Розділ перший.
Нам не можна віддалятися від землі

Решту вечора ми з Полом та його друзями намагалися докопатися до суті однієї загадки.

— Коли Лондон став містом, яким ми знаємо його сьогодні? — запитували всі ми.

Більшість із нас приїхала сюди здійснити якусь недосяжну мрію, бодай трохи зрушити з місця непохитну долю. Та місто виводило нас — одного за одним — з омани наших твердих, наче скеля, переконань. Ми зійшлися на тому, що тут справді важко дихати, ринок праці зростає з недосяжною швидкістю, а за ним ховається рецесія. І буде гірше.

Чоловік, що сидів праворуч від Пола, кілька років тому зненацька повернувся до сповненого сонячної надії Лондона. Він говорив про «Проєкт Погода» — інсталяцію дансько-ісландського митця Олафура Еліассона.

Галерея Tate Modern, у Турбінній залі якої Еліассон вирішив підвісити розжарене джерело невгасного, хай і штучного тепла, відкрилася лише за кілька років до цієї виставки. Еліассон, який захопився світлом ще в студентські роки, створив величезне сонце, що працювало від сотень ламп, й огорнув його солодкою імлою — сумішшю цукру й води. Відвідувачі могли лягти під цю сонячну ілюзію і спостерігати за своїм відображенням у дзеркалі, що покривало стелю зали.

Під час підготовки до виставки митець роздав працівникам галереї короткий опитувальник, а їхні відповіді згодом увійшли до супровідного каталогу. «Чи мало якесь природне явище істотний вплив на ваше життєве спрямування?» — звучало одне із запитань.

Чоловік, що сидів праворуч від Пола, розповів, що він тоді саме був тут за обміном і непривітність англійських зим нагадала йому, як сильно він сумує за сонячною Каліфорнією. Іноді бувало так кепсько, що він виповзав з ліжка лише заради того, щоб і собі лягти під штучного велетня і відчути тепло під щільно заплющеними повіками. Згодом він залишився в Лондоні — і в його рішенні чималу роль зіграло тимчасове Сонце.

Впродовж п’яти місяців інсталяцію Еліассона оглянули два мільйони відвідувачів. На думку дуже багатьох людей, «Проєкт Погода» — чи не єдина виставка, через яку величезна зала раптом видалася замалою. Я дуже добре це пам’ятаю. Я потрапила до зали бічним входом, тож не мала уявлення, що чекає на мене всередині. Спершу я побачила сотні облич, обернених до багряного неба. Його відтінок нагадував ті кілька секунд, коли сліпучий жар от-от перетвориться на потужний вибух. Обличчя купалися в золотому сяйві, де-не-де хтось вказував угору й руками окреслював щось гігантське. Хоча в сонячних променях не було нічого справжнього — та все ж, думаю, ми всі стали свідками маленького дива. Зрештою, загадки трапляються лише тому, що ми вирішуємо сприймати події поза межами нашого світу — хіба ні? Те, що для одного є особливим, для іншого може бути цілком звичайним.

Я, звісно, трохи перебільшую, але я стояла там і відчувала, як світ довкола змінюється. Кажуть, що деякі люди проводили біля нього, біля Сонця, цілі дні; не хотіли й думати про те, що колись це скінчиться. Інші ж відчували, що повинні висповідатися в усіх своїх таємницях; вимовити, здавалося б, страшні речі — поки ще є час. Один чоловік у Турбінній залі зізнався мені, що вже роками розмовляє зі своїм зниклим батьком. А щоб не довелося про ці розмови розповідати, своїй подрузі він сказав, що ніколи не знав тата.

Коли пізніше в Лондоні відкрився філіал Missing Persons, я одразу згадала Турбінну залу. Можливо, Сонце Еліассона нас об’єднало, бо, на відміну від справжнього сонця в небі, до цього ми могли підійти справді загрозливо близько. Воно затьмарило природу й дало людям відчуття, що надприродне зовсім поруч.

Ми з Альоною сиділи на відстані витягнутої руки від меридіана. Його вплив тримав над нами захисне крило, створивши нам безпечне місце в часі. Від історії, зрештою, сховалися і Боґарт із Берґман у фільмі «Касабланка». Що б не сталося, спогад про кохання залишиться: «У нас завжди буде Париж». У нас залишиться оточене часом майбутнє. Воно простягається на всі сторони світу й не має кінця, доки не зіткнеться з межею, за якою закінчується зона впливу меридіана та де його сила вже геть ні на що не здатна. Часові пояси перемелюють усе, що потрапляє їм під руку, подовжують ранки і скорочують пообіддя, відкушують від вечорів стільки, скільки їм заманеться. Вони кидають тінь на одну частину півкулі, стягуючи її з іншої. Та доки ми мали тверду землю під ногами, нічого зі згаданого не мало сили. Ні вгорі, ні внизу.

— Нам не можна віддалятися від землі, — прошепотіла я двом серцям, схованим там, де починається і закінчується час. Альона поцілувала мене і сказала, що тут ми пустимо коріння й переплетемо його між собою. Це одне з найкрасивіших речень, які я пам’ятаю.

Розділ перший. III. Ритуал для посвячених

Удруге людина — і часто це жінка — народжується в мить, коли вирішує більше не бути об’єктом удушливого погляду. Вона вирішує бути тією, хто дивиться. Бути частиною неписаної угоди про зіткнення двох пар очей — консенсусної еротики.

Про чоловічі погляди, від яких неможливо сховатися, у літературі написано багато. Їх кидають у жінок зі спини, вони втілюють невзаємність. Спостерігач здійснює вуаєристичне вторгнення в приватний світ. Один погляд може зародити цілі життя — як ті, у появі яких безпосередньо беруть участь обидва суб’єкти, так і ті приховані, уявні. Вони простягаються по всьому периметру уяви, аж доки людина майже забуває, що йдеться про стосунки, у яких є лише вона сама.

Коли я описуватиму Альону, яку того вечора зустріла в Soho, то не змальовуватиму красу, потрібну лише для розуміння зав’язки чи змісту історії. Коли я повертаюся назад — до Swift на Олд-Комптон-стрит, — я повертаюся і до вивчення однієї історії, утвердженої повторенням. Адже значущість Альони формувалася, і, власне, і досі формується через відтворення жестів і ненадійну пам’ять. Я хочу, щоб на Альону дивилися моїми очима. Зрештою, виживають ті, хто може розповідати. Більшість історій знаходиться в руках оповідачів. Альонина привабливість полягала в незвичній поставі. У легкому нахилі голови, яким вона виявляла емпатію. Цю свою особливість вона усвідомлювала змалку. У такий спосіб вона повідомляла: «Мене зачіпає те, що ти говориш». Жінка, яка сама себе усвідомлює.

Чоловік міг би написати, що він увійшов, сперся об двері й побачив у кутку приміщення самотній силует Альони. До бару Swift, закладу з постійним напливом гостей, у яких тут на все про все мізер часу, його силует заходить першим. Альона помічає тінь, що наближається, і обертається в її бік — так вона запускає ланцюжок подій, що кульмінують її трагічною смертю. Чоловік мовчки підсідає; їх оточує затемнений інтер’єр, який має чимало спільного з декадентним стилем арт-деко, притаманним нуарним фільмам.

Чоловічий погляд, ймовірно, не зміг би відокремити Альону від небезпеки, яку вона могла становити. Здається, я повністю це усвідомила, лише коли повернулася назад. Я можу чітко описати те, що досі було лиш невиразними, тривожними зморшками.

Я відчуваю, що за мною стежать. Відчуваю це навіть наодинці. Жінки часто не можуть позбутися цього відчуття, усі зусилля геть марні. Жіночі тіла — це і загроза, і подальший заклик до покарання за все, чим вони є в нашому суспільстві. Вони знаходяться під постійним наглядом інституцій, людей і мови. Усі до одного ніби чекають моменту, коли тіло перестане відповідати очікуванням, почне чахнути і в’янути. Тіло, що сповільнюється, так само небезпечне, як і тіло, що змінюється, опирається мові, людям та інституціям. На жіночих тілах ми звели цілі суспільства.

Універсальні декорації барів зазвичай відсувають нюанси на задній план, ігноруючи їх. Але, кажу собі, я мала зустріти Альону саме там: у іншому середовищі ця зустріч не розкрила б свого потенціалу. Бари мають свою історію. Так почалася наша.

Якийсь час я обережно спостерігала за Альоною. Вона читала. Ще того вечора, коли я просто дивилася на неї, щось у мені змінилося. Через кілька днів після нашого знайомства мені на очі потрапила стаття про те, що з космічної газової хмари лунає загадкове серцебиття. На перший погляд, у цій хмарі немає нічого загадкового. Але на другий — уже є. Її нутро б’ється в ритмі сусідньої чорної діри. Під дією гамма-випромінювання обидва утворення видаються незбагненно пов’язаними, утворюючи зв’язок крізь світлові роки. Як таке можливо, що чорна діра постачає енергію до серця хмари, досі ніхто не може пояснити. Я, природно, пов’язую ці події в голові. Я зустріла Альону — і в мені щось зрушилося. Відлуння космічної події.

Альона відвела погляд від книжки й подивилася в мій бік. Я відчула на собі погляд, який ще кілька хвилин тому, певно, відчувала на своєму тілі вона. Коли наші очі зустрілися, я вловила на її обличчі ледь помітну усмішку. Жодна з нас не відвела погляду. Усмішка розросталася; вона вдоволено зморщила носа. Заправила волосся за вухо й невпевнено поглянула в бік книги. Коли знову повернулася поглядом до мене — кивнула на порожнє місце поруч із собою, не забувши запитально підняти одну брову.

Розділ шостий. III. Історія, яку я сама собі навіюю

Я бачу, що Джонові потрібно кудись подіти біль, просто-напросто сховати його. Я і сама зробила щось схоже в Лос-Анджелесі.

— Зрештою тобі все одно доведеться це прожити, інакше ніяк. Зі мною чи без мене. Ніхто тебе не питає, чого ти не хочеш відчувати. Важливо — коли. Якщо ти проживеш це зараз — усе в твоєму світі повернеться на свої місця, повір. Інакше ти зруйнуєш більше. Можливо, зруйнуєш геть усе.

Я замовкаю.

— Розплющ очі, — шепочу.

Джон справді розплющує очі, не довіряючи ні ситуації, ні напрямку, у якому вона має далі розвиватися. Серцебиття поволі збавляє темп. Джон оживає, розслаблює судомно напружені м’язи.

— Я роками повторювала собі це речення, та на мене воно вже не діє, тож, мабуть, час передати його далі.

Я знову посилюю тиск на серце — цього разу на власне. Серцебиття кілька разів збивається, ніби знає, що я щось у нього відбираю.

— Ти кажеш, що твоє власне життя вже не нагадує тобі історію. Спробуй усе це перевернути; поставити з ніг на голову. Скажи собі, що це лише історія, яку ти сам собі навіюєш. І ні слова більше.

— Мені потрібно сказати, що це історія, яку я сам собі навіюю? — втомлено питає Джон, і видно, що йому це геть не до вподоби.

— Саме так.

— Це лише історія, яку я сам собі навіюю. І що тепер?

Недовіра зненацька змінюється дитячим інтересом — я бачу це по Джону. Моє серце радісно підстрибує.

— Тепер ти подумки повторюватимеш це речення; хоч сто разів, доки не повіриш у нього.

— Це лише історія, яку я сам собі навіюю, — вичавлює із себе Джон; між словом історія та рештою речення він робить паузу. Я підводжуся і підходжу до вимикача. Під час цієї короткої дії чую, як він промовляє це речення ще кілька разів — щоразу трохи рішучіше, ніж перед тим.

— Краще? — запитую.

— Значно, — вражено відповідає Джон, і в його темні очі проникає дещиця світла. У цю мить щось у ньому змінюється, щось стає інакшим. Здається — хоч це, звісно, і неможливо, — що його обличчя під впливом цього речення починає відкривати поховані таємниці. Сліди смутку, радості й бажання. Зненацька на ньому з’являються зморшки; їх небагато, але вони є. Джон Сміт раптом має обличчя, сповнене власного життя. Усередині, безсумнівно, відбувається щось подібне.

Джона охоплюють сильні емоції, після багатьох років вони дають про себе знати. Він злегка тремтить; я чую його поверхневе дихання. Від нього віє спокоєм — затишшя перед бурею. У квартирі панує цілковита темрява. Я беру його за руку й саджу поруч із собою на підлогу.

Ще декілька хвилин він мовчить, а потім зненацька запитує мене, де я взяла це речення про історію. Мені видається безглуздим сказати, що воно само мене знайшло. Речення ж такого не вміють. Тож я відповідаю:

— Навіть не знаю, воно зі мною цілу вічність.

Я підходжу до вікна і трохи відсуваю штори — там суцільна гнітюча темрява. До мене доходять відблиски місячного сяйва. Я бачу, як на небі яскраво сяють зорі.

Джон, імовірно, не зводить із мене погляду й запитує, чи знаю я, чому він почав цікавитися зорями. Я повертаюся до нього на підлогу й замість відповіді лише киваю головою.

— У них ховається якась якість, яку не описати словами. Можливо, це тому, що ми дивимося на щось поза нашим часом. Ми спостерігаємо за ними ретроспективно, — каже.

Було дивно це слухати, коли ми майже не бачили одне одного. Тоді вже могла бути північ, а може, і значно пізніше.

— Мені завжди подобалося спостерігати за сім’єю, за усім своїм дорослим життям у ретроспективі. Але відтоді, як я почав викладати, мене переслідує ностальгія. Мабуть, це звучить безглуздо, неймовірно. Я озираюся назад, щоб моя сім’я набула якогось сенсу. Із зорями так само. Мене переслідує ностальгія за непрожитим. Але тепер я хочу зупинитися, — каже він рішуче, і його очі загораються.

— Що ти маєш на увазі? — питаю я, хоча сама все чудово розумію. Я почувалася так само два з половиною роки тому з Альоною у Венеції.