Щастя — це коли в неї є простір лише для себе. Коли тіло і розум разом, в одному місці, щільно притиснуті, без жодних тріщин.
Щастя — це коли вона гуляє сама вулицею.
Коли може досхочу розглядати будинки, багатоповерхівки, вулиці, мури, підворіття з брудними стінами, але передусім — обличчя людей, які не знають, що за ними спостерігають: розлючена жінка, що дивиться кудись у порожнечу, витираючи ніс дівчинці, яка плаче поруч із нею. Дівчина й хлопець, що цілуються на ходу, а їхні собаки — ліворуч і праворуч — крокують гордо.
Усе може стати фотографією, казав її батько. Вони стояли на головній площі міста, чекаючи, щоб щось сталося, мовчали й спостерігали за рухом довкола. Він курив цигарку й готував свій фотоапарат, щоб упіймати найкрасивішу сніжинку. Вона ж уявляла різні подорожі, в які могла б вирушити лише з ним або навіть сама. Це була тиша-гніздо, неможлива вдома, можлива лише тут, серед десятків незнайомців.
Інколи вони йшли в поле, і тоді вона з подивом відкривала, що такий великий, одноманітний і вкритий білим простір може бути ідеальним тлом для стрімкого падіння ворон, для грайливих стрибків собак або для пластикових манекенів, що з’явилися там нізвідки.
Реальність — це низка образів, які ти можеш розташувати в будь-якому порядку, як захочеш, казав він їй. Реальність така, якою хочу її бачити я, зрозуміла вона.
Щастя у червоному Фіат Панда, коли Тудор швидко веде машину й говорить про завтрашній маршрут, про недільний, про понеділковий. Прогнозують сильні снігопади, і вона легко уявляє білі, холодні гори та їхні теплі тіла, що прослизають поміж скель.
Щастя це те, що в них буде три дні лише для себе. Щастя це поїхати й повернутися, коли хочеш і з ким хочеш; і її думки раптово перериває дотик чоловіка: відповідай, у тебе телефон вібрує. Вона насилу приходить до тями: Іоана, дванадцять пропущених викликів, чітко читає вона. Коли вона дзвонила і чому, тривожиться, чекаючи почути доньку.
Одразу з іншого боку голос тараторить: повертайся додому, мамо, Нана поїхала до лікарні!
Що робимо?, бурмоче Тудор — це навіть не звучить як запитання, що потребує відповіді, бо він уже знає, що робити, і вона також. Вона тихо лається — таке теж іноді трапляється: день, який здавався спокійним, раптом перетворюється на вузький тунель, у якому не вистачає повітря і де будь-який рух майже заблокований.
Якого біса їй спало на думку викликати швидку? Хіба я не повторювала їй тисячу разів, що якщо поїдеш до лікарні — це вірна смерть, краще вже вдома, там не стільки мікробів, поїдеш з одним, а повернешся бозна з якою інфекцією. Та заспокойся, я так легко не помру, ще побачиш, сміялася вона — і що нам тепер робити?, свариться вона подумки зі старою, ні краплі розуму в тебе, мамо, ще сказала б їй — натомість дивиться на Тудора й зітхає: відвези мене до обласної лікарні, будь ласка, добре, що ми ще не виїхали з міста.
Вона могла б скласти цілий каталог реплік і образів, які зіпсували їй дні, місяці або навіть роки; вона так і не звикла — щоразу так само дивується, як швидко все може змінитися і що вона не має жодного контролю.
Ти вагітна, будеш народжувати?, — і тонкі губи лікарки, пофарбовані в цикламеновий колір.
Забирайся звідси, ти робиш їй зле, — і погляд матері, коли та побачила її заплаканою біля червоного від крику немовляти.
Поїдемо разом, утрьох, поїдемо, — і розслабленість у голосі Аді, який говорить про речі, неможливі для неї.
Тепер — спина Тудора, що повільно віддаляється.
Дай речам текти, Леє, дай їм приходити, Леє, ти ж не Бог, казав їй батько, але вона й не хотіла цього, та й не хочу, сердиться й читає пошепки: Стороннім вхід заборонено.
Де ти, мамо? Де ти в цій потворній будівлі, яка тримає мене на відстані, зовні, а когось пожирає всередині?
Вона бачить білі двері, за якими вгадує метушню й запах хлору, чує сирени, і їхній звук уже не приносить надії, як вона обманювала себе в дитинстві. Це звук страху, це доведений факт: якщо залишишся там, вийдеш звідти тільки мертвою, майнуло в неї в голові, але як мені її витягти, коли мені навіть не дозволено зайти?
Що ти будеш тепер робити, принцесо Леє? — спитав би її батько, якби був живий. Так він її називав — принцесо Леє, і їй це подобалося, так само, як подобалися їй закручені, мов равлики, кіски біля вух, літні сукенки, його руки, що заплітали їй волосся. Що ти будеш робити?
Мені треба зайти, — каже вона вахтерові й заходить усередину, — я хотіла б дізнатися інформацію про одну пацієнтку, її госпіталізували сьогодні, це моя мама. Це слово, таке ніжне — мама — звучить дивно, накладене на постаріле й закам’яніле обличчя жінки, яку вона так називає. Справді дивно, МА-МА, добре, що порожній погляд обриває будь-яку думку: прізвище, ім’я, вік — так, вас знайдуть, коли ми знатимемо більше. Будь ласка.
Чекаю, — каже вона Іоані, намагаючись звикнути до звуків, до сміху медсестер, що крокують коридорами у своїх тісних і прозорих халатах; стільки білих стін, і водночас — темрява.
Чекаю, — каже вона Іоані, а та її сварить: краще візьми номер телефону й іди додому, подзвониш пізніше. Вона б так і зробила, але їй нема з ким говорити.
Червоний код, потім жовтий, знову червоний — усі бігають туди-сюди, вона встигає щось розгледіти крізь двері, що відчиняються й зачиняються, і лише згодом вирішує вийти на подвір’я — хтось її знайде, якщо буде потрібно.
ВІДДІЛЕННЯ ЕКСТРЕНОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ написано світлими літерами, і вона по складах повторює це подумки кілька разів, мов заклинання, але ніщо не відганяє страх, що поступово прокрадається в її тіло: їй поколює пальці, дере в горлі, скручує шлунок.
Скажи мені ще раз, що сталося, чому вона поїхала до лікарні і чому ти її відпустила?, — просить вона Іоану. Її голос слабкий, вона не все розуміє — лише щось про набряклу ногу. Але ж це вже місяць, ми були в сімейного лікаря, це запалення, воно мине — так він тоді сказав. Сказав, але сьогодні вона розсердилася і викликала швидку, що я мала робити?, я тобі тисячу разів дзвонила, ти не відповідала, вона поїхала — і все. Отже, винна була вона. Ніхто цього не каже вголос. Досить уже, сердиться її донька перед тим, як покласти слухавку, повертайся додому, все одно тебе там ніхто не помічає!
Це не вперше вона відчуває, що її не бачать, що вона зникає в очах інших, розпадається, ніби її тіло боїться зайняти якесь чітке місце. І Іоана іноді її не помічає й натикається на неї вдома, і люди в книгарні теж — тому вони здригаються, коли вона чемно звертається до них: чи можу я вам допомогти? Можливо, якби вона закричала, якби розмахувала руками й ногами, мов потопельник, можливо, якби вона кричала, якби…
Це теж мине, раптом каже вона собі. У великому подвір’ї, заповненому машинами швидкої, панує напівтемрява, голоси й сирени змішуються в її голові, вікна з блакитним неоновим світлом лякають її — за ними чекання і смерть, але вона чекатиме тут.
Чого ти не можеш пробачити своїй матері? — якось запитав Аді після того, як уже виїхав з країни, і від нього в пам’яті залишилася лише якась ніжність, уже не пов’язана з конкретними рисами. Наче це не той чоловік був центром її всесвіту, батьком її дитини, колись, давно, її чоловіком.
Вона розгубилася: е-е-е, не знаю, не думаю, що…
Хоча тепер могла б скласти список того, що могла б їй закинути, а може й пробачити, в алфавітному порядку:
Авторитарність,
Егоїзм,
Зарозумілість,
Зневага,
Критика,
Підозри.
Але зараз не той момент, каже собі й шукає поглядом щось, за що можна вхопитися; бачить лише будівлю-м’ясорубку, мама там, а я маю про неї подбати.
«…довкола доволі широкий спокій дихає власним ротом» — це слова, написані на стіні у дворі, вона їх читає й радіє. Хтось стояв і чекав, як і вона, а потім написав цей рядок вірша чи що це там є.
Кожен справляється як може. І вона теж мріє з відкритими очима. Довгий час після смерті батька вона уявляла його поруч із собою, ніби вони розмовляють — це захисний механізм, пояснила колись лікарка їй матері.
Вона мріяла так ще з дитинства. Сиділа у своїй кімнаті й уявляла різні речі. Найчастіше вона була дівчинкою з волоссям, заплетеним у дві косички, з чистими й білими зубами, найкращою з малювання, найкращою з математики, найкращою у всьому. Вчителі хвалили її перед класом, а мама обіймала її й казала: так, це моя донька, Елена.
Або вона була вдома, і мама читала їй казку, лагідно гладила її, гралася з її волоссям, дбайливо вкривала їй ноги й тулуб. Або вони йшли до парку, і мама гойдала її на гойдалці. Або разом влаштовували ляльковий театр.
Ти нічого не кажи, вони не повинні знати, — казала їй різко щоранку перед тим, як піти до дитсадка, і вона починала плакати ще дужче. Елено, діти подумають, що я тебе фаворизую, якщо дізнаються, що ти моя донька. Вона навіть не розуміла, що означає фаворизую, але зрештою обидві виходили з дому — нервові й сумні.
І коли вона плакала, до неї підходила інша вихователька; і коли не могла заснути після обіду, інша вихователька сиділа біля її ліжка; і коли вона першою закінчувала завдання, хвалив її хтось інший. Її мама завжди була зайнята іншими дітьми. Її мама, на животі якої вона засинала ніч за ніччю — великому, м’якому, мов плюшевому, — там не була мамою.
А потім одного дня один хлопчик почав сміятися: «Яка ж товста наша вихователька! Товста, товста!» — казав він, і всі хихотіли, аж поки вона не підійшла до нього й не вдарила його просто по роту великою цеглинкою леґо.
Тобі має бути соромно, Елено, будеш сидіти у кутку весь день! Пані мама-вихователька навіть увечері не звернула на неї уваги, коли вони повернулися додому і вже не треба було перед ніким вдавати. Чому ти така зла? — хотілося її спитати, але вона промовчала, бо її мама не мала часу на відповіді. Тож вона вигадувала собі добрі образи й будувала історії.
Так само вона робила, коли закохалася в однокласника. У вигаданому житті все було простіше, ніж у справжньому. Їй вистачало одного жесту, щоб розгорнути цілий фільм. Вона прокручувала його в голові — і це робило її щасливою.
У мене проблеми, — сказала вона якось матері. Вона вже була в ліцеї, коли зрозуміла, що більше не може вийти зі своєї таємної реальності. Їй подобався один однокласник, і коли він був поруч, вона завмирала, починала заїкатися, червоніла — кожен жест і кожне слово перетворювалися на хаотичну плутанину. У мене проблеми, — сказала знову, плачучи. Вони сиділи за столом, і мама теж почала плакати. Тоді вона вперше відчула до неї ненависть. Але лише нещодавно вона почала розуміти ті сльози, ту безпорадність — коли дивиться на Іоану. Іоана і її мовчання, інколи — зневага. Де ховається та дівчинка з дитинства?
Усе буде добре, мусить бути добре, — каже собі. Ти в порядку? — і чиясь рука лягає їй на плече, мов лагідний дотик. Можливо, саме цього їй і бракує — дотику когось близького. Але Тудора тут немає, Іоани тут немає, є лише той молодий хлопець із дев’ятого поверху, який торік переїхав у їхній будинок і чемно вітається, ніби знає її і міг би бути її другом.
Ми сусіди, — додає він, а вона киває. Резван, — каже він і впевнено простягає руку. Елена, — відповідає вона тихо; їй не подобається, як звучить її власне ім’я — так її називає тільки мати. Для інших вона — Лея, Лея… і раптом ловить себе на тому, що пояснює йому це, хоча й не збиралася, але слова самі складаються. Кожен розповідає про свого хворого — без напруги й без страху; з незнайомими їй легше.
І все ж, як усе може бути добре, коли життя матері стало її життям, коли її життя стало прихистком для життя матері? — думає вона, поки вони говорять про Альцгеймера і рак.
І спершу вона відчуває приглушену лють, яку швидко в собі придушує. Вона не дозволяє собі так думати, так не годиться: «Шануй батька твого і матір твою, щоб довгі були твої дні», — вона стільки разів це чула від матері, ніби та боялася, що вона цього не зробить, ніби не переконалася, що вона не пішла від неї, що вона поруч, що робить усе, що потрібно.
І я дбала про тебе, коли ти була маленька, — ще казала їй мама, і лють, і вина, і страх — усе клубком — хочуть вирватися назовні, але поки що гризуть зсередини, гризуть шлунок, гризуть серце, гризуть. Ззовні нічого не видно, зовні все майже нормально.
