2013
Серпень номер двадцять чотири
Легка спідниця додає їй відчуття особливого спокою.
Перш ніж звернути на вулицю, що веде до празького парку Стромовка, вона зупиняється біля віконця кав’ярні: може дозволити собі одну дрібничку поза бюджетом. Дівчина, постукавши по касі, повертає Даніелі решту. Даніела дякує і дбайливо ховає монети в гаманець.
Відпивши зі стаканчика, нерішуче повертається до запланованого маршруту.
Високі будинки в районі Летна відкидають могутню тінь, яка розливається по бруківці, проникаючи в усі заглибини землі.
Їй це до вподоби.
Початок цьогорічного серпня на позір видається менш непривітним, ніж зазвичай: він не роздувається від спеки, а покірно приймає прохолодне повітря.
До їхньої зустрічі ще двадцять хвилин, тож вона сповільнює крок. Зазирає у вітрину старої антикварної крамниці, і хоч там є кілька книжок, які могли б її зацікавити, всередину не заходить. Іде далі.
Раптом біля входу до парку в неї всередині щось закололо — прямо попід ребрами. Штєпан уже сидить біля озерця: не читає, навіть сонцезахисних окулярів із собою не взяв. Без них він навіть видається трохи вразливим.
Даніела дивиться на годинник.
Рівно чверть по шостій. Штєпан одразу це помічає і додає:
— Ми домовлялися зустрітися о шостій.
Хіба домовлялися? Даніела силкується пригадати, та в неї не виходить. Щоразу, коли Штєпан поруч, вона вагається навіть щодо найдрібніших деталей.
У парку менш людно, ніж вона сподівалася. Хоча вона вибрала цю частину Стромовки для зустрічі якраз тому, що сюди зазвичай сходяться майже всі з прилеглих районів. Останнім часом, коли вони зі Штєпаном на вулиці, Даніела підсвідомо намагається оточити себе іншими людьми — потенційними свідками, які в разі потреби могли б підтвердити, що все це відбувається з нею насправді. Звісно, вона ще ніколи так не робила, але сама лиш така можливість трохи її заспокоює.
Даніела сідає поруч зі Штєпаном. Правою рукою вона стискає ліву, впившись нігтями в шкіру.
— Хіба ти не мала взяти покривало? — дивується Штєпан.
Поруч із ним на лавці лежить сумка з їжею та вином. Учора він запланував пікнік — уперше за довгий час запропонував, щоб вони разом провели вечір не вдома.
— Ні, — відповідає Даніела. На чолі в неї виступають перші ледь помітні краплини поту.
— Мала.
Це неправда — вона в цьому впевнена, у цьому — точно: про таке вони не домовлялися. Але чому вона тоді не може вигадати кращої відповіді?
— Мені вже це справді набридло, Дані, — зітхає Штєпан. — Бо це ж постійно одне й те саме, ти що, не слухала мене зранку? Я казав: зустрінемося о шостій у Стромовці. Я мав купити їжу та напої, а ти — узяти покривало, щоб мені не довелося тягати його із собою на волейбол.
Даніела мимоволі стискає стаканчик з-під кави, яку нещодавно купила, і робить це сильніше, ніж хотіла. Пластик тріщить, і кришечка падає на землю.
— Чому ти знову це робиш? — запитує Даніела. Вона відчуває спрагу, губи пересохли. — Чому ти знову мене принижуєш? Чому ти думаєш, що я постійно роблю щось не так?
Штєпан окидає Даніелу недовірливим поглядом.
— Це як я тебе принижую?
— Ніби я зовсім дурепа. Я ж знаю, що не мала приносити ніякого покривала.
— Тобто ми що, мали влаштувати пікнік без покривала? — посміхається Штєпан. — Чому ти просто не можеш визнати, що забула?
— Але ж я не забула! Ми ні про що таке не домовлялися!
Даніела підхоплюється з лавки й озирається. Її плечі тремтять; хочеться залучити до цієї розмови будь-кого з перехожих, аби бодай хтось був на її боці.
— Боже мій, та ти просто ніколи не можеш визнати своєї помилки, — Штєпан підвищує голос. — Разом з тим ти постійно щось забуваєш або губиш. Коли ми домовляємося десь зустрітися, ти або запізнюєшся, або взагалі не приходиш. Наприклад, як минулого тижня. Чи ти вже й це забула?
Даніела ходить туди-сюди. Вона не хоче слухати Штєпана, але знає: якщо зараз піде, буде ще гірше. Штєпан побіжить за нею, їхня сварка стане публічною і всі довкола почують, наскільки в неї все погано з головою. Мабуть, усе-таки на краще, що в цій частині парку вони майже самі.
— Ми чекали на тебе понад годину. Ти знаєш, як мені було незручно пояснювати батькам, чому твій телефон вимкнений і що я не знаю, чи ти взагалі прийдеш?
Минулої суботи Штєпан мав іти з батьками на вечерю і нібито запросив Даніелу. Мовляв, він сказав їй про це ще вранці й що вони домовилися зустрітися о пів на сьому вечора в одному ресторані в районі Карлін. Проте Даніела про таку домовленість не пам’ятала. Приблизно о шостій вона почала готувати вечерю вдома, а коли все було готове, чекала на Штєпана. Лише о дев’ятій їй спало на думку написати і спитати, де він. Сама вона цього не знала, бо не слухала його, коли він зранку прощався з нею у дверях; Даніела вже взагалі його майже не слухала — боялася слухати. Телефон був розряджений, а потім на екрані висвітилося шість пропущених викликів. Коли вона передзвонила Штєпанові, він холодно відповів, що вже повертається додому й що вони з батьками поїли без неї. Даніела не розуміла, не могла збагнути, про що він. Коли Штєпан повернувся, вона взнала про свою нову помилку. Чи могла вона опиратися? Могла, якби знала, що саме Штєпан казав їй уранці у дверях. Але оскільки їй не було на що опиратися, частина її «я» звинувачувала себе в тому, що не слухала свого партнера й тим самим завдала йому проблем. Знову.
— А коли я на це звертаю увагу, бо мене це вже виснажує, коли я кажу тобі, що ти знову щось забула, ти сприймаєш це так, ніби я навмисно тебе кривджу, — продовжує Штєпан.
Він уже теж підвівся з лавки й тепер несамовито жестикулює, роздратовано випльовуючи чергові докори, чергові сумніви, які відкладаються в Даніели у голові, наче яйця мух.
Найбільше Даніелі хотілося б забрати свої слова назад.
Вона зробила б що завгодно, лиш би не чути, як Штєпан руйнує її уявлення про саму себе й формує з нього щось незрозуміле.
— Чому ти постійно все перекручуєш і кажеш, що я принижую тебе, якщо єдине, чого я прагну, — допомогти тобі? Вибач, я справді вибачаюся за те, що ти мені небайдужа. За те, що я намагаюся подбати про твою безпеку.
— Але я в безпеці! Хто мене має весь час кривдити?! — зненацька вигукує Даніела. Вона безпомічна, голос Штєпана відлунює в її вухах.
— Ти! — кричить він у відповідь. — Ти б могла себе скривдити! Ти що, не розумієш? Ти сама можеш себе скривдити. За останні роки це вже кілька разів ледь не сталося. Дивуюся, що досі не сталося.
Їх уже точно хтось чує; крізь дерева їх точно осуджують чужі очі, чужі стосунки, чужі переплетені руки й непевні погляди, чиїй закоханості Даніела зі Штєпаном якраз заважають.
Вона могла б сказати Штєпану, що він бреше, та їй не вдається сформулювати відповідь.
Вона могла б сказати йому, що впевнена: сама із собою вона в безпеці — у більшій безпеці, ніж із ним.
Та чи в безпеці вона наодинці із собою?
Скільки всього вона не помічає, коли Штєпана немає поруч?
Про що вона б і не здогадувалася, якби не Штєпан?
На мить Даніела уявляє, що їхня сварка закінчується розривом і вона залишається наодинці зі своїм сум’яттям. І раптом їй стає більш ніж ясно: без Штєпана життя було б важчим, ніж із ним.
Вона все переплутала, не варто було йому нічого із цього казати.
Даніелі хочеться вибачитися, але вона почувається надто ніяково. Це не йому має бути соромно за те, що він кричить на людях — а їй. І взагалі — ставити його в таке становище й без потреби шукати проблеми там, де їх немає, — жалюгідно.
Вона помічає, що нігті правої руки й далі впиваються в шкіру лівого передпліччя.
Даніела обмірковує: як викрутитися із цієї розмови, як стерти її разом з усім парком, як щонайшвидше повернутися додому, де ще до вчорашнього дня вони жили щасливо й безтурботно, як забути про цей провал.
Її провал.
— Ти маєш рацію, — каже вона нарешті. — Ти маєш рацію. В усьому, в усьому, в усьому, — бурмоче, ніби її заїло, ніби з кожним повторенням ці слова набувають вагомості.
Штєпан двічі глибоко вдихає, підходить до Даніели, обіймає її за плечі й цілує у волосся.
Даніела гладить тильний бік руки, що лежить біля її шиї. На шкірі передпліччя залишилися сліди від дотику — жорстокого дотику до себе.
Навпроти виблискує вода.
Вона вабить.
Даніелі видається, що це ідеальне місце для втечі. Варто лиш занурити голову.
—
Бувають дні, коли Даніела сумнівається у своїх життєвих виборах.
А бувають дні, коли сумніватися немає змоги, коли взагалі неможливо думати власною головою, адже в їхній квартирі все вже давно продумано, і Штєпан має власне рішення для будь-якої Даніелиної проблеми.
Що, зрештою, іноді приносить полегшення. Адже її розум уже не працює так, як колись.
Даніела втратила спроможність творити, розмірковувати, писати. Останнім часом вона взагалі перестала відповідати редакторці, з якою з минулого року листувалася щодо рукопису. Вони домовилися, що Даніела лише опрацює кілька зауваг щодо сюжету, лише прояснить дрібні невідповідності, які могли б спантеличити читача. Та попри це вона вже двічі прострочила термін.
Останніми місяцями документ на комп’ютері лякає Даніелу: він заглиблює її в спогади, у правдивості яких вона вже не надто впевнена.
А що, якщо нічого з цього не відбулося? Що, якщо вона роками мучиться від уявлень, які ніколи не мали під собою реального підґрунтя? Що, якщо всі ці уривки, образи, миті, що засіли в голові й безперервно там прокручуються, мов нескінченний фільм, — що, якщо все це зрештою лише плід її уяви?
Багатої, надто буйної уяви — так їй колись пояснював батько.
Вона думала: якщо звільниться з роботи, як радив Штєпан — ситуація покращиться; якщо вивільниться від метушливого, надто квапливого життя журналістки-початківиці — її мозок відпочине, і з часом вона зуміє розмірковувати над своїм рукописом так, як колись.
Але цього не сталося.
Їй дедалі частіше здається, що варто все це полишити й розпрощатися з уявленнями про власне майбутнє.
Насправді вона вже потроху це робить: поступово визнає власні обмеження, поступово Штєпан знімає з неї тягар вимог, які вона колись до себе висунула. Він ніби знімає з Даніели шар нездійснених мрій. Ніби Даніелине прагнення виділитися поступово зносилося і його потрібно скинути.
Спершу це боляче, але потім Даніела у якийсь тривожний спосіб відчуває полегшення.
— Знаю, ти не хочеш цього чути, але мені здається, що тобі було б краще зосередитися на тому, що в нас є тут, усередині, — виголошує якось Штєпан, коли вони вже збираються лягати спати.
— Усередині?
— Усередині нашого дому. Словом, у нас вдома. Ти надто часто сидиш над своєю книжкою — зрозуміло, що так справа не піде. Може, краще на якийсь період зайнятися чимось, що дає більш видимий результат?
— Це чим? — хмуриться Даніела.
Штєпан розлягається на щойно застеленому ліжку й чухає голий живіт. Даніелу завжди дратувала його нагота. Її вражало, наскільки невимушено він може поводитися без одягу.
— Наприклад, якимись хатніми справами, — відповідає згодом.
Даніела дивиться на нього й думає: він це серйозно?
— От бачиш, ось у цьому й річ. В упередженнях. У хатніх справах немає нічого поганого. Ти знаєш, наскільки творчо можна готувати чи щось пекти? Принаймні так ти поки уникнеш критики, яка чекає на тебе в письменництві… а з нею, відверто кажучи, ти не дуже справляєшся.
— Але мені необхідно писати.
— Я ж не кажу, щоб ти відразу з цим покінчила. Просто зроби перерву на відпочинок. Якщо на деякий час відкласти письмо — потім виходитиме краще. Кажуть, робота руками найкраще допомагає творчості.
Даніела ще кілька годин прокручує останнє речення в голові, і лише потім засинає. Збентежена й переконана, що шлях, який їй запропонував Штєпан, для неї немислимий.
Але наступного дня вона вже не така впевнена.
Вона сідає за комп’ютер і раптом відчуває, ніби весь цей документ із примітками й мерехтливий курсор змовилися проти неї, ніби вони ведуть із нею несправедливу ранкову боротьбу, у якій їй не перемогти.
Даніела закриває файл, відкриває пошту, читає кілька листів. В одному з них їй пишуть із видавництва: якщо вона не надішле рукопис до кінця місяця, співпрацю з нею доведеться припинити.
Якийсь час Даніела дивиться на цей текст, а потім закриває ноутбук.
Можливо, саме ця думка — спочатку гірка, а потім із солодкавим присмаком полегшення — змушує її того ранку знову втекти від книги. Можливо, перспектива того, що роман зрештою може й не вийти, зняла з неї черговий тягар. Можливо, того дня для Даніели є втіхою визнати, що вона не дотягує до власних амбіцій, що вона саме така, якою її бачить Штєпан.
Та, можливо, це щось зовсім інше.
