Балки шибениці вкриті памороззю; перед нею стоїть кат. На його чорний капелюх налип сніг.

Поруч із ним — його найстарший син, теж у чорному. Очі — живі, руки тремтять; він рішуче налаштований справити враження. Йому вісімнадцять; на підборідді засохло кілька крапель крові після гоління. Пишуть, що це всього лиш його друга страта. Першу він виконав рік тому, коли батько заслаб на серце і перестав відчувати руки. Тож сину нічого іншого не лишалося: він замінив батька і виконав страту настільки твердою рукою, що газети охрестили його однозначним наступником.

Другий помічник — юний студент-медик, який отримав цю роботу випадково, коли зустрів ката в місцевому шинку. Трупів він, мовляв, не боїться; зрештою, під час навчання вже бачив декілька. Його спокусила перспектива легких грошей — але тепер він тремтить біля шибениці, мов осика, кутаючись у темно-синій плащ, бо нічого ні теплішого, ні темнішого в нього не було.

Коло шибениці — півколо вояків. Вони стоять пліч-о-пліч, їхні вуса тремтять від морозу, а за ними вже юрбляться глядачі, поміж яких затиснута і я. А всіх нас стискають стіни тюремного двору, де із заґратованих вікон камер визирають усілякі волоцюжки, злодійки, повитухи-абортарки й душогубки, яким відлягло від серця, що сьогодні не їхня черга. І всі вони не в змозі відірвати очей від цього смертельного видовища.

З неба падають сніжинки — дрібні й гострі, мов скляний пил. Ми тремтимо від морозу, але тримаємося. Глядачі здебільшого познімали рукавиці й спутали руки вервицями; дехто здіймає до неба святі іконки. Інші щось вишкрябують у записниках, поклавши їх собі на зап’ястя чи на плече глядача перед собою. Усі витягують шиї, намагаючись у всій повноті побачити щойно сколочену шибеницю і зазирнути катові до розкритої шкіряної валізи, що лежить біля його ніг. Я теж підводжуся навшпиньки, стискаючи шию голою рукою, хоч іще немає на що дивитися.

У цю мить роздається барабанний дріб.

Лунає скрип — відчиняється брама.

Кріста входить на подвір’я в супроводі директора та тюремного капелана. На ній — світла сукня з розстібнутим комірцем; на шиї випинаються жили. Крісту стягнули шкіряними шнуровицями, що притискають руки до тіла. Глядачі розступаються перед нею, мов море перед Мойсеєм; барабани лютують, вояки стоять струнко. Кріста впевненим кроком підіймається до шибениці. Капелан підносить розп’яття, Кріста тягнеться до нього вустами. З рухом її уст кілька прихильників із глядацтва здіймають святі іконки.

Поміж тим катів син стає на одне коліно, лізе Крісті під поділ і починає зв’язувати їй ноги. Хтось біля мене засміявся: «Та вище ж треба, хлопче!» Та у відповідь — лише могильна тиша.

Я стаю навшпиньки. Кріста взута на босу ногу, а її посинілі ноги блідіють під мотузками. Поки катів син затягує мотузки з ледь винним усміхом, студент-медик із мужнім виразом обличчя випробовує міцність змащеної лоєм петлі над її головою.

Капелан прибирає розп’яття від вуст Крісти й пальцем перехрещує її чоло. Потім помічники затягують її на люк і надягають на голову зашморг. Щойно зашморг торкається шиї — Крістине дихання важчає. На неї звалюється це усвідомлення: виходу немає. Її спіймали: зашморг затягується, дихати важко; руки в шнуровицях і жили на шиї напинаються. Душа, може, і змирилася, та тіло пручається. Її вуста заворушилися. Вона хоче щось сказати! Та її голос скований, а барабанний дріб надто гучний — від самих лише зусиль із її вуст починає злітати слина. Барабани лютують. Мені вдається читати по її губах — і це одні й ті самі слова.

— Я бачила її!

— Я невинна!

Я рушаю вперед, протискаючись між двома чоловіками в пальто, але мене хапають два вояки, і гучний барабанний дріб уриває крик із моїх вуст. Я намагаюся впитися зубами в долоню, що стискає моє обличчя; прокусити чорну шкіру рукавиці, але мені це не вдається — так само, як і не вдається звільнитися від рук, що мене схопили. Я впираюся ногами в замерзлу землю і пручаюся всією силою, яка в мені є, та цього замало: їхні два тіла з легкістю пересилюють мене, підгинають коліна й повалюють; шибениця зникає з поля зору, а перед очима — лише темна стіна із чобіт і штанин. А коли мене силоміць знову підіймають, — якраз вчасно, щоб я востаннє побачила живе обличчя Крістіни — наші погляди на мить зустрічаються.

Її легені востаннє набирають повітря. Та те, що вона хоче сказати, я вже не почую — лише скрип дерева, коли відчиняється люк.

А потім змащена лоєм мотузка напинається під вагою її тіла, що падає.

Чутно приглушений зойк і хрускіт — а потім нас накрила тиша.

Надто коротка мотузка деренчить. Крістині ноги, міцно зв’язані між собою, випростуються, згинаються і шукають твердої землі. Кат із сином обмінюються нажаханими поглядами: мотузку відміряно неправильно, і смерть втрачає гідність. Студент-медик прямує до мотузки — найімовірніше, хоче її перерізати, проте директор в’язниці його стримує.

Хтось із глядачів зі стогоном непритомніє.

Тіло Крісти й далі звивається, руки намагаються вивільнитися від ременів, очні яблука закочуються — видно лиш білки. Я не можу на це дивитися, але водночас знаю, що не можу пропустити ні секунди. Смертельний поєдинок триває годинами — та я навіть оком не моргну, не переведу подиху.

Це триває вічність, але нарешті, нарешті тіло здається й душа летить на небо.

Двоє чоловіків проносять повз мене одного журналіста, який знепритомнів під час страти.

До Крісти прямує лікар і розпорює перед її сукні, щоби перевірити, чи вона не дихає.

Роздається поминальний передзвін. Капелан підіймає хрест. Чоловіки довкола стоять, оголивши голови.

Вояки відпускають мене; я звалююся перед ними на землю, мов мішок ганчір’я.

Катів син відвертається від тіла, похитуючись спускається сходами і блює. Студент-медик з хустинкою на вустах намагається продертися від шибениці до брами, та глядачі не розступаються; журналісти хапають його за рукави — і тоді він верещить, різко розмахуючи руками, щоб йому звільнили шлях. У цьому крику — біль усього світу; я ж не можу видати із себе жодного звуку. На мить я задумалася: чи не зробила й я свій останній подих? Відчуваю, як талий сніг просочується крізь підспідничник, та я не здатна підвестися.

А потім я бачу це.

Глядачі не одразу прямують до виходу, а йдуть повз шибеницю, на якій досі висить Крістине тіло. Якийсь час я не бачу, що вони роблять, але потім помічаю: вони виймають із кишень складані ножі і зрізають із шибениці тріски, які потім ховають у хустинки або поміж сторінок молитовників. Я не розумію, що це має означати. Мені це видається святотатством — вони ніби по черзі відрізають пасма її волосся — та я не маю сили щось сказати. Доки подвір’я не спорожніє і Крісту не почнуть знімати в труну, я не в змозі підвестися із землі.

Я сподівалася, що вона виглядатиме так, наче спить. Та обличчя — у посмертному спазмі, очі розплющені навстіж, шия заломлена вліво. Я простягаю тремтячу руку й торкаюся її волосся, її привідкритих вуст.

Перед очима й досі бачу, як падає її тіло. Нічого з того, на що я в глибині душі сподівалася, не сталося. Небо не розступилося, біла голубка не злетіла. Ніякого дива не сталося. Вона померла як людина з плоті і крові. Вона не чудотворна, не свята — лише дівча, яке не дожило й до двадцяти трьох.

Пофарбована в чорне кришка труни закривається; на ній — намальований білий хрест. Наглядачі підіймають і виносять труну геть. А я проводжаю її доти, доки мене несуть ноги, торкаючись пальцями закритої кришки.

Я бачила Її. Справді, Крісто?

Я невинна. Ти, доню моя?

1881

Усе почалося влітку.

У шинку не було чим дихати: ми позакочували блузки аж під пахви, за шиєю — холодні мокрі ганчірки; вікна розчинені навстіж. У всіх волосся липло до шиї. Ми лаялися, що саме сьогодні не прийшов цирульник, якому я зазвичай дозволяла стригти біля одного зі столів за умови, що кожен із його клієнтів купить собі чогось випити.

Я любила шинок, при якому народилася. Тут пахло деревом, пивом і тертим милом, яке разом зі зістриженим волоссям застрягало в щілинах між дошками. Стіни були побілені й завішані святими іконками: за їхні рамки я влітку затикала сушені квіти, а взимку — соснові гілки. Дотик жіночої руки, як сказав би мій чоловік. Так само я приділяла увагу і скатертинам, які вкривали вісім дерев’яних столів у приміщенні. Колись вони були білими, але від постійного прання і використання пожовкли. Та я завжди горбилася над кожною дірочкою, кожним відірваним мереживом, кожною плямою від підливи чи пива.

Кахляна піч була смарагдово-зеленою, шинквас із краном напуцований так, що його можна було використовувати замість дзеркала; за ним — два ряди скляного начиння, а над ним два портрети: один цісаря, а другий — цісаревої на коні. Від шинквасу був прохід до кухні, з кухні — до світлиці чи на подвір’я, де колись була стайня, та тепер у ній лиш купа дров і кури.

Тоді мені було тридцять п’ять років, і того літа я вже п’ятий рік була вдовою. Після смерті чоловіка в шинку нас жило і працювало троє: я, моя перша і єдина донька та Анежка — сирота й наймичка. Доньчине ім’я писали по-різному — Крістіна, Крістина, Кристина, — але ніхто не називав її інакше, ніж Кріста. Того доленосного дня я вислала її до лісу по чорниці з обдертим бідоном і підкасаною спідницею.

Дівча пішло до лісу, як і щодня, — писали.

Але в шістнадцять років вона вже зовсім не була дівчам. Школу закінчила на відмінно, розумнішої і кмітливішої дівки годі й шукати, та до школи ходила неохоче, слабоумна, обличчя в неї було ще дитяче, невинна, зате тіло вже доросле, безсоромна, мала темне волосся, красиве, довге, з густими кучерями, як у цісаревої, леді, густі брови, вії ще густіші, під носом тоненькі вусики, трохи вища за мене, статна.

Уже в п’ять років я поставила її в кухні на табурет і дала до рук гострий ніж, щоби порціювала, завзята, у вісім років їй дали до рук сокиру, щоб на подвір’ї колола тріски до печі, брутальна, у десять вона вже могла твердою рукою скрутити курці в’язи, знекровити й обскубти її, так само могла взяти до рук валик, стукнути рибу по голові, схопити її під зябрами й випатрати. Кровожерна. Про неї багато що писали — і багато ще напишуть. Вона зустрічала кожен день із запалом, якому міг позаздрити кожен.

Як і мені, їй було гидко від того, що ми гаруємо в шинку, який от-от рухне нам на голови. І що до нас ходить хіба що Стеглік та його лісоруби, які ще змалку хапали її за зав’язки фартуха й реготали, коли їй не вдавалося від них вирватися.

Того дня Стеглік сидів усередині й пив пиво. Він пив у мене задарма, а я ще й кожного першого числа місяця сплачувала йому борг — тож він міг розгулятися. Чим більше Стеглік випивав — тим дужче мене жадав. Я знала: колись він доп’ється до стану, що візьме мене силою.

Мене проймав жах: я в пазурах у чоловіка, якого ніколи не поважала.

Треба було бути обережною. Я постійно йому усміхалася, часом нахилялася і легенько торкалася, часом розпускала волосся чи змащувала губи; дозволяла йому потертися об мене коліном чи рукою — і відразу ж граціозно ухилялася.

До того ж усі ці роки Стеглік був єдиним, хто пропонував мені побратися. Хай і напідпитку, зате щиро. Приблизно так:

— Лойзічко, а ти ніколи не думала вийти за мене?

Того дня, коли Кріста сама пішла до лісу, я знову замислилася, чи не прийняти його пропозицію.

Попри все, що сталося, попри лиху славу і справу, що занепадає — я досі була молодою вдовою. Зрештою, кожна виходить заміж. А я завжди була вродливішою за будь-кого.

До шлюбу мене підштовхувало не лише моє молоде й самотнє тіло, а й рахункова книга.

Того дня я несла Стеглікові вже четверте пиво. По спині текла крапля поту; під спідницями напиналися м’язи. Стеглік засукав рукави сорочки й читав газету. Коли підвів на мене очі — я побачила, які сині в нього райдужки — і які криваві білки.

Я саме ставила перед ним келих, коли до світлиці увірвалася Кріста.

Виглядала вона жахливо.

Обличчя — біле, руки замазані чорницями — фіолетові на кінчиках і червоні на долонях. Схожі плями були й на сукні та колінах.

Я простягнула до неї руку, але в цю мить її очі закотилися — видно було самі білки. Вона звалилася на підлогу, наче її підкосили, а щойно я до неї торкнулася — отямилася.

Її обличчя було замріяним; повіки тремтіли. Стеглік вихилився з-за столу й запитав, чи варто йому прикликати лікаря. Анежка вибігла з кухні, впала навколішки біля Крісти, намагаючись привести її до тями холодною водою, що скапувала з краєчку її мокрого фартуха.

— Крісто? Крістіно, що сталося? Що з тобою? Хтось тобі щось зробив?

Кріста заплющила очі, затремтіла й почала страшно стогнати; на чолі виступив піт. Я схопила її за плечі, почала трусити, і зрештою в мене не залишилося вибору: я відміряла їй два ляпаси — по одному на кожну щоку — як робила тоді, коли вона була неслухняною. Щойно прилетіли удари — її голова опустилася на паркет. Вона була, мов убита.

Анежка ніжно торкнулася її волосся. Кріста розплющила очі і сказала те, що потім роками повторювали всі газети в країні:

— Я бачила Її.

Я нахилилася до неї.

— Що ти бачила, Крісто?

— Слово Боже, — прошепотіла вона.