Штерн прокинувся різко і потягнувся в ліжку. Злякався власного крику. У коридорі почулися швидкі кроки, двері відчинилися, і в сліпучо світлому просвіті показалася голова батька, вдягненого для роботи і гладенько поголеного, який намагався зрозуміти, що сталося з його улюбленим (і за збігом обставин єдиним) сином. Штерн сидів розгублений у ліжку і намагався відтворити поганий сон, який уже закінчився. Пан Директор розумів, що цього так швидко не вирішити. Він зайшов у шкарпетках і сів на край ліжка. Я тут, тут я. Коли хотів погладити сина по голові, його ще вільні від запонок рукави вільно метлялися. Директор Штерн погладив ніяково, як часто роблять тати, коли не мають часу, і додав звичне: Зараз усе добре, так? Штерн кивнув. Скажеш мені, що тобі наснилося? Не можу. Чому? Треба чекати до дванадцятої. Бо збудеться. Тато скривився: Мама тобі знову надула голову своїми забобонами. Хлопець не відповів. Знав, що немає сенсу пояснювати впертому Директору, що сни просто не можна розповідати до дванадцятої, якщо вони не хороші. Тато щипнув його легенько за щічку і підскочив зі словами: Страшенно запізнююся, а тоді зник у коридорі, де напевно в той момент одягав жакет і шукав ложку для взуття. Машина, яка мала відвезти його в аеропорт, уже давно чекала внизу. Трамваї прокинулись, і їхній грюкіт чувся під вікнами. Хлопчик босяка вийшов у коридор. Тато саме взувався, так поспішаючи, що мало не розірвав шнурівку на правому черевику. Слухай свою тітку Ему і будь хорошим хлопчиком, чув? Якщо все буде добре, то приїду якраз перед твоїм днем народження.  Не дивися так на мене, я не забув про нього. Хлопчик мовчки кивнув і пішов його обійняти. Перевіриш, чи добре приклеїли крила, перед тим, як злетиш, –– сказав він серйозно, а тато так само серйозно пообіцяв, що перевірить. Іди спати. Ще дуже рано для школи. А коли ти розкажеш мені про втечу лейтенанта Мюке? Тато підморгнув. Коли повернуся, обіцяю. Потім грюкнули двері, і Директор побіг униз темними сходами. Хлопець залишився в коридорі й з цікавістю розглядав у дзеркалі комірець своєї піжами у біло-синю смужку. Незважаючи на те, що батько часто подорожував, малому щоразу було важко звикнути до перших хвилин його відсутності. Як так, що ось він тут, перебігає нервово з кімнати в кімнату, і ось його вже нема? Штерн нервово підкотив рукави, не відриваючись від свого відображення в дзеркалі. Потім пішов у кімнату мами Крістіни і знайшов коробочку олівців, якими вона малювала собі брови. Після того побіг (досі босий) і взяв із нічного столика біля ліжка свої окуляри (мала далекозорість). Повернувся до дзеркала в коридорі і двома-трьома не надто впевненими рухами намалював собі вуса, тоненькі, як мишачі хвости. Тітка Ема, звісно, б розкричалася: «Що ж ти наробив із тим олівчиком, дорогесенький!». Тітка Ема була з тих людей, які вживають зменшувальні слова, немов приправу, якої ніколи не достатньо. Їстоньки, спатоньки, окулярчики, ніженьки, пальтечка, мештики, цьомчики та сніданочки, усі такі слова його нервували і змушували опиратися навіть у очевидному. Вона от-от мала би прийти. Точно буде виправдовуватися якимось трамваєм, що затримався, хоч зі свого вікна Штерн дуже добре бачив їхній рівномірний рух по рейках. Штерн потупцяв босими ногами на кухню і був щиро здивований, побачивши, що тітка Ема вже там і танцює біля холодильника. Висока і худа, вона носила широкополі капелюхи, які дивно нагадували хмари.

А ось і ти, дорогесенький! –– запищала вона, і це збило його з пантелику. Її ж не було до цього. Як так трапилося, що вона раптом з’явилася тут, а його не було? Я тут весь час був, а ти коли прийшла, Тітко Емо? Вона повернулася і глянула на нього з таким подивом, наче спускатися з парашутом через димохід –– це абсолютно нормальна річ, а дзвонити у вхідні двері –– то прояв крайньої дивакуватості. Сніданок готовий, шановні! На столі смиренно лежала таця з багетом, дві баночки варення –– одне з абрикосів, друге полуничне, свіжогільйотиноване яйце, поділене на чотири рівні частинки, і склянка апельсинового соку. Чи змилосердить цей сніданок вашу сувору вдачу? На деякий час –– пробурмотів він і вмостився за столом, вирішивши не продовжувати тему про те, хто прийшов перший. Виглядало на те, що вони мали провести наступні кілька днів разом, і не варто було з самого початку входити з нею у конфлікт. Він мусив вже якось витерпіти її разом із дошкульними пестливими сюсюканнями. Та й сніданок вказував на її добрі наміри. Пан Директор вважав невдячність дуже поганою рисою. Ваша Високоповажність здається мені сердитою –– вагаючись додала вона, спритно вкладаючи помитий посуд на сушарку. Кліше про пальці піаніста в її випадку діяло на повну силу, бо Тітка Ема була вчителькою фортепіано. Мені снився поганий сон –– поскаржилася вона. І мені. Не кажи мені до дванадцятої. Штерн повернувся і дивно подивився. Що таке? Чому дивишся на мене? А, нічого... Мама мені каже те саме. Справді? –– зауважила Тітка Ема і пробурмотіла не обертаючись. Штерн почав розігрувати розмову між двома самотніми крихтами, які залишилися на столі. А ви куди йдете? –– запитала ліва крихта. О, я повинна йти до школи, –– відказала права. А ви? У мене температура, і я читатиму вдома. Напевно, вірус. Я готова себе з’їсти від люті, –– сказала та, що праворуч. Це неможливо через ряд економічних причин, –– відповіла цілком серйозно хвора крихта. Хлопчик стрепенувся. Що сталося? –– тітка Ема стояла позаду і дивилася строго. А, нічого, слухаю, як розмовляють крихти. Чи не час іти до школи? –– запитала вона, і Штерн явно неохоче встав із-за столу. Будь ласка, не викидай Лева Крихтова –– сказав він і показав на ліву крихту, яка тим часом перетворилася на приємну кульку. У цієї крихти температура. Тітка Ема кивнула головою. З цими крихтами ми запросто накличемо тарганів. («Тарганчиків, –– подумав він, –– і як це їй не спало на думку?») Вона поставила кульку на підвіконня. Тут добре? Чудово. Біля ніжки стола принишкло стояв червоний пластмасовий рюкзак, подібний на гіпертрофовану поштову скриньку. Асен і Сосо називали його Валізою і копали його щосили, коли помічали, як рюкзак підстрибує на його спині. Я пішов, тітко Емо, –– сказав він, не помічаючи її на горизонті, і почав спускатися вниз, ковзаючи долонею по штукатурці стіни, що обсипалася. Уже довгий час кімнатка вахтера була порожньою. Він все забував запитати тата, де дядько Зіласко (на дверях була табличка М. Зіласко, але не знав його імені –– Манфред, Мохамед, Мандолін?). Відчинивши вхідні двері, він вийшов і відчув холод. Мокрий сніг зникав щойно торкнувшись бруківки. Штерн подивився назад і побачив, як наближається трамвай. Чому завжди так стається, що я мушу бігти? Якби водії міського транспорту дотримувалися розкладу руху, то я першим пришпилив би його над ліжком, аж доки б не вивчив його напам’ять, але це абсолютно беззмістовна вправа з мнемоніки. Трамваї та автобуси були практично некеровані. Доки біг і Валіза підстрибувала на його спині, подумав, що не було жодного ранку, коли б він спокійно дійшов до зупинки. 

Трамвай зупинився зі зловісним рипінням, і двері відчинилися з гучним брязкотом. Він сів на останнє сидіння і витягнув книжку, яку читав останнім часом. Провів пальцем по ілюстрації, на якій один брудно-жовтий трамвай (у такому самісінькому він зараз сидів) перетинав великий бульвар. Перегорнув кілька сторінок (ті, з надрукованими ілюстраціями, були м’якенькі на дотик і ледь кремового кольору, а інші –– білосніжні) і потрапив на ілюстрацію, якої не бачив раніше. На ній був силует, який піднявся по драбині, намагаючись запалити вуличну лампу спеціальною запальничкою. Штерн закрив книгу, бо йому було значно цікавіше спостерігати за малюнками, які оживали за вікном. Кіоски з газетами, пекарні, галантерейні та кравецькі крамнички, хмаринки, що вилітали з вуст продавців, змішані зі сталево-сірим тютюновим димом, димарі, що курилися (таки ж грудень), усе поспішало піднятися вгору до непробивної сірої плити, яка важко лежала над містом. У той момент він подумав, що татко точно злетів і вже летить десь між хмарами. Якщо трамвай зараз підійметься над цинковими та черепичними дахами, над вежками та балконами, над мінаретом мечеті й гігантським куполом синагоги, яка йому нагадує десерт невизначеного виду, він не здивується, просто пересяде на перше сидіння праворуч від кабіни водія, де найкраще все видно. І чому трамваї не літають? Це запитання, яке заслуговує Най-Серйозніших Роздумів. Один трамвай не важить більше за звичайний літак, і все ж? Напевно трамваї просто не хочуть літати, вирішив він. У той момент трамвай раптово зупинився.  Штерна потягнуло вперед через вагу Валізи, але чиясь сильна рука зловила його за плече і стримала. Він повернувся і повільно ковзнув поглядом знизу вгору, від довгих загострених туфель, по бридких штанях у велику клітинку, по підтяжках і метелику, що ледь виднілися з-під фіолетового піджака, аж до круглих окулярів у тонкій оправі, з-за яких на нього зацікавлено дивилися великі очі. Якби в Грейштаді був цирк, Штерн би подумав, що чоловік утік в одязі якогось клоуна. Але він був вихованим хлопчиком, лише подякував ввічливо і запитав: у вас далекозорість, так? Так, припускаю, і ледь помітна усмішка промайнула на обличчі чоловіка. І лиш тоді Штерн помітив, що одне скло на його окулярах синє, а друге –– червоне. Але тієї миті Штерн усвідомив, що треба виходити і що двері трамвая будь-якої миті можуть зачинитися. Проліз між двох жінок завбільшки з купол синагоги і вийшов, але йому здавалося, що в той момент чоловік пробурмотів щось на кшталт «зовсім скоро побачимось», чи «передайте вітання пану Директору», що досить дивно, бо обидва речення нічим не подібні. А може, він сказав їх одночасно –– одне із синім склом, друге з червоним? Але Штерн не мав часу думати про це, бо біг до шкільних дверей. Зрештою, не було нічого бозна-якого незвичайного ні в тому, щоб носити окуляри з різними скельцями, ні в тому, щоб мати фіолетовий костюм у велику клітинку. Перед дверима, наче статуя, стояв літній портьє Ностіц у своїй сіро-мишачій уніформі. Ваш годинник треба перевести на пів години назад –– зауважив єхидно і навмисно відчиняв йому двері дуже повільно. Таку гарну догану вам напишуть, Штерне, що у вас аж вуха палатимуть! Штерн побіг по сходах і встиг заскочити до класу якраз перед пані Штольц, яка вже грізно сунула коридором. Вкотре він був на волосину від догани. Насправді день минув радше добре. Пані Штольц похвалила його за переказ, але не забула зробити зауваження, що він вигадав те, чого нема в оригіналі. Передріздвяна контрольна з математики, якою лякали місяць, виявилася саме такою неприємною як він і очікував. Як пройшло? –– запитав Міш після того, як передав свою роботу. Штерн знизав плечима. Як завжди. Але це дрібниці, надолужу з літератури. А ти як упорався? На жаль, добре. Татусь буде задоволений, так я його гладжу за шерстю, він же хоче, щоб я став інженером, авіаконструктором чи бозна-ким. Коли тобі вдається те, чого не хочеш, це справжнє нещастя –– задумливо додав Штерн, але його увага зосередилася на куди важливіших справах, адже всі зайнялися прикрашанням ялинки в класній кімнаті. Був перший понеділок останнього тижня перед зимовими канікулами, і відчуття Різдва вже витало в повітрі. Усі підскакували і кричали, а пані Штольц не знаходила ні способу, ні особливої причини їх зупинити. Навіть Асен і Сосо допомагали прикрашати й не діставали нікого сьогодні. Вчителька всім дала завдання –– до п’ятниці написати твір про те, чого хто собі бажає на Різдво, і відпустила додому (окрім того, в неї й так боліла голова). Після занять усі разом пішли кататися на санчатах у Північний парк, влаштували бої сніжками, а ті, хто мав ковзани, пішли кататися на порожнє штучне озеро –– усе  те, що личило робити за тиждень перед канікулами. Штерн повертався, коли вже добряче стемніло. Був мокрий до кісток, але задоволений. І лиш тоді, коли йшов розбитим тротуаром і пильнував, щоб його не оббризкала якась підступна плитка, зрозумів, що одна думка вперто ховалася десь в закутках його свідомості. Яким же дивно реальним і живим був сьогоднішній ранковий сон.