1
«Негритяночка», так у школі мене називали черниці. То були рішучі тітки в темно-сірих чепчиках, які легко нас вгамовували. Уроки незмінно починалися з молитви черниці-директриси, яку ми машинально відтарабанювали, ніц не розуміючи. Я славно слухалася, переконана, що директриса шпигує за нами за допомогою камери, вбудованої в розп’яття на стіні.
Перерви ми проводили на подвір’ї — сірому майданчику з критими колонадами обабіч і будівлею туалету, звідки ширився запах каналізації. Ніде не було видно й травинки, поодинокі кульбабки поміж бетонних плит черниці негайно висмикували. Найдужче я чекала п’ятниці. Тоді з колонок лунала поп-музика і ми проводили перерви в саду на внутрішньому подвір’ї школи. Сад складався з високих дерев, зигзагів стежок і яскраво-зеленого газону, по якому нам було заборонено ходити. Контролювала це патрульна черниця, переважно сестра Анжела, адже була наймолодшою й одержувала найнудніші доручення. Здавалося, що на відміну від інших черниць вона отримувала від життя задоволення. Іноді вона забігала до нас у клас, який єдина ледве тримала під контролем, але переважно її можна було знайти за тяжкою працею в саду: чепчик з’їхав білявим волоссям набік, на щоках рум’янець від втіхи. Анжела шаленіла від французьких пісень і всюди тягала з собою переносний радіоприймач. Музика по п’ятницях була однією з її затій. Ми її любили.
Якщо в класі ми аж надто бешкетували, заборону виходити на газон тимчасово відміняли. Тоді ми мчали — подумати над своєю поведінкою — до штучного гроту Святої Бернадетти, що в тіні прекрасної магнолії. Цілу вічність ми мусили сидіти по-турецьки навколо гроту й молитися, й коліна вкривали м’які рожеві пелюстки. Я завжди просила Бога тільки про одне: чи не міг би він якомога швидше зробити мене білою.
***
Тієї ночі мені наснилося, що я літаю понад соняшниковими полями. Я була невагомою, пташкою в усіяному хмарами небі, аж поки раптом не стала знову людиною й не понеслася стрімголов донизу, обличчям прямісінько в зернистий сонях. Від переляку я прокинулася. Сонячні промені пробивалися крізь штори, але я погано їх бачила через зліплені вії. Затамувавши подих, я перевернулася на бік, обличчям до брата. Він іще спав, засунувши великий палець до рота й притиснувши подушку до грудей. У кутиках наволочка була порвана — брат полюбляв теребити кінчик тканини. Натягнувши фланелеве простирадло поверх нас обох, я прислухалася до тихих голосів батьків. Після татового повернення вони багато часу проводили в ліжку. Під простирадлом було тепло, від видихнутого повітря паморочилося в голові й я ледь не заснула знов, аж поки не почула наближення кроків. Мати стягнула простирадло, поцілувала мене й тихенько сказала вставати. У кімнаті залишився її солодкуватий запах.
- Уже пізно, Бінту, — сказала вона. — Ти сьогодні сама вдягнешся? Тоді я приготую сніданок.
Я кивнула та як завжди спершу подивилася в дзеркало. Кучері липнули до маківки — вони росли догори, а не донизу, як мені кортіло. Я незграбно влізла в свою улюблену сукню — червону в білий горох — й повільно вийшла в коридор.
На підлозі ванної я побачила червоногарячі плями. Біля раковини стояв батько й намагався зупинити кров, що бігла шиєю. Обличчя вкрите піною для гоління.
- Accident de parcours, — прошепотів він і всміхнувся. Батьків настрій покращав.
З полегшенням я сіла на унітаз і з фламандським акцентом сказала:
- Вonjour! — і з усмішкою додала: — Я щойно сама надягла сукню.
Батько присів поряд зі мною, взяв мою руку й сказав:
- Félicitations. Comme récompense je viens te chercher à l’école aujourd’hui.
***
Сяючи й підстрибуючи, я забігла в своїй улюбленій сукні до класу. Однокласники сиділи колом, усі в біло-синьому вбранні. Пошукавши вільне місце, я сіла біля вчительки й розставила ноги на килимі. З колонок лунав голос директриси, що читала молитву Богородиці — всі повторювали, крім дітлахів навпроти мене. Ті хихотіли й перешіптуввалися, прикривши рота рукою. Не встигла я збагнути, що сміються з мене, як один із них показав на мене пальцем і вигукнув:
- Ти без трусів!
Учителька припинила молитися. Почервонівши, я хутко натягнула поділ сукні на ноги. Але зло вже трапилося. Усі це побачили. Здригалися плечі, а коло круг мене ставало все вужчим. Ґвалт затихнув тільки тоді, коли роздратована вчителька направила нас за парти. Поки ми, стоячи біля стільців, чекали її знаку сідати, сусід по парті задрав сукню й ляснув мене по сідницях. Я замислилася: янгол я чи грішниця. Господь побачив мою попу, тож — точно грішниця.
У школі я не хотіла виділятися, але моє тіло тому не сприяло. Темну шкіру не відмиєш до білизни́, як презирливо поцікавився однокласник. І як би заповзято я не тягнула й не смикала кучері вдома, вони не перетворювалися на рівні принцесині локони, як в інших дівчат у класі. Кучері щоразу вперто підстрибували догори, ніби диявол, посміхаючись, тягнув за них нейлоновою ниткою.
- Не всі виглядають як слід, — сказала вчителька, хитаючи головою. — Бінту, сьогодні ми фотографуємося всім класом. Усі повинні бути в шкільній формі.
Опустивши очі, я прикрила червону сукню руками. Я була зла сама на себе. Звісно ж, я мусила надягнути форму сьогодні — про це я написала нерозбірливим почерком у щоденнику. Учителька відправила мене до черниць, які знайшли на горищі вдале рішення: на стегна начепили стару, запилену клаптикову ковдру, а зверху зношену футболку. Мене увіковічнили як бідну чорношкіру дитину посеред охайних білих, і так я й почувалася решту шкільних років.
Як і пообіцяв, батько забрав мене зі школи. Попри звичку, він прийшов зарано. Сидячи за партою, я слухала, як вчителька вголос читає «Pluk en de Petteflet». Щойно я побачила в вікно, як тато заходить заходить до школи, мене ледь не знудило від хвилювання. Батьки повинні чекати біля воріт, але, певне, він того не знав. Тато й школа — то два окремі світи, які я воліла б не змішувати. Почервоніла, я дивилася на шахову підлогу й міркувала, чи зможу колись підрахувати чорно-білі квадратики та чи вмістяться вони в моїй дитячій голові. Коли тато зайшов до класу, моє серце переповнила гордість. Він був вродливим, високим чоловіком із тонкими губами. Батько всміхнувся білосніжними зубами. Учителька підвела очі й почервоніла. Посміхаючись, вона захлопнула книжку.
- Хлопці й дівчата, прийшов батько Бінту. Він африканець. Правда ж, Бінту? Я це говорю, тому що, можливо, діти ніколи не бачили негра. Ти ж бо теж така. А вони — ні.
Підхопивши портфель, я мовчки попрямувала до дверей. Батько відкашлявся, нахилився й обійняв мене. Поріз на шиї був заклеєний пластиром. Й я не знаю, хто був першим, але раптом мої однокласники ринулися на нас із криком і скинутими догори руками. Усі хотіли торкнутися батька. Жадібними пальчиками вони зірвали закривавлений пластир, який, кружляючи, приземлився на шахову підлогу.
Того вечора батько довго стояв під душем. Я ворочалася в ліжку. З голови не йшла картина: діти з руками-клешнями.
2
- Я не граюся з чорними дітьми, тому що вони дурні й потворні. Я граюся тільки з білими дітьми. Тому що я теж білий. І білявий. Як тато.
Фінн сказав це з неприкритою дитячою чесністю, а з його криваво-червоного рота крапав соус. Ми сиділи за столом і їли спагеті. Карел, Фінн і я. Шибкою стукотіла мжичка. Картонні коробки для переїзду розмокали на ґанку в липку кашу. Після шести місяців ремонту й таборування в саду ми нарешті жили в будинку своєї мрії.
Фінн усміхався. Поверх чистого одягу на ньому був заплямований жиром фартух для малювання з довгими рукавами. Усередині запала тиша. Надворі з садовою повітродувкою човгав сусід. Вихорами, зліва направо, здіймалося легке, наче пір’я, листя. Сусідський галасливий пес намагався його вхопити, коротко й злісно підстрибуючи. Усередині досі панувала тиша. Я підвелася й на власний подив перекинула фільтр для води. Він був марки Brita, а на дні з зелених водоростей утворився мініатюрний ставок. Вода лилася столом, крапала долі крізь тріщини в дошках стільниці, які я проклинала щодня як зборище крихт, бісерин і решти непотребу. Витерши підлогу, я поставила глечик фільтру на місце. Аж тоді помітила тріщину в пластику. Зітхнула. Усе в домі ламається. Ручка заквітчаного чайника, що стоїть на кухонній поверхні, емаль кавових блюдець, що заховані в шафі. Аби уникнути прощання, я лагодила поламане суперклеєм. Але коли тріщинами йдуть діти — так просто не склеїш.
У пошуках підхожої відповіді на думку спадали тільки кліше й цитати Мартіна Лютера Кінга.
- Людей слід судити не за кольором шкіри, а за характером.
Як це, заради Бога, пояснити маленькій дитині? Карел, як то часто бувало, заховався за фортепіано, білою «ямахою», вкритою жовтим шаром нікотину, з якою він розмовляв, коли бракувало слів. Кімнату наповнила тиха музика, й Фіннів стільчик потріскував від покачування його сідничок. Я прибрала зі столу, слідкуючи за тим, щоб не вкинути дерев’яний ніж для овочів у посудомийку. Поза тим я нічого не думала й нічого не відчувала, крім деякого полегшення. З подивом я збагнула, що синові слова мене заспокоїли. Підтвердили переконання, яке роїлося повсякчас: я темношкіра, дурна й потворна. Тільки тоді я зрозуміла, чому мене розчарував Фіннів колір шкіри. Передусім, у мене було родительське прадавнє прагнення впізнати в синові себе, побачити в ньому копію своїх очей, губ, кучерів. Але цим усе не обмежувалося. Подумки забриніла картина давніх часів: галасливі однокласники обліплюють батька закривавленими руками-клешнями. Страх, що я народила на світ таку дитину. Спричинений цим страхом сором. Чому я не могла любити сина так само безумовно, як то робить будь-яка інша мати?
***
Я замовила ДНК-тест від GPS Origins. Почула про нього по радіо: пройшовши тест, молода жінка дізналася, що має вірменське, а не турецьке походження. Її слова продовжували виринати в моїх думках, тож зрештою я вирішила зробити собі такий подарунок. Під час замовлення на вебсайті виробника вистрибнуло віконце з фотографією напівлисого сивого чоловіка з «науковим» виглядом. А поряд текст:
«GPS Origins — революційний ДНК-тест, що дає змогу пірнути в деталі сімейної історії».
Попри прозорий рекламний слоган я натиснула «оплатити». Цікавість перемогла скепсис. Коли кілька днів по тому я побачила тестовий набір у поштовій скриньці, щастя моє було невимовним. Процедура проста: протягом хвилини поводити ватною паличкою зсередини щоки, а потім надіслати тест у конверті до нідерландської фірми, що своєю чергою переправить його до лондонського центру, що, як запевняв сайт, був «найбільшою, найвідомішою й найпровіднішою компанією в сфері ДНК-тестів».
Я добросовісно дотрималася інструкції. Результат прийшов за два місяці й не надто здивував як для доньки фламандки й конголезця. Я складалася переважно з африканських генів, що на 42 відсотки вказували на народ банту в Центральній Африці. Північні гени виявилися менш численними. Вони йшли корінням переважно до Ісландії, Норвегії та Фінляндії. Моя «вікінгова» кров, як я полюбляла говорити. На подив були в мені й кілька відсотків баскської, французької й навіть сардинської крові.
Якщо вірити результатам, то в моєму генофонді трапилася багатокультурна оргія. Але хіба то справді така вже новина? Це я бачила, просто дивлячись у дзеркало. Конго закріпився в моєму кольорі шкіри, очах і волоссі. Хай там як, а я хотіла бачити своє етнічне походження написаним на папері, чорним по білому. Я постійно шукала доказів того, чим очевидно була фізично. У Фінна ж фізичних рис не було взагалі. Чи є в його генах африканські сліди?
- Я хочу провести ДНК-тест і Фіннові, — прошепотіла я Карелу. — Я мушу знати, чи ведуть його гени до Африки.
- Припини.
Карел був проти. А професор, до якого я ходила кілька років тому, сказав, що все не так просто. Але я прагнула доказів. Заради себе, заради батька. Тож замовила другий ДНК-тест й однієї ночі прокралася навшпиньки до Фіннової кімнати, аби провести ватною паличкою зсередини його щоки.
