5

Перша автівка зникла відразу після пів на шосту ранку, саме перед ранковою годиною пік. Тут і там вмикали світло, з будинків виходили люди. Вулицями повзли трамваї з автобусами. Під житловими кварталами гуркотіло метро, не знаючи перешкод. Чи то, майже не знаючи. Адже під землею копошилася ще й я.

Почалося все з тріщини. Пішохідний перехід розколовся надвоє, ґрунт провалився й асфальт розверзнувся. Ще кілька секунд тому вздовж дороги стояв акуратно припаркований «пежо-2062, який тепер боком лежав у дірі, ніби задрімавши.

Вулицю перегородили стрічками. Згодом ти мені розповіси, що деякі люди опустилися круг діри навколішки. Дещо всміхнено дивилися вниз. Камери наближали кадр. Співробітники мерії жвавими жестами відганяли споглядачів убік. Автівку витягли з діри краном. Присутні тицяли пальцями. Діти збуджено гомоніли. А дехто перелякався. Чому земля обернулася проти міста?

Потім усе відбувалося швидко. Земля розверзалася всюди. Подробиці я дізналася згодом від тебе. Вантажівка загрузла задніми колесами в дірці на площі Кастелайн, що в Елсене, і застрягла намертво — кабіна в повітрі, кузов в обіймах вогкої землі. На низько розташованій ділянці Шазаллаан у Схаарбейку тріснуте кругове перехрестя поглинуло мікроавтобус. Короткий, але потужний струс відкусив шмат землі на вулиці Кардинала Мерсьє в центрі. На площі Шумана, біля Єврокомісії, під асфальт провалилися два автомобілі. А на Льовенсестейнвег у Сінт-Йоост-тен-Ноде раптом постала зазубрена прірва. Довелося евакуювати понад сотню мешканців. «Проблеми зі стабільністю. Ви мусите залишити свою домівку. Так, прямо зараз». Усюди в місті лежали зім’яті пласти асфальту, зморщені, наче моя шкіра.

Причини шукали люто. Прорив каналізаційних труб, знос прокладок, надто глибоке проникнення коренів дерев у ґрунт. Чавунні водопроводи дев’ятнадцятого століття відпрацювали своє. Безмір крихкі, вони лопалися дедалі швидше, спричиняючи повсюдні витоки. Вода, перебуваючи під величезним тиском, вихлюпувалася в землю, що сама собою була вкрай багнистою. Ґрунт попід бульварами вимивало, фундаменти розсипалися, вулиці просідали.

Пізніше ти мені розкажеш про невпокій, що його спричинили провалля. На вулиці повиходили озлоблені містяни, а соціальні мережі підхопили іскру. Влада не справляється! Де необхідні заходи? Потрібно терміново щось робити з застарілою інфраструктурою, стверджували експерти в колонках і ток-шоу. «Труби розташовані глибоко під землею. Над ними щодня їздять наші автобуси й машини. Але нам ніяк не побачити, що саме там відбувається. Немає навіть карт, які б показували, куди ведуть які підземні труби. Там, унизу, суцільний безлад. У майбутньому ми стикатимемося з подібними проламами дедалі частіше. Каналізація перетворилася на бомбу вповільненої дії».

Звісно, лунали й інші голоси. Провали ґрунту, авжеж. Стільки дір, та ще й так швидко — хіба вони справді спричинені витоками в кількох каналізаційних трубах? Та не може того бути! Тут замішано злий умисел. Певне, все це скеровує якась чітко скоординована, міжнародно розгалужена організація. Брюссель — то шпіонське гніздо. Завжди ним був. У місті, що поряд із сотнями іноземних делегацій, приймає штаб-квартиру НАТО та європейські інституції, вистачає інформації для збирання. Бельгійська столиця привертає секретних агентів, наче купа сміття — мух. Портфелі з подвійним дном, вмурована підслуховувальна апаратура — цим уже нікого не здивуєш. Їдячи стейк під соусом «беарнез» у притінку будівлі Берлемон, дивись не бовкни зайвого. Мікрофони сховані всюди: під столом, за дерев’яною обшивкою стін, ледь не в винних бокалах. Давно зрозуміло: шпигунами кишить кожен столичний закуток. Як ніяк, це Брюссель. Але тепер  додалися ще й ті ненажерливі провалля.

Незабаром постали всілякі теорії. Дірці в дорожньому покритті — то перша витівка в межах масштабної змови. Уночі змовники зустрічаються в підвалі кебабної — або ресторану суші! — в Моленбейку або Європейському кварталі. Схилившись над липкими столиками та вмочуючи картоплю фрі в майонез — чи ж то сашімі в соєвий соус! — вони замислюють жахливі плани. Поки що під землю провалювалися автівки, мікроавтобуси та вантажівки. Але хто сказав, що на цьому вони зупиняться? Не встигнеш і оком змигнути, як у діру провалиться якийсь містянин. Хто знає, може, невдовзі провалля ковтатимуть і дітей. Хіба пролом у Сінт-Йоост-тен-Ноде виник не за кілька метрів від дитячого садка? Але й то не найгірше. Раптом однієї ночі всі брюсельські муніципалітети проваляться в діру розміром із ціле місто, яка помахом поглине серце країни? Тільки уявіть: темрява враз засмокче всіх мешканців столиці. Таке може трапитися щомиті. Чому ніхто нічого не робить? Ще не пізно. Якщо зараз усі прокинуться, можливо, змовників ще вдасться спинити.

Я задоволено пищала, слухаючи розповідь про пояснення, запропоновані представниками твого виду. Одна теорія ще схибніша за іншу. Але суть вигадок зачіпала правду: під поверхнею землі щось закипало. Ґрунтами запанувала темна енергія. Справжньої причини обвалів було не дістатися. Підземний світ залишався цариною, незвіданою homo sapiens. То був рух навпомацки в темряві. У темряві, де день і ніч корпіла я.

Звісно, ти ж бо щось запідозрила. Чи причетна я до того? Зрештою, тобі завжди все вдається з мене витягнути — чи то майже все — тож заперечувати немає сенсу. Так, в очікуванні брифінгу я вжила деяких заходів за власної ініціативи. Але не відразу пірнула вглибину, спершу обмежившись кількома наземними розвідками в околицях площі Батьківщини.

Того, першого, разу я дуже боялася перетнути периметр, який так дбайливо виставила навколо своєї нори. Передусім тому, що мала зробити це сама. Як би ж то вона була поряд зі мною. Але я знала, що керівництво вважає за потрібне дослідити ситуацію на поверхні — зрештою, там твій вид найактивніший. Слід було докопатися, але спершу до суті. Тож я вирішила вперше за кілька місяців залишити свій вартовий пост на площі і розвідати ширше оточення.

Куди я попрямувала? Гаразд, слухай уважно. І записуй усе саме так, як я розповідаю.

Я вистромила носа з нори. Спробувала переконатися, що пожадливі очі відеокамер на мене не витріщаються. За моїми оцінками, остерігатися було нічого. Залишивши площу, я подалася бульваром на схід, повз заправку й місцевий магазинчик. Так далеко я ще не заходила. Щосили намагаючись дихати спокійно, я все ж відчувала, як паніка знову лоскоче горло, заповзаючи в нього, наче цвіркун.

Посеред бульвару туди-сюди їздили трамваї. Я тупотіла узбіччям, не надто близько до колій, невидима людському оку через рослу траву й кульбаби. Корені японської вишні штовхали асфальт догори. Наді мною ще не розквітнули їхні крони, але я вже чула запах бутонів, відчуваючи, як ті лускають від очікування. Ще трохи, й вони вибухнуть, на добрячий тиждень одурманивши ароматом бульвари разом з їхніми мешканцями.

Але зараз мені назустріч сунулися інші запахи. Над площею парив сморід сміттєвих баків, жирного асфальту й коктейлю вихлопних газів. Я сховалася під рекламним щитом на галявині, принюхуючись до рухомих потоків повітря.

Спробувавши охопити площу Мейзер, я знетямилася. Не знала, до чого принюхуватися спершу. Тотальний хаос. У металевих коконах автівок прошмигували представники твого виду. Або ж велосипедним слаломом неслися між автобусів і вантажівок, що постійно підрізали одне одного, чи то з щирим презирством до смерті кидалися на пішохідні переходи. Трамваї один за одним гуркотіли круговим перехрестям, пірнаючи в тунелі. Останні вабили відкритими пащами, але я опанувала себе й залишилася на поверхні, щоб відслідкувати рухи навколо. Повз мене поспіхом пересувалися довгі людські ноги. Взуття усіх форм і розмірів, знизу вкрите добрячим шаром запахів. Місто налипає на ваші підошви. Й ви носите його з собою, куди б не прямували.

Мої вилазки не обмежувалися відвідинами площі Мейзер. Я хотіла більшого. Страх наземного світу меншав, а жадоба до інформації щодня дужчала. Твій вид теж просякнутий жадобою. А ти й поготів, з твоїм то бажанням записувати все, мною сказане. Одного ранку я попрямувала до місця, де не носилися автівки, де люди, здавалося, крокували доріжками трохи спокійніше, ніж деінде. Розбита двісті років тому зелена зона. Сюди представники твого виду приходили розслабитися, не виходячи за встановлені ними ж межі. Тут підкореному буйству дозволялося розквітати, на газонах, які пізно косили, де акуратно висаджені поряд квіточки, кущі й дерева толерувалися й моніторилися.

Пірнувши в Йосафатський парк, я блукала поміж насаджень дерев, які ви десь викорінили, щоб відсадити тут. Я минала пам’ятники, котрі мусили б нагадувати про славу твоєї батьківщини — й передусім про правителя, що колись наказав розбити цей парк. Ставки я боязко oминала. На їхніх берегах, попід штучними скелями, вешталися озлоблені каргарки в пошуках насіння, черв’яків і сварок. На гілках у воді засмагали розжирілі червоновухі черепахи з заплющеними очима. Вони не здавалися злонаміреними, але хто його знає: я аж відчувала лязкіт їхніх гострих дзьобів у моєму напрямку. Не встигну й оглянутися, як затягнуть під воду й засмокчуть в надувний горловий мішок — і край моїй місії. Здригнувшись, я побігла вглиб парку. У кронах дерев, високо наді мною, металися зграї папужок, проклинаючи одне одного крикливим діалектом. Я хутко подалася далі, подумки поряд із тими всіма інвазійними екзотами, яких щойно минула. Такі ж чужоземні, що й я, проте далеко не такі самотні.

Тупочачи підліском, я відчувала запах кривавих грошей, на які колись заснували парк. Відчувала, як вони прокладають шлях крізь мій дух, повільно й тягуче, разом із потоком корисних копалин — довгий шлях суходолом і морем, з обширного континенту, що я його теж колись полишила, аж сюди, до цього місця посередині твоєї країни. Як ці кошти стали основою вашої держави загального добробуту. Як кобальтові й колтанові сланці з приватизованих шахт тієї іншої, значно більшої, країни потріскують сьогодні в ваших телефонах. Як старі мінерали заспокоюють своїх нових користувачів переохолодженими голосами, що обіцяють відволікання й підтвердження. Голосів ваших молодих родичів, котрі викопали ці мінерали, ви не чуєте. Але завдяки телефонами перебуваєте на зв’язку з численними іншими голосами. Дзенькання, гудіння, вихваляння й шушукання. Забезпечувані пристроями допамінові вливання, розмови між людиною й машиною. Cпостерігаючи за рухами груп людей, що пікнікували на газонах, я постійно чула, як ті повідомлення дзижчать поміж дерев. Якийсь малюк засміявся, потупотів у напрямку батьків, спотикнувся, впав і був утішений.

Ти теж була тут, у парку? Шукала мене? Хто знає, якби мої вібриси були налаштовані краще, можливо, я б уже тоді помітила твою присутність і могла б непомітно йти за тобою, поки ти гуляла доріжками поміж кущів. Я ухилилася від зграйки кроликів і збігла на пагорб, остерігаючись камер, які могли за мною слідкувати, поки я поспішала від одного затінку до іншого. Перетнувши бульвар, я залізла під подерту огорожу. У ґрунті пустирища я викопала траншею.

У цьому місті мої вібриcи ще ніколи не вловлювали такого буйства вражень. Понад травинками танцювали червоноклопи й божі корівки, довкола мене гуділи мохнаті тіла джмелів, яблучних ос і чорно-бронзових андрен. А наді мною: щебет кропивників, горобців і співочих дроздів, клекіт горлиць і сміх мартинів, що пролітають у небі. Час від часу ландшафт розрізав потяг або людина в гумових чоботах і з біноклем незграбно крокувала рівниною, але більше не було нічого, крім трави й птахів, комах і мене.

Я б волілa довше побути в цій оазі — принаймні допоки homo sapiens не водрузить тут якусь новобудову. Але не могла й далі спочивати на лаврах. Настав час перейти до дій. Тож я взялася рити.