На трамвайній зупинці стоїть жінка й плаче. Схлипуючи, вона дивиться на пальці правої руки, кінчиками яких легенько давить на скло павільйону. Іншою рукою погладжує явно вагітний живіт. Я знаю, що так не можна, але не здатна відвести від неї погляд. Вона мене не бачить. Безупинно дивиться на свою руку на склі.

• Усе гаразд? — зрештою питаю я. — Я можу вам чимось допомогти?

Повернувши голову, жінка хутко витирає зворотом долоні вкрите сльозами обличчя. Бачить тебе, двох тижнів від роду — ти спиш у слінгу — й непевно робить крок у моєму напрямку. Охопивши живіт обома руками, дивиться на тебе зблизька. Я впізнаю суміш бажання й непевності, з якими не так давно сама дивилася на новонароджених. Жінка підводить погляд з твоєї голівки на моє обличчя. Протягом секунди ми дивимося в очі одна одній. Її очі за щось чіпляються, я це відчуваю, якусь дрож. Наче вона впізнала щось огидне в моєму погляді. Тоді жінка починає знову нестримно ридати.

• Мої восьминоги помирають, — побивається вона. Соплі стікають їй на губи.

У жінці в животі хлопчик. За кілька тижнів він народиться, розповідає вона, дивлячись на твоє тільце, що спить. Ми сидимо поруч на лаві, поки трамваї один за одним минають, а її схлипування потроху згасають.

  Жінка працює в університеті. Уже кілька місяців вона доглядає за десятком восьминогів. Проводячи біля акваріума цілі години, вона робить нотатки й захоплено слідкує за рухами їхніх поцяткованих, драглистих тіл. Вона бачила, як ті полюють на крабів-скрипалів, яких випускала в акваріум, бачила, як обережно торкаються стінки акваріуму одним щупальцем, обмацуючи скло присоска за присоскою. Згодом вона іноді ловила їхні погляди. Погляди, запевняє вона, не тваринні.

  Увесь цей час жінка знала, що очікує на неї та її восьминогів. Знала протокол експерименту, який сама ж написала. Її власна, жаска дослідницька цікавість перетворила жінку на свідка. Й тепер, коли експеримент добігає кінця, вона стоїть після роботи на трамвайній зупинці й плаче від огиди.

• То нестерпно, — говорить жінка, запинаючись, — я більше бачити не хочу той акваріум.

  Але мусить дивитися. Експеримент потрібно завершити, й вона повинна робити нотатки. Документувати, як самки паруються та після відкладення яєць їдять усе менше. Висиджують кладку, наче глибоководні кури, погладжують яйця й обережно дмуть на них воду, та з кожним днем харчуються все менше, щоб зрештою взагалі припинити їсти.

  Коли яйця готові до вилуплення, самки полишають кладку й починають битися об стінки акваріума. Раз по раз жбурляють ослаблені туші проти скла, ніби намагаючись якомога швидше знівечити свої збляклі тіла. Жінка сиділа перед акваріумом цілі години, слухаючи глухі ляпаси, й у її горлі ріс молюск, стискаючи глотку, наче власну раковину. Сьогодні перед її очима одна самка почала розривати власну шкіру.

  — То залоза у них в очах, — говорить жінка, стримуючи сльози. — У запліднених самок залоза виділяє такий собі гормон самознищення. Жоден восьминіг не переживає народження власного потомства.

Колись на всіх картах світу були білі плями. Тоді небо не було всіяне супутниками, й на питання про далекі континенти давали відповіді завдяки корабельним подорожам — або не давали. За браку відповідей картографи заповнювали білі плями малюнками казкових звірів, підписуючи їх: «Hic sunt dracones». То було попередження для тих, хто прагнув ступити на незвідані землі. «Тут живуть дракони». Не в буквальному сенсі слова, а в тому, що коли ми не знаємо геть нічого про місцевість, до якої прямуємо, нас ледь не живцем можуть проковтнути.

Що я, власне, знала про материнство?

Якщо геть чесно, я завжди дивилася на нього ззовні. «Матір» для мене означала безумовність і турботливість. «Матір» для мене означала любов до іншого, дужчу за любов до себе. Про те, що ця якість не вроджена, я ніколи не замислювалася — аж до наближення твого народження, коли я зрозуміла, що заради тебе мене поріжуть і покраять, за потреби, в найінтимнішому місці, попри мої страхи, попри мою відразу, навіть попри мене саму, якщо так буде потрібно тобі.

Таким чином, і я це відчувала більше, ніж могла тоді висловити, я ступила в життя по той бік себе, яке природньо могла знайти, але не знаходила природньо. Я почувалася так, ніби мене розмістили на інше місце в моєму ж житті, далеко від центру, в якому я наївно перебувала дотоді.

Іноді кажуть, що в момент народження первістка народжується й мати.

Для мене материнство було чимось для освоєння, наче іноземна мова, сповнена складних звуків і вимушених зворотів.

Материнство: на відстані воно здавалося простим відношенням матері до своєї дитини.

Я ніколи не відчувала його таким. Ми ніколи не були тільки вдвох. Були: ти, я й усі матері всіх людей, звідусіль і повсякчас.

Раптом я взялася копіювати жінок із якими не мала нічого спільного за винятком того факту, що вони випередили мене в ролі матері. Я намагалася влізти в їхню шкуру, розмістити в них свій сумнів. Увесь перший тиждень після повернення з пологового додому я маніакально пекла кіш і печиво та безупинно набивала пральну машину вщент.

Як неймовірно, що моя голова не знаходила ніде опори, крім шаблонів ролей, яких я раніше так свідомо уникала. Іронія цього мене не оминула, але оминуло значення: що відведений нам час разом закороткий, що існує вакуум, в якому повинна вирости нова ідентичність, і що я намагаюся засипати цю діру, наповнюючи її іншими жінками.

Ставши твоєю матір’ю, я опинилася в якомусь нестабільному місці в ланцюгу поколінь. Я стала твоєю матір’ю, але й власною матір’ю також, а ще її матір’ю. Я стала повторенням, стала спротивом. І стала смутком.

Очі заплющуються, а череп важко занурюється в подушку. Я прагну глибини, темряви, але моя голова — то яскраво освітлена поверхня, монохромна, дезорієнтуючe біла.

У ті найперші ночі безсоння не неспокійне. Мене не долають уперті думки, а від сну не утримують слова чи óбрази. Просто не закривається якийсь затвор. Механізм вийшов із ладу, тому моя бадьорість така ж бездонна, що й сон.

Над нашим дахом гудять і затихають двигуни літаків. Твій подих переривається в темряві, а потім знову надолужується. Повітря в кімнаті важке через пролите з грудей молоко. Я насторожі. Задихана, попри саму себе.

Щось переміняється.

Протягом цих безсвідомих годин я натрапляю на сайт, де в реальному часі можна спостерігати за зйомками різних вебкамер. Усього в кілька кліків можу спрямувати погляд на інше «тут і зараз», обмежене рамкою екрану ноутбука.

  Найчастіше я вмикаю камеру в Антарктиці, що знімає дослідницьку станцію. З ліжка — в мене під пахвою твоя голівка — я бачу, як сонце виблискує над засліпливими сніжними просторами. Білими, впізнавано білими, втішно білими.

Мене це втішає, тому що камера записує все машинально, без розрізнення, без режисури чи монтажу. Коли я дивлюся в камеру, світ та я здаються зробленими з однакового, відшарованого матеріалу. Того, чого бракує всередині мене, бракує й на цих зображеннях.

Я бачу, як лежу на ліжку, в блакитнуватому світлі екрану ноутбука. На матраці поряд із собою я бачу тебе, в типовій позі перших місяців: крутий вигин спини, голова закинута назад.

Мене збиває з пантелику те, що я не знаю, де в цьому спогаді Ханнес. Я знаю, що приблизно в цей період ми почали іноді спати окремо, але моя пам’ять така дірява. Як же мені тоді віднайти дорогу назад?

Що я пам’ятаю:

1.

Ханнес лежить у ліжку й читає. Ти спиш у ковшику його руки, на моєму звичному місці. Питання: куди мені тепер покласти голову — інфантильне й невимовлене, між мною й Ханнесом.

2.

Я говорю: «Щось не так».

Він у відповідь: «Чому? Усе ж гаразд. Нам же затишно разом?»

Розмови про довгі місяці нашого з тобою безвилазного перебування вдома досі наповнють мене соромом і відразою. Щоб у цілковитій тиші краще збагнути цей період, я проглядаю отримані тоді е-мейли. Їх примітно мало.

Перша констатація. Серед електронних листів списки покупок. Скільки себе пам’ятаю, я завжди відправляла їх сама собі. Уважніше переглядаючи списки незадовго до твого народження, я впізнаю в них фрагменти страв. Страви періоду до мого материнства. Відтоді більшість із них я майже не готувала.

Тижні минали, й списки продуктів змінювалися. Сходили з колій і розпадалися. Інгредієнти не дуже пасували одне до одного. Деякі списки я надсилала собі повторно, щоразу з доповненнями. Майже в кожному списку коле око слово «паста».

Раптом переді мною постала картина: Ханнес вкотре приніс додому упаковку пасти з супермаркету, яку я, не відкриваючи, сховала в комору — щоб за тиждень знову додати до списку слово «паста».

Тобі три тижні. Я стою біля вікна й колишу тебе. Метрів за десять стоїть чоловік, спершись ліктями на підвіконня відчиненого вікна. Над вухами волосся виголене, а на обличчі кількаденна щетина. Він нервово, довгими затяжками, припадає до сигарети.

Чоловік курить так же жадібно, як ти хапаєшся за мій сосок. З його губ виринають тоненькі смужки диму. Вони побачили вразливий внутрішній бік тіла, кола хрящів трахеї, частки легень. Із кожним подихом чоловік стає самотнішим. Дим позбавлений пам’яті, проте щось із собою забирає.

Моя нічна сорочка не зап’ята. Я перестала її застібати в перервах між годуваннями. Як і вдягатися вранці. Яка різниця. Чоловік із сигаретою нас не бачить.

Скільки себе пам’ятаю — повсякчас було відчуття, що мені важко триматися докупи. Наче потрібно втримувати кілька літрів води целофановою плівкою. Я завжди знала, що одного дня плівка лусне, й тоді загубиться все моє «я». Вода зникне в смердючих каналізаційних решітках. Випарується на сонці. Автомобільні шини залишатимуть у ній сліди, її питимуть коти.

Цей образ — целофанової плівки, важкої рідини, небажання триматися вкупі, непідкорюваної податливості, через яку вода завжди виступає там, де я не тримаю целофан рукою — цей образ уже багато років уособлює мій страх розпастися й не може бути випадковим. Не може бути випадковим те, що цей страх певною мірою підтвердився після твого народження, після того, як я тебе підняла й понесла, аж поки не відійшли води.

На березі озера в Чикаго стоїть лава. На ній хтось сидить. На наступному кадрі того чоловіка вже немає. Я не бачу, щоб він ішов, не бачу, щоб плив, човна немає. Вебкамера робить запис із інтервалом у пів хвилини — між якими лише порожнеча.

Порпаючись у фотоархіві, я натрапляю на фотографію мене з тобою, на яку ледве здатна дивитися. Знімок зроблений 30 січня 2021 року. Тобі майже чотири тижні. То перша фото з серії селфі, що я їх зробила, аби відправити Ханнесу, який повернувся на роботу. На світлині я лежу на дивані. Ти спиш у мене на животі. Мій піднятий угору великий палець має символізувати, що все гаразд.

Фотографія зроблена о 14:43, але на мені досі піжама. Ґудзики не зап’яті, тож заплямований годувальний бюстгальтер добре видно. Губи вигнуті в найсудомнішій, механічній посмішці, а очі здичавіло визирають із западин. Наблизивши фото, я помічаю в очах блиск. Ледь втримуване самовладання.

Певне, я тоді збагнула, що знімок геть не заспокійливий. Його не було відправлено. О 15:38 на тому ж дивані зроблено цілу низку селфі, в приблизно такому ж положенні.

15:38: рот розслабленіший;

15:38: пом’якшено щільно стулені щелепи;

15:40: усмішка з навмисне оголеними зубами;

15:41: гарна, спокійна усмішка;

15:42: камера під іншим кутом, трохи вище. Майже нормально.