Перший мій свідомий спомин: сиджу на підлозі в похмурій кімнаті середнього розміру, пахне пилом та цвіллю одночасно, біля мене інші діти приблизно мого ж віку і дещо старші, тягнуться, штовхаються і кричать; я, повзу, долажу до кутка і скручуюся там, як слимак, притискаючи бороду до колін. Заплющую очі і уявляю, що зникаю, стаю невидимою і спостерігаю за метушнею без дорослих у кімнаті, які можуть мене помітити. Мені було десь три чи чотири роки. Тоді я побажала собі щось, не усвідомлюючи вагу його неминучості. Пізніше я б себе звинувачувала –– буцімто сама винна в тому, що зі мною сталося, сама собі побажала такого життя, яким воно є. І можливо, мала б рацію.
Нові мами приходили деколи, щоб обрати когось із нас. Ті дні були дуже особливими, як для мам, так і для нас, а також для виховательок сиротинця. З самого ранку вони починали нас купати, одягати в чистий одяг, змінювати підгузки на менших, мити ганчіркою кімнату, де ми бавилися, і прибирати розкидані по підлозі іграшки. Взагалі це було свято. Як перше червня, яке в нас відзначали по кілька разів на рік. Тоді ми були дуже щасливими.
Ми нетерпляче підглядали в кабінет директорки й бачили, як папки з нашими історіями стосами збиралися на великому столі, і хоча він був громіздким, все одно вони всі там не вміщалися. Потім йшли мами й тати. Відчиняли двері нашої похмурої кімнати, просякнутої запахом цвілі та дитячих как, і літо розносило наші іграшки –– усміхнено, запилюжено, задихано і липкувато. Спека нашаровувалася, і кожен із нас хотів якомога швидше бігти до мами і благати її зі сльозами на очах, щоб обрала його, поводитися стримано і виховано, щоб сподобатися, як нас вчили вихователі. Ми просто стирчали по своїх місцях нерухомо, наче кам’яні хрести на старих цвинтарях, і чекали. Кожен рухався, як у сповільненій зйомці, і лише кілька мух кружляли в повітрі над одним дитячим горщиком у кутку.
Мама першою робила крок на зустріч; батько зазвичай стояв біля стіни й тер спітнілі долоні. Мама. Вона повинна була обрати. Жінка, яка не може бути мамою, приходила сюди, щоб узяти одного з нас за руку і відвести з собою у свій світ. Закон матрьошок –– з однієї народжується інша, дівчинка, стаючи мамою, народжує дівчинку, яка виростає і народжує дівчинку, яка народжує дівчинку, яка народжує. Нескінченна нитка відтворення роду. Так собі думаю, чи мами приходять у сиротинець, щоб урятувати одного з нас, чи шукають спасіння для себе?
Мама першою знаходила сили, щоб зустрітися з нашими благальними поглядами, і з її очей починали котитися сльози. Вона повільно підходила до нас, погладжуючи чиєсь скуйовджене волосся, і приємна хвиля свіжості розсікала застояне повітря. Ми отримували свою порцію любові від незнайомки, чужої мами і поїдали її поглядами так жадано, наче шматок торта з карамельною поливою.
Опісля мама та директорка про щось говорили у кабінеті, гортали запилюжені папки, скидані на величезний стіл, і вся його вага лягала зверху на наші голови і розбивала наші надії, як порожні горіхи.
Одного дня вона прийшла. Директорка мене покликала в кабінет з величезним столом і представила її. Вона стояла біля прочиненого вікна і тремтіла, наче сухий осінній листок. Вона мені здалася такою маленькою, такою крихкою, що я не наважилася підбігти до неї, щоб не зруйнувати її життєдайністю свого дев’ятирічного тіла, щоб вона не розпалася як піщана вежа, залита морською водою; щоб не перетворилася на тисячі мініатюрних піщинок, які заблищать у повітрі розвіяні вітром.
Я стояла навпроти неї й поїдала її очима, випивала її смуток, який осідав у мені, як осад від міцної кави, осідав повільно, але безповоротно. Чи бачить вона мене, думала я собі, ця маленька, зіщулена від хвилювання, жінка: чи бачить, як стою перед нею і випиваю її тугу, як я все їй пробачила в цю мить? Хотіла втопитися в теплі її ледь присутнього тіла, втопитися в чорних кратерах її невиспаних очей, у глибині зморшок, що прорізали її чоло.
Вона мене помітила, підняла голову на мить і сховала обличчя в долоні. Я помітила, як воно зіщулилось між тонких кістлявих пальців, як усе її тіло затремтіло від схлипів, як вона викашлювала власне безсилля, щоб наважитися, підійти до мене й обійняти. Спокутуючи одну чужу провину –– моєї мами. Сестра моєї мами корчилася від скорботи біля вікна, всього лише на відстані одного метра від моїх розгублених очей, які вже нічого не бачили. Тоді я ще не знала, що мама моя померла, народжуючи мого брата, що разом із цією дитиною вони розтопилися того дня, як морозиво, яке я стільки разів уявляла в їхні руках. Тоді я ще не знала, що зустріч із маминою сестрою буде першою й останньою, вона розтопить усі морозива на світі, змусить мене вперше плакати не через те, що я сама, закинула в цьому сиротинці, як фантик від цукерок «Лакта», а плакати за моєю мамою, за її болем, за її криком, коли те дитя виривалося з її утроби, і тим криком, з яким вона прощалася зі світом і навіки розпрощалася зі мною. Назавжди.
Часом мене питають, чого мене навчило життя в сиротинці. Спочатку я намагалася знайти якусь стерпну відповідь для людей. Щось, що може їх спонукати почуватися добре через те, що вони проявили інтерес. Останнім часом розповідаю таку історію. Стойчо було шість років, коли швидка відвезла його в лікарню. І ми вже його не бачили. У нього були зламані ребра, перелом черепа та крововилив мозку, він помер через кілька днів. Ми поверталися з кладовища на пагорбі. Ходили туди потайки і збирали поману, яку залишали на могилах за упокій душі. Найчастіше ми знаходили варену пшеницю, посипану цукровою пудрою, в пластикових чашах, часом –– звичайне печиво і лукум. І несли це все старшим. Ми знали, що не треба їсти нічого з цього, але було дуже важко втриматися. Ми були дуже голодні і несли в руках їжу, яка була заборонена для наших буркотливих животів. Хтось не міг утриматися і нишком поїдав цю варену пшеницю. Якщо нам щастило, якщо нас ніхто не бачив, якщо нам удавалося прослизнути між крапель, то опісля ми ще довго жували солодку пшеницю на ніч.
Хтось з дітей побачив Стойчо і сказав старшим. Коли кажеш старшим, то отримуєш печиво. Його відгамселили, як пса. Виховательки дивилися через вікно, але вдавали, що нічого не бачать. Залишили його лежати в калюжі крові. Потім все-таки викликали швидку, але було надто пізно.
Стойчо, в принципі, був об’їдалом. Розповідали, як бачили, що він ховався в кущах біля дороги і чекав, коли кози йшли з пасовиська. Ссав молоко від мами кози. Чому коза не втікала, а дозволяла смоктати, ніхто не знав. Життя в сиротинці мене навчило виживати. Лише це мало значення.
Після розлуки з мамою я зберігаю дитячу ковдру. Склала його охайно і поклала на дно скрині. Після розлуки з Наєю в мене залишилася книга Маркеса «Сто років самотності» і одна світлина. На ній, обійнявшись, стоїмо ми з Наєю, перед хатою в селі в Родопах. Одного літа ми їздили туди на екскурсію, нам було десь по вісімнадцять, ми йшли в бік Триграду, десь там загубилися, почало смеркати, і ми мусили швидко знайти де заночувати. Прийшли в якесь закинуте село, де було не більше чотирьох-п’яти хат. Перед однією з них стара жінка, згорблена роками, сиділа на колоді, що лежала впоперек на землі, яку точно використовували як лавицю. Вона запросила нас переночувати в сусідній хаті, що вже давно пустувала. «Молодь повтікала до міста, а старі повмирали, лише я та ще дві баби на ціле село лишилися», –– казала вона, набираючи черпаком квасолевий суп і відламуючи шматочки домашнього хліба. Розповідала нам про своїх дітей та онуків, як вони приїжджають раз на місяць, щоб привезти їй рису, квасолі, борошна, олії і чого там ще треба, як один з онуків нещодавно виїхав до Німеччини на навчання. Потім зібрала розкладені на полицях фотографії рідних, щоб показати нам, і я подумала, що ті світлини –– це її єдиний зв’язок із зовнішнім світом, окрім тих кількох хат, що залишилися в селі. Вона їх гладила і раділа, мов справжнім людям, не усвідомлюючи, яка порожнеча ховається за цією дією. Тримала в руках memento mori, надруковані на фотопапері образи людей, яких вона так любила і для яких вона напевно була лише обузою.
Опісля відвела нас у сусідську хату, принесла білизну та ковдри, жваво вклала нас спати, так само зігнута в двоє. Вранці нас розбудили пахощі свіжосмажених мекиць, які нас чекали на столі в компанії з баночкою домашнього варення з суниць. Я лише чула про славнозвісну гостинність родопчан, але до цього моменту мені все це здавалося легендою, яка передавалася з уст в уста, без претензій на правдивість інформації. Але легенда була правдивою. На прощання я попросила її сфотографувати нас на згадку перед її хатою.
Коли Ная поїхала, я чи навмисно, чи випадково залишила це фото на дні шухляди. Сховала його в дерев’яну скриню поруч із ковдрою від мами. Моя скриня розлук. Збираю в неї предмети, чужі слова та спогади про чиюсь розлуку з близькими людьми. Хочу заповнити її по вінця чужими прощаннями, щоб не залишилося місця на власні.
Речі в моїй скрині, які ніколи мені не належали:
–– Рожеві шовкові бантики
–– Калейдоскоп
–– Альбом із моїми фото*
–– Листівки від рідних на мій день народження
–– Дні народження взагалі, як і родичі
–– Власна полиця у ванній з пластмасовою чашкою, у якій стоять зубна паста та щітка
–– Шоколад «Лисичка-сестричка»
–– «Пеппі Довгапанчоха”, “Ян Бібіян», «Аліса в країні чудес», «Мері Поппінс», Болгарські народні казки том 1 і 2. І ще багато інших
–– Цукровий півник
–– Велосипед на Різдво
–– Різдво взагалі
–– Медальйон із маминим фото
–– Запах щойно спеченого домашнього хліба
–– Домашнє полуничне варення моєї бабусі, зварене на повільному вогні
–– Домашні великодні булочки
–– Взагалі все домашнього приготування
- Записник із рецептами від мами**
*Фото в альбомі чорно-білі. Кожне поставлене в свою картонну рамку і під нею витонченим почерком написана дата. Перша –– з дня моєї виписки з пологового будинку, на сходах перед ним. Під фото вкладений аркуш із зошита, на якому написано: «Перед пологовим будинком, 3 лютого, 1982». Мама у в’язаній темно-зеленій сукні з накинутим пальтом, втомлена, дивиться на вчора народжену дівчинку, тільки-но стала мамою і все ще бореться з прийняттям свого нового статусу; обняла ніжно дитя, загорнуте у блідо-жовту бавовняну пелюшку так, що ледь видно його зморшкувате личко. Біля мами стоїть батько, в одній руці тримає червоні гвоздики, а іншою обіймає маму. Широка посмішка та іскристий погляд виказують учорашнє обмивання первістки-доньки з друзями, за здоров’я. Або він просто неймовірно щасливий.
Відкриваю альбом і натрапляю на фото, на якому сплю з пальцем у роті; на другому сиджу на горщику з дитячою книжкою в руках, перевернутою догори ногами; далі на колінах у мами, смокчу її налиту цицю; ось і мій перший день народження –– на фото маю винуватий і кумедний вигляд, руки всі в кремі з двоповерхового торта; на наступному моя мама збиває яйця у великій скляній мисці, а я з великою цікавістю спостерігаю, стоячи навшпиньках; цього разу тато вчить мене їздити на велосипеді; а ось і фото з першого навчального дня, ранець на моїх плечах здається більшим за мене. Наступні фото з зимового відпочинку в Пампорово; з пляжу Каваціте зі скибкою кавуна в руці, що стікає по бороді, а я нахилилася вперед, щоб не закрапати купальник. Закриваю альбом і повертаю його в скриню.
** Зошит із рецептами –– фірмовий записник з тисяча дев’ятсот якогось там року. Рецепти ретельно підібрала та власноруч написала моя мама. Рецепти моїх улюблених страв, яких я ніколи не куштувала: пирогів, пасок та пахлави, голубців, мусаки, карамельних пудингів, шоколадних тортів, великодньої дроб-сарми, різдвяної сухої квасолі, шпинатного супу, таратору, міш-машу, коропа з горіхами, який готують на Миколая, кексу з половиною дози цукру, мигдалевого пирога без яєць, яблучного штруделя, манника (від Елени), курки з соусом бешамель, гювечу, фаршированого перцю, посипаного свіжою петрушкою. В окремій частині записника охайно підписані та позначені: борошняні сніданки, закуски, супи, пісні страви, м’ясні страви, пироги й торти, десерти, “економ” рецепти (з часів, коли на полицях продуктових магазинів не було продуктів, продуктів фантомів). Подумки гортаю цей записник і випадково натрапляю на першу сторінку, де читаю: «Моїй донечці, щоб могла відчувати мою любов і тоді, коли мене вже не буде». Закриваю записник і кладу його в скриню.
На одній з моїх перших зустрічей із Дарою я подарувала їй ляльку. Дара чула і розуміла все, але через те, що вона не розмовляла, наша комунікація ускладнювалася. Я хотіла знайти спосіб більше про неї дізнатися, краще зрозуміти як вона почувається. Кожна дитина в сиротинці мала свою улюблену іграшку, окрім Дари. Вона наче не хотіла прив’язуватися до когось чи чогось, навіть до ляльок. Я пояснила їй, що знайшла її на вулиці й попросила прихистити на якийсь час, доки не знайду їй дім. Сазала їй, що вона видається мені приязною і вони точно подружаться. Дара взяла її й почала розглядати з недовірою. Поводилася грубо. Підняла їй сукню, тягнула за волосся, колупала їй очі. Потім кинула її вбік і пішла в інший кінець кімнати. Я не хотіла наполягати; хотіла, щоб усе відбувалося плавно. Під час наступних наших зустрічей я гралася з лялькою перед нею, показувала, як її гладити й розчісувати, прикидалася сумною і ділилася історіями з лялькою, яка завжди мене розуміла і змушувала мене врешті-решт усміхнутися. Дара за мною спостерігала з одного кутка, таємно, але я завжди відчувала її погляд на собі. Я знала, що мені потрібно бути дуже терплячою.
Одного дня вона підійшла до мене, взяла ляльку з моїх рук і розплакалась. Я нахилилася до неї й витирала її сльози. Я була щаслива, що туга її нарешті потекла, як брудна вода в канавці. Наступні наші зустрічі були іншими. Я почала її вчити писати. Вона все вловлювала швидко. Хапала, буквально напихала себе цими новими знаннями й не могла насититися. Я почувалася винятково щасливою і гордою за неї. Потім ми вигадали гру –– залишали записки одна одній в різних місцях, як знаки, по яких інша мала знайти схований предмет. На 8 березня вона подарувала мені листівку, яку зробила сама. Відкрила її, всередині було написано великими кривими літерами: «Візьми мене, Лея!». Вона дивилася на мене своїми величезними очима й очікувала моєї реакції.
Я стояла як вкопана хвилину, може, дві. Потім швидко повернулася і вийшла з кімнати.
