це сказали, вона відповіла, що ми, на відміну від тих дітей, завжди були зрілі не за віком. Можливо, тому, що в нас не було часу бути незрілими дітьми, люба мамо. Через тебе і твого чоловіка. Що нехай не хвилюються, я не зіпсую їм вистави, коли приїдемо, я поводитимусь так, ніби все пречудово, сказала я їм під час нашої останньої спільної поїздки до Косовської Митровиці. 

 Щасливу родину ми розігрували мільйон разів, не менше. Це уперше я сама, без Азриної підтримки, відрубала їм, що  не забула нічого з того, що вони заподіяли нам із сестрою. І що не забуду. Що можуть прикидатися, скільки завгодно. Вважати мене божевільною і дурною. Але не переконають мене, що невинні у тому, що зробили, у тому, що я через них пережила. У тому, що й досі переживаю. Що й самі прекрасно знають: нічого вони не забули. І що заперечують те, що робили, бо совість пече не настільки, щоб попросити в нас із Азрою вибачення, додала я, коли виходила з його машини.

 Завтра гуртожиток знову заповниться. Треба випрати білизну. Добре, що у списку я не надто рано. Знову не зможу встати. Сьогодні я принаймні сходила у магазин. Прийняла душ. Сьогоднішній день був не такий поганий. Не хороший, але не такий вже й поганий. Я сходила у магазин. Прийняла душ. Завтра тут знову буде шумно.