Вони накочуються на них хвилями, у темряві. Крики заповнили галерею. Люди спотикаються один об одного й утворюють купу тіл. Ромі дивиться на дітей і намагається здаватися спокійним. Тримає смолоскип високо, в іншій руці — пістолет, він заряджений. Коли б уже скінчилася ця біганина! Він бачить лише обличчя, спотворені страхом, що пролітають повз них у шаленому бігу.

— Не йдіть звідси! — кричить він дітям і помічає собаку біля ніг дівчини.

Назустріч безперервно сунуть перелякані постаті, він відштовхує їх, щоб не впасти, ледве прокладає собі шлях, мов серед каміння, що котиться, відчуває кожного плечима й грудьми, у повітрі стоїть кислий запах поту.

На землі — люди, розтоптані натовпом; деяких він тягне за руки, намагаючись підняти. Інші вже знепритомніли.

Ромі його бачить. Це чоловік, витягнута тінь, із піднятим над головою пістолетом. Підходить усе ближче. Не одягнений у формі, а в плетеній жилетці поверх сорочки. Видно й очі, що палають над запалими, потемнілими щоками. Спершись на нього, стоїть жінка з хусткою на голові.

— Чого стріляєш, румуне?

Ромі дивиться йому просто в очі, лють кипить у нього в голові, він навіть не помічає струмків, що стікають зі стелі, ані білої полотняної торби біля його ніг.

— Бо не слухаються!

Він підходить ближче, тримаючи перед собою смолоскип. Пістолет притиснутий до стегна. Там, між ними, біля стіни, стоїть драбина. Мабуть, вони спустилися й натрапили на людський потік, крізь який уже не змогли пройти.

— Чого не йдеш, як усі, не спричиняючи лиха? — каже Ромі, намагаючись говорити спокійно.

— Я намагався їм сказати, що тунель закритий. Дійшли до кінця — там глухий кут… Далі не пройти! Ми спішили вернутися назад, моя жінка ось-ось народить, — відповідає інший тихіше й опускає зброю. — Я чув, що є один вівчар, Бачу його звуть, і якщо дістатися до церкви в тунелі, він чекає там на людей і допомагає їм перебратися через гори, до нього ідемо й ми. Та натрапили тут на тисняву… Я просив, щоб нас пропустили, штовхався, бо на нас налягали, але ніхто… Вона в пологах! Вона не може народжувати в тунелі!

Він хоче сказати їм, щоб ішли до лісу, але дружина чоловіка починає голосніше стогнати й осідає до його ніг. Чоловік кладе смолоскип біля білого мішка. Намагається підхопити жінку, щоб покласти її зручніше на землю.

Ромі бачить, що над ними земля починає сипатися, мов крізь сито, і розуміє, що постріл пробив склепінчасту стелю. Він дивиться до ніг жінки: мішечок загорівся. У його отворі видно чорний набій, і він кричить, ледве встигаючи обернутися спиною.

Вибух оглушує його й переходить у пронизливий дзвін у вухах. Відгомін ще лунає в голові, а в темряві він бачить сліпучі уламки. Галерея викидає тріски й грудки землі та гримить у всіх своїх зчленуваннях, розриваючись на частини. Щось падає йому на тім’я, і він чує, ніби крізь вату, як хтось кричить, одразу захлинається й б’ється зовсім поруч із ним, але він не має сили нічого зробити. Інші голоси здіймаються, змішуються й згасають. Світ на поверхні дуже далекий, нереальний.

Вихід, каже він собі, вихід там.

А тоді він уже нічого не пам’ятає — м’язи безсило осідають, тягнуться вниз, до самого центру землі, ніби до кожного прив’язано мішок із мокрим піском. Йому сниться, що під ним — відгалуження цієї мережі, паралельні ходи, мов мурашники, що спускаються й піднімаються, переплітаються між собою, але жоден не веде до лісу — навпаки, всі йдуть дедалі глибше, обманюючи людей…

І він шукає дітей, кличе їх, а всі навколо сварять його за те, що кричить і будить мертвих, замість того щоб займатися своїм ділом. Але ж це мої діти, каже він їм, і без них я не можу повернутися до Домніки! Вона дорікатиме мені, що я загубив їх у глибині, залишив помирати. Він різко розвертається й іде назад, туди, звідки прийшов, знову блукає лабіринтом, освітленим помаранчевими смолоскипами. На стінах кишать товсті черви, і його нудить, коли вони повзуть по кулаку й між пальцями, але він не сміє ворухнути смолоскип, щоб той не згас.

Смак глини наповнює йому рот, він захлинається й відчайдушно кашляє. Повертає голову в бік повітря — тоненька нитка кисню, і він чіпляється за неї в тій самій темряві, що вже обридла йому.

— Йоано, — тихо каже він і спромагається підняти голову.

Він не може поворухнути ногами — їх теж затисло. Плечі болять від тягаря, який на них тисне. Напружується, тримає голову якомога вище, але потилицю пече. Нарешті йому вдається підвестися. Ковзає на коліна, та вперто змушує себе зробити ще одне зусилля. Навколо тиша. Усі втекли? Звідки він ішов? Він згадує, що обернувся спиною до того божевільного перед тим, як галерею завалило.

Обмацує простір довкола, повзе вбік, шукає стіну, випльовує глину й дихає лише ротом. Підтягує праве коліно — різкий біль прибиває його ногу. Мабуть, вивихнув його під час падіння. Праворуч від нього — насип, він тягне його руками, і йому здається, що його знову засипає. Він без упину водить руками в той бік, де, як гадає, має бути стіна, аби не збитися зі шляху — сил у нього майже не лишилося.

Він падає, насип зсувається вниз і тягне його за собою. Опинившись на спині, він усе ж примудряється втримати голову й спертися на лікті. Ноги вдаряються об щось тверде — це одна зі стін. Простягає долоні, витягує ноги, але в суцільній темряві важко втримати рівновагу. Йому щастить: намацує шматок дерева, хапається за нього, шукає далі — знаходить ще одну сходинку.

Зібравши рештки сил, він повзе на колінах по насипу, що завалив тунель. Притискається до драбини й починає дертися вгору.

Дерев’яне перекриття легко піддається. Схід чи захід? Рудувате світло сліпить його, повітря з запахом сосни обпікає горло. Болить голова й спина між лопатками — там, де його вдарило. Озирається: вихід серед кущів, але лісу не видно — лише пагорби, загорнуті в туман, і сині гори за ними. Надворі тихо.

Він залишає отвір наполовину відкритим і знову спускається в тунель. Так йому вдається побачити, що все під драбиною завалено. Він розгрібає руками землю, намагаючись зрозуміти, чи є шанс прокласти прохід під обвалом у стелі.

Рука в нього ще тремтить, коли він торкається ноги. На черевику — ремінець, застібнутий на щиколотці. Нога відірвана від стегна. Він із жахом відкидає її. Трохи далі — решта тіла. З рани на стегні сочиться густий, липкий сік. Він намагається швидко звільнити її, але голова жінки засипана. Тягне за плечі, йому вдається відкопати рот, проводить пальцями по закам’янілому обличчю. Вона не дихає.

Його долоня торкається округлого живота — всередині щось здригається, намагається пробитися назовні. Серце шалено калатає, він починає кричати, рве на жінці одяг, але тканина розлазиться в нього в руках. Хапає її за руку й тягне до себе — нижче ліктя вона безсило обвисає.

— Жінко! — кричить він і відкидає рештки, що закривають їй обличчя.

Вона холодна, як земля, лише живіт теплий. Він із жахом дивиться на неї й знову торкається. Там, просто під його долонею, ніжка чи ручка штовхається, просить виходу. Але це щось таке, з чим він не вміє впоратися!

— Не покидай мене, Боже! — вигукує Ромі, не маючи сили відняти долоню від теплого живота.

Він завмирає й прислухається — життя благає про допомогу. Холодок пробігає по його спині, а долоня стає важкою, мов камінь. От якби тут була його мати! Вона приймала пологи в усіх жінок села, вона знає, що робити.

Йому здалося, що хтось покликав його на ім’я.

З тілом, засипаним по пояс, він насилу пробирається вперед, шукаючи того чоловіка, що стріляв. Долоні риють, розгрібають землю, хапаються за все підряд — може, знайде його живим, але того ніде немає. Йому холодно, і він розуміє, що вже марно. Він і досі бачить її — як витяг її нагору: вона лежить на боці, з розведеними ногами, а струмки крові стікають у купу землі під нею. На ній лляна сукня і розстеблений керсет на випнутому животі. Обличчя почорніле, лише білки очей поблискують — цього він уже ніколи не забуде. Одна з її рук лежить осторонь, відірвана вибухом.

Він підводить погляд — над входом видно серпик неба. Клубок у горлі спускається в груди й лишає його без сил. Якби він підвівся швидше… Спина здригається, і він схлипує, не в змозі зупинитися. Він згадує жінку — як вона стояла, притулившись до чоловіка; мішечок був там, де вони поклали смолоскип. Вони мали з собою вибухівку? Але тепер не час з’ясовувати. Треба рухатися, не можна надовго залишати вхід відкритим. Він глибоко вдихає й обертається. Хоч би діти були живі!

Він іде тією ж дорогою, де їх залишив. Повзе по насипу, підтягує коліна, вдивляється в пітьму попереду, шукає бодай якусь ознаку життя. Ця ділянка не може бути великою, і якщо він швидко не дістанеться до Йоани й Петруца, тунель може обвалитися ще більше, і вони залишаться заблоковані. Озирнувшись, він бачить прозорий промінь, що косо падає в галерею. Йому хочеться закричати, але шум може ще більше зруйнувати склепіння.

Яке ж щастя, що там була драбина — її не засипало повністю… Тепер він іде по все нижчих насипах, уже не може дотягнутися до стелі долонями і якийсь час навіть біжить, виставивши руки вперед, бо нічого не бачить. І раптом чує гавкіт — і пришвидшує крок.

— Йоано!

Він спіткнувся — чиїсь ноги, чиясь голова, ще одне тіло, натикається на стіну. Саме тут він їх залишив, притиснутих до стіни. Знову чує гавкіт — уже ближче.

— Петруц, Йоано!

Чує їхнє схлипування. Сиділи тихенько, бідолашні, чекали на нього.

— Ромі? — озивається дівчинка. — Ромі, де ти?

— Тут я, — робить обережні кроки на голос, — тут я, дітки!

Тонкі, холодні пальці вчіплюються в його сорочку, маленькі руки обіймають його за пояс. Біля ніг він відчуває, як радісно метляє хвостом собака.

— Я знав, що ти прийдеш! — каже Петруц. — Мені було дуже страшно!

— Я тут, — він цілує їх у маківки, в їхньому волоссі земля, гладить їх і каже: — Ходімо додому!

Він допомагає їм по черзі перелазити через усе вищі насипи, каже спробувати перекочуватися до виходу, і вони сприймають це як гру й навіть сміються.

— Тільки не кричіть, — шепоче й показує на стелю.

Вона лишилася, мов вибитий чорний зуб, але недовго — скоро зовсім завалиться. Який же дурень — покласти смолоскип біля вибухівки… От і маєш.

Він допомагає їм вилізти драбиною, уникає дивитися на тіло, але помічає, що Йоана ось-ось закричить, і відвертає їй голову.

Вони сідають на траву, ховаються в густих кущах. Десь поруч чути воду — мабуть, струмок біжить між пагорбами. Діти мружаться — не витримують світла.

— Що сталося після того, як я пішов? — питає Ромі хоче витерти їхні закіптюжені обличчя, але його долоні такі самі брудні.

Він обтрушує взуття й спльовує брудну слину.

— Прийшов піп, — каже Йоана, і Ромі жестом просить говорити тихіше. — Насварив їх, що штовхалися, і тягнув людей, щоб розтягнути ту купу, бо всі перечепилися.

— Вас не зачепили?

— Ні, ми стояли біля стіни, як ти сказав.

— Я хочу їсти, — каже Петруц. — Хочу молока.

Ромі озирається навколо, стискаючи кулак на грудях. Там розростається пекучий біль, що не дає йому дихати. Сонце розігнало туман, але долина чорна, вигоріла дотла. Берези стоять без листя, їхні гілки ледь гойдаються, мертві.

— Що тут сталося? — каже Ромі, проводячи долонею по обличчю. — Хто це підпалив?

— Який вогонь? — дивується Йоана й насторожено вдивляється вдалечінь.

— Де трава? Де листя? Усе ж попіл!

Вона здивовано дивиться на нього, підводиться й сідає навпроти. Сукенка на ній закіптюжена й зім’ята. Над її головою небо — темно-сіре. Ромі простягає долоню, ніби хоче впіймати великі пластівці сажі.

— Тобі зле? — питає дівчинка й кладе маленьку руку йому на чоло.

— Ні… — він підводиться, але раптом його хитає.

Ще мить тому в повітрі стояв запах вугілля й паленого м’яса.

Він поволі опускається набік, заплющує очі й намагається вдихнути. Уже не чує річки — лише безкінечний дзвін у вухах. Чужа країна… — шепоче він і з відчаєм озирається довкола. Усе втратило барви.

— Я хочу їсти… — тихо каже дитина.

Якби ж він знав, куди веде Підземелля… Треба знайти інший вхід, і йому здається, що він у тій невеликій діброві на краю долини. Якщо дивитися тільки вдалечінь, не буде паморочитися в голові, — каже він собі й затримує погляд на кукурудзяному полі вдалині. Перед ним — червона пляма маків, що колишуться під теплим вітром. Видно й сині гори, над якими зависла тонка хмарина.

— Ходімо вперед, уже недалеко, — він підводиться й рушає, дивлячись під ноги.

Навколо немає ні дерев, ні кущів, за якими можна було б сховатися. Він постійно озирається. Петруц знову починає плакати, і Ромі одразу бере його на руки, хоч коліна підкошуються. Так вони зможуть рухатися швидше. Йоана тримається краще за нього й не скаржиться, але видно, що її теж мучать голод і втома. Тіло Ромі напружене, він рветься вперед, мов стріла, не дозволяючи собі зупинитися в цій сірій, мов попіл, долині.

Під ногами — обвуглені соснові шишки й обпалене каміння. Попереду сонце, бліде й безживне, байдуже стежить за ними й повільно котиться над чорними гребенями пагорбів.

Вільною лишається тільки одна рука — нею він обмацує стовбури товстіших дерев, знаки на корі, а ногами відгортає гілля, намагаючись відчути підошвами, де земля менш утоптана.

Нарешті знаходить місце — воно виділяється, відкрите. Люди не встигли замести сліди. Він жестом кличе дітей спускатися. Сам протискається слідом і затягує за собою дерев’яну заслінку.

У тунелі темно, але чути голоси — і в ньому знову спалахує надія. Він подумки визначає напрямок і думає, що поверхнею вони дісталися сюди швидше… якби не той обвал. Відчуття ще живе в його долоні — життя, що рветься назовні, затиснуте під ребрами. Йому раптом стає зле: стіни тунелю наливаються червоним, у правому вусі знову здіймається дзвін і перехоплює подих. Він відступає вбік і, зігнувшись, спирається рукою об стіну галереї, його нудить.

— Ромі!

Він показує, що все гаразд, але його знову вивертає, і він падає на коліна. Лоб упирається в холодну стіну, та запах блювоти нестерпний, і він підводиться. Намагається більше ні про що не думати — тільки про дорогу.

Вони тримаються позаду людей. У повітрі пахне гасом — хтось занадто просочив клоччя смолоскипа, який видно попереду. Тунель ширшає, поступово розкривається, і дорога перед ними нерівна, спускається вниз. Голови в натовпі коливаються, мов квіти, що тягнуться до сонця. Голоси збуджено змішуються, дитячий сміх наповнює галерею. Відблиски смолоскипів і лампад утворюють мерехтливий жовтий пояс, що тече вздовж вологих, навислих стін. Повітря кисле й важке, навалюється на груди, мов жменя сирої землі.