Справа ББ

Зазвичай головним підозрюваним стає чоловік. І перший візит — саме до нього.

Рішення зовсім не дивне: у світі від 40 до 70% убитих жінок стають жертвами домашнього насильства. У країні ситуація була поганою, але ніхто не знав, наскільки саме — жінки рідко про це говорили.

На жаль, такі дані вони здобували драконівськими способами. Кількість убивств зростала з року в рік. Торік було 244 випадки, цього року — 251 (звісно, йдеться лише про розкриті). І хоча замахи на вбивство, принаймні на папері, зменшилися з 361 до 335, почастішали побиття або тілесні ушкодження, що призвели до смерті — з 44 до 53. Принаймні зґвалтування, здається, зменшилися — з 918 до 883, хоча це, звісно, ілюзія.

Правда в тому, що жінки мовчать. Мовчать навіть тоді, коли їх питають безневинно, аби хоч якось скласти статистику. Їм соромно. Їм страшно. Правосуддя сліпе — у буквальному сенсі. Багато чого вирішується одним підписом — заборонний припис оформити ж не складно.

Одне можна сказати напевно: коли жінки не мовчать, їх змушують замовкнути. Усе виглядає добре — і в житті, і в кіно. Кожен займається своїм, доки не запахне медійним скандалом. Жінки гинуть одна за одною — з приписом у руках чи без нього.

Тоді з’являється вона — Ґрета, бо вона жінка і нібито краще розуміє, як мислять «ті баби». Її відділ ніхто особливо не сприймає. Вона не героїня серед своїх. Відділ убивств — брудна справа. Те місце, де тхне слабкістю і смертю. Кому це може подобатися? Їх «спеціалізація» — крадіжки, що очевидно, якщо зазирнути до «Статистики основних видів діяльності Румунської поліції». 

Ґрета багато чого бачила за своє життя. Але за п’ятнадцять років у поліції — нічого подібного.

Уся кімната просякнута різким запахом ацетону й кокосової олії — від цієї суміші її нудить. Пасма волосся звисають із люстри. Акуратно, майже педантично заплетені — так уміє тільки вправна рука. Стиліст?

Ґрета фіксує кожну дрібницю, хоч їй і не до вподоби потім слухати власний голос на записі. Це схоже на послання. Наче хтось навмисне залишив їх тут. Для кого? Хто мав це побачити? І що саме хотіли сказати? Ці дивні «прикраси» — для очей жертви чи для тих, хто розслідує? 

Після клацання запис знову оживає. Ґрета ледве стримується:

— От лайно, а не техніка.

Лише Карлі вона наважується говорити вголос те, що думає. Наприклад, що хтось знову поклав половину бюджету собі в кишеню. 

— Хай хоч три штуки в інвентарі числяться. А ти їх потім бережи, як зіницю ока: щоб не зламались, щоб не щезли й так далі. Сором один. Клянуся. З таким барахлом нам ще й результати показувати — щоб, не дай боже, не сказали, що ми тут дарма хліб їмо. 

Так, із цим їй і доводиться працювати. І ще й видавати результат. Вона знову струшує диктофон. Глибоко вдихає, заплющує очі, збирається з думками — і продовжує: жінці на вигляд близько сорока. На ній короткі золотисті сережки, туфлі на шпильці із зеленими ремінцями, рожева мінісукня, облягаюча, з рукавами три чверті. Убивство? Якщо так — слідів боротьби немає. Схоже, жертва знала того, хто це зробив. Але самогубство теж не можна відкидати.

— Цікаво одягнена, як думаєш?

— Може, повія.

Марк теж не новачок у цій справі — щойно переведений до їхнього відділу вбивств. Напевно, якесь політичне рішення. Ґрета це відчула одразу, щойно він переступив поріг кабінету. Раз на чотири роки їм могли спустити нового начальника. Вона робила, що треба: прикидалася дурнішою, щоб не муляти очі. Питала його думку, вдавала, ніби зважує його слова. Насправді їй було байдуже до його «експертності» ще з того моменту, як вона попросила передати лампу, а він простягнув їй газовий балончик — як він узагалі їх сплутав, їй досі не вкладалося в голові. Він здавався людиною, яка вміє викручуватися, тож іноді вона підкидала йому задачку: вгадати, ким були жертви. Така собі лотерея. Але Марк не блищав і тут. Жодного хисту. Опинився тут завдяки доброті дядька з інспекторату, у якого, своєю чергою, знайшовся якийсь двоюрідний брат у міністерстві — от і вся історія.

Ґрету не цікавить родовід родини Лупеску. Так усюди: звикаєш і з часом навіть не зважаєш. Поки їй не заважають працювати, байдуже, хто він, чий і з якими амбіціями — цей принаймні не плутається під ногами. Зараз її хвилює одне: хто ця жінка. Яка її історія?

— Може здатися дивним, але я думаю, що її вдягли так навмисне. Подивись, як усе на ній сидить — аж занадто ідеально, мов із обкладинки. Наче щойно дістали з шафи.

Зовсім нещодавно виголена наголо голова, жінка має намальовану усмішку на обличчі, повіки підфарбовані стриманими відтінками, сережки ідеально вирівняні на мочках. Одна нога випрямлена, інша зігнута в коліні, ніби для фото. Між пальцями вона міцно стискає сумку. Свіжий кораловий лак на нігтях виблискує, мов камінці на дні води. 

Ґрета зробила останню нотатку й поспіхом вийшла з готелю. Їй нестерпно хотілося ковтнути свіжого повітря. Того дня дорога додому здалася довшою, ніж зазвичай. І ще треба було зробити одну зупинку. Сьогодні — рік, відколи вони разом, і вони святкуватимуть, хай яким паскудним видався цей день.

Вона б залюбки занурилася у гарячу ванну. Пінну ванну — так, це ідеальний привід. Наливши собі келих вина і пригостивши кохану, Ґрета нарешті розговорилася. Вже не могла тримати це в собі. Надто вже абсурдно.

— Кажу йому, що вона виглядає, ніби її щойно дістали з шафи, а він що? «У моєї доньки є така лялька», — і ще й сміється, ідіот. 

Ґрета збиває піну, розмахуючи руками, бурмоче крізь плескіт води.

— Ти тільки подумай, які кретини. Мало того, що сталося, так ми ще й самі її принижуємо. Чула назву справи? «Барбі Бельведере». Бо, бачте, ББ легко запам’ятати.

Карла ледь не випльовує ковток вина — її розбирає сміх, вона не може стриматися. А Ґрета й далі розмахує руками, сердито бурчить:

— Уявляєш, поки не буде наказу згори, тобто поки не встановлять особу жертви, її так і називатимуть — Барбі. Жодної поваги. «Барбі Бельведере»! ББ. Які ж ідіоти!

Це її життя

Грюкнути тими дверима можна було — та вони все одно не зачиняться. Вона бере швабру, тре, штовхає — і все марно, двері знову відходять. Натягає шкарпетки, щоб не лишати слідів, і примощується на стілець. Двері знову прочиняються. Вона здається. Робить останній ковток кави — тонкий, оксамитовий осад лягає плівкою на язик і деренчить у горлі. Жує. Могла б підвестися — один рух рукою, і все. Але не хоче. Треба б закрити ноутбук. І той надто далеко. Та й слухати більше не хочеться про «право жінки розпоряджатися власним тілом».

— Усе таке примітивне. Тіло… наче ми — це тільки тіло.

Вона кліпає очима, але мовчить. Опускає торбу — з неї викочуються два апельсини, маленькі, круглі, перезрілі.

— Зроби мені сік.

Яка ж дурня. Якби могла — вискочила б надвір і кричала, як Фіра, «сільська божевільна», з панчохою, що сповзає по литці. Кричала б п’яна, пересичена приниженням, роботою задарма — за шматок хліба і вивітрене пиво. Та як тут не завернути потім за ріг, до крамнички, й не взяти холодного, за ті два лея, щоб просто пити й пити.

— Балуй себе, доню, поважай себе, дівчинко, не давайся.

Єдині люди, яких варто слухати, — це ті, кого вже ніхто не хоче слухати. От і вона тепер дещо знає: тільки нікому з того користі. Її більше ніхто не бачить — ніби вона десь у відлюдництві, ніхто її не шукає. Не хочуть бачити, як усе погано, чи не хочуть згадувати — яка різниця. Марчел уже не сидить до ранку за випивкою, Влада більше не курить без оглядки, Корнелія лишилася без подруги для концертів і поїздок — вона б їм тільки зіпсувала їхній «феншуй». Ніхто з них її більше не шукає. Чи вони хоча б іноді про неї згадують?

— Вона недоступна, щойно народила. 

Наче чує це про себе.

Вона вся в блювоті немовляти, груди переповнені й сочаться молоком, усе кровить і болісно пече, вона боїться заснути — і не спить. Уже не п’є, не курить, не може ні сидіти спокійно, ні піти кудись. У неї більше немає життя — як сказали б усі. 

— То чому ці ідіоти торочать про право жінки розпоряджатися власним тілом? Чому все зводять до тіла, коли всі чудово знають — тільки не визнають, боягузи, — що справа не лише в тілі? Що насправді боротьба — в голові? Бо дитина змінює все: життя, тебе саму, звички, ритм — усе. Не тільки фігуру! 

— І ти теж про фігуру.

— Бо мені мозок промили. Замість того щоб думати, що я більше нічого не можу робити — нічого з того, що могла раніше, — я стою перед дзеркалом, роздивляюся свої складки на боках й порівнюю себе з бозна-ким.

Анґела вишкрібає кавову гущу з-під нігтя, перекочує її з пальця на палець, витирає об одяг, кашляє. Вона не може викинути з голови ці порожні, безглузді розмови, цю марну боротьбу за тіло. Її дратує, що все зводиться до цього. Вона знає: якщо так ставити питання, боротьба жінки програна ще до початку — бо її зводять до частини, до функції, до якогось трюку. 

— Жінки мали б вийти на вулиці й кричати: життя належить мені! Мені і тільки мені!

Вона не хоче боротьби лише за тіло — не лише за розум, не за якусь руку чи ногу. Ні. За все. За цілу себе, за все своє існування. Оце те право, яке вона б вигукувала до знемоги. Життя належить мені, — кричала б вона. Я вирішую, як мені жити.

— Це єдине право, за яке варто боротися кожній жінці. Не за те, щоб носити штани — аби просто мати ще одну шматку, не за червоні помади й нарощені нігті, не за оголені чи прикриті груди — кому це вже треба? Жінки хочуть вирішувати про власне життя: ким їм бути у світі, куди їм іти — бо коли маєш дитину, вже не так просто піти, куди заманеться. Вони хочуть сказати лише одне: я сама визначаю, хто я є, коли хочу, як хочу, скільки хочу і чому — це моя справа, я вирішую за своє життя. Забрати у жінки право на аборт — означає забрати у неї право вирішувати, яким буде її життя далі. Не тіло, а життя! Життя належить їй! 

— Моє, наше, кожної з нас — і ми самі вирішуємо, як його прожити. Ніхто не має права вказувати нам, як це робити. З дітьми чи без, з чоловіками чи без — з чим завгодно або ні. Та відчепіться вже з тим тілом — це просто пил в очі! 

Вона нервово хапає склянку, ковтає сік і йде до комори.

— Де та клята викрутка? Вимкни уже ту штуку, я більше не можу її слухати!

Береться щось лагодити по хаті — щоб трохи заспокоїтися.

— Клятий мотлох!

Її маленькі ступні глухо втискаються в підлогу.