Розділ 1
Не хочу багато говорити, але, на мою думку, з Томом Келлером все пішло не так ще тоді, коли ті двоє дядьків вночі забрали його до лісу й змусили робити речі, які ще зовсім не мав би робити дев’ятирічний хлопчик. Його батько Франк теж не міг з цим погоджуватися. Або, власне, я думаю, що Франк нічого про те не знав, хоча на той час він ще не сидів у в’язниці.
Але дуже скоро він про це дізнається, почує те, що й ми всі: Йоган і Чарльз у найдовшу ніч зими запхали того бідного хлопчину у свою роздовбану смердючу вольво, між колесами якої вони натягнули дріт і на якій на шаленій швидкості ганяли по замерзлих лісових стежках, а потім змусили того хлопчика, свою кров, свого племінника, повернутися назад на початок стежки, щоб зібрати з землі обезголовлених кроликів.
Ті двоє навіть не озирнулися. Вони були в кепському настрої; тварини були метушливими цієї ночі, насувався шторм
Тепла пара у вольво, мабуть, пахла самокрутками і потом, а також кількома мертвими зайцями, тхорами та фазанами, яких вони вже обдерли і поклали на полицю для капелюхів. У темряві це виглядало як липкий шматок м'яса тварини з шістьма лапами і трьома хвостами. Зазвичай все було акуратно заховано в застебнутих наволочках, але цієї ночі все було безладно.
Вдень вони навчили Тома знімати шкуру. Він мав залишaти хутро на нижній частині лап, щоб покупці в селі могли побачити, що це кролик або тхір, а не зниклий кіт сусідів. Він мав розрізати шкіру навколо щиколоток, щоб відокремити її великим і вказівним пальцями та потягнути вгору по лапках. Решта також вивільнялася ще одним надрізом уздовж куприка, не зачіпаючи м'яса – як вивернута навиворіт шуба.
При денному світлі Том досить швидко опанував цю науку; під попелясто-сірим місяцем це швидко перетворилося на цілковитий безлад.
Ті двоє і пальцем не поворухнули. Просто сиділи всередині і дивилися на запітніле скло автомобіля. Нічого не казали. Іноді Йоган і Чарльз могли цілу ніч бути в дорозі, не промовивши ні слова, крім «чорт забирай». Якщо хтось спотикався y глибокій калюжі, то це було «чорт забирай». Якщо тварина втікала, перш ніж вони встигaли застрелити її з Лі-Енфілд, який Френк купив після війни у канадця: «чорт забирай». І тепер це знову було «чорт забирай», коли через чверть години Том все ще не повернувся з обезголовленими кроликами.
Чарльз, наймолодший, взяв гвинтівку «Лі-Енфілд». і фару від мотоцикла, яку вони переробили на ліхтар, вискочив з машини й грюкнув дверима. Його старший брат Йоган кивнув і висунувся услід.
Вони були зовсім не схожі один на одного. У свої двадцять п’ять Йоган вже мав обличчя чоловіка, який після життя, сповненого важкої праці, міг лише тихо й гірко дивитися перед собою. Обличчя, повне зморшок, гуль, подряпин і жорсткої, нерівної щетини. Чарльз був худорлявішим і на п’ять років молодшим, і лише його впертi щетинисті вуса надавали йому хоч якогось дорослого вигляду, ніби він був сам собі господарем, а не просто молодшим підлим братом свого найбільшого кумира та наставника. У селі його називали Шаррелом, і він сам називав себе Шаррелом, ніби жоден Келлер не мав права носити вишукане французьке ім’я, як-от Чарльз, і ще й без сорому вимовляти його з аристократичним французьким акцентом. Він був нечупарою з довгим, розпатланим волоссям, що ззаду нагадувало москітну сітку; повна протилежність Йогановій поголеній на міліметр товстій складчатій шиї. Але існували речі, з яких можна було побачити, що вони родичі: ті самі брудні джинсові комбінезони, запхнуті глибоко в чоботи, темно-сині картузи, постійне бурчання з лайкою. І так вони йшли назад лісовою стежкою.
Вже майже світало. А зі світанком мав з’явитися єгер, а разом із ним — поліція, якби виникла хоч найменша підозра, що вони знову дурникували з вольво. Їхні чоботи з налиплою багнюкою з кожним кроком ставали більшими і важчими. Франк їх уб’є, якщо вони повернуться без Тома. О, якби ж він просто скрутив їм шиї, тоді все закінчилося б, і всім би вдалося уникнути цієї цілої драми. Але вони знайшли Тома, у яскравому світлі ліхтаря, серед будяків і кропиви на узбіччі стежки, тремтячого і заплаканого, як і слід було очікувати від дев’ятирічного хлопчика в такій ситуації.
Йоган побачив тремтячі ноги хлопчика, що стирчали з високої трави, і, зробивши кілька великих кроків, подивився вниз на Тома, який лежав на животі й разом із кроликом застряг рукою в капкані. Кролик, середнього розміру з блідою тьмяно-білою шерстю, був напівмертвий. Він ще слабко ворушився, а його ліва задня лапа була майже повністю перерізана дротом.
Чи хотів Том його звільнити, чи позбавити від болю, ніхто не знає, бо він ніколи про це не говоривꟷ ні тоді, коли пізніше залишив всю ту родину, ні тим паче тоді, коли після своєї аварії був змушений повернутися, як собака з піджатими лапами, щоб знову оселитися у них, щоб тричі на день, як собака, давати їм себе годувати й доглядати, щоб, як собака, сидіти прикутим до подвір’я, доки хтось не виведе його на прогулянку. Але у тому напівмертвому кролику в пастці було щось, що відчувалося інакше, ніж у тих цілком мертвих кроликах , яких він бачив досі ꟷ щось, через що після цієї ночі він більше ніколи не ходив з ними, хай якою важливою для нього була повага тих двох інших.
«Що сильніше ти тягнеш, тo тугіше воно затягується», — сказав Чарльз.
Малий кілька секунд лежав нерухомо, тремтячи на холодній землі.
Йоган дістав з комбінезона плоскогубці й перекусив дріт. Pука Тома відскочила назад. Він затиснув її під пахвою, перевернувся на спину й подивився вгору на тих двох страшних чоловіків. Йому вдалося повільно придушити свій плач, звести його до майже нечутного схлипування. Кролик шкутильгав лісовою стежкою, волочачи свою напів відірвану звисаючу лапку по замерзлій калюжі.
Йоган схопив вільну руку Тома і підняв його на ноги. Тоді Чарльз притиснув приклад «Лі-Енфілда» до Томового живота і довго дивився на нього тими агресивними очима, тими налитими кров’ю очима, погляд яких, здавалося, бив по дитячій голові ще сильніше, ніж рушниця по його нутрощах. Том знову заскиглив.
прикінчи його. Чарльз мимоволі зазирнув у дуло рушниці, що на мить, здавалося, вивело його з рівноваги, ніби він побачив власну смерть. Це лише розлютило його ще більше. Він знову влупив прикладом у живіт свого племінника.
Том впав назад, у будяки, але швидко підвівся. Вже не плакав. Він взяв «Лі-Енфілд» і підняв його, намагаючись якомога менше тремтіти, а тоді спрямував дуло у бік кролика. Той відповз yже вельми далеко, маленький боєць. Том тихо стогнав.
чорт забирай, та добий вже його. Чарльз вимкнув ліхтар. Перші промені ранкового світла вже пробивалися крізь голі гілки дерев.
Світанок зробив все сірим — будяки, тонкий лід на калюжах, довгу лісову стежку, безкрайні луки за деревами, далекі вербові огорожі та чагарникові живоплоти — все це стало безпросвітним і безнадійно сірим, особливо ті троє та кульгавий кролик, які так само безпросвітно й безнадійно дивилися один на одного, застигши в патовій ситуації: найстарший – насамперед нетерплячий, середній – агресивний, як великий пес, а наймолодший – просто смертельно наляканий.
І все це разом стало тим моментом ꟷ я це точно знаю, і кожен, кому Йоган розповідав всю цю історію того тижня на мотокросі, теж міг це знати, ꟷ але це стало тим моментом, коли той хлопчина був проклятий. Том ще раз подивився на Чарльза своїми сумними блакитними очима, знову поглянув на кульгавого кролика і, нарешті, заплющив очі, коли це сталося.
Вперше у своєму житті Том Келлер застрелив когось великою рушницею.
ФРАГМЕНТ РОЗДІЛУ 3
Він не народився на мотоциклі. Люди люблять так говорити, люблять казати такі речі ꟷ через заголовки в газетах, нагороди та великі обіцянки, які усі могли б збутися, якби він, здоровий і багатообіцяючий двадцятичотирирічний хлопeць, раптом не потрапив у аварію. Народився на мотоциклі. Але все було не так. Про народження Тома Келлери просто мовчали, а решта з нас лише перешіптувалася.
Усе село шепотіло цікаві подробиці. Від дверей до дверей, на вулиці, у крамниці — так обережно, що здавалося, ніби це були вітер і шурхотливе листя, які отримали голос і поширювали чутки. Про той нещасливий вечір, який мав би стати щасливим. Про темну неопалювану кімнату з тими шістьма живими істотами, яких того вечора мало стати семеро.
Їх так і залишилося шестеро. Четверо з них з тим обличчям, яке неможливо було сплутати ꟷ обличчям з очима пітбуля, що розташовувалися трохи задалеко одне від одного, непохитним обличчям, яке ми всі тут стали називати обличчям Келлерів, хоча колись це було обличчя Баннінк, яке брати Френк, Йоган і Чарльз успадкували при народженні від своєї матері Нетти, але яке, як і сама Нетта Баннінк, стало власністю Келлерів у день її весілля, у той нещасливий день, коли вона дозволила цьому роду поглинути всю свою ідентичність, з тим обличчям включно. У тій кімнаті її обличчя на чотирьох різних головах, що оточували ліжко, повне залізних грілок, зі стиснутими губами чотири рази спостерігало, як пастор Любелінк робив все можливе, щоб підтримати життя жінки в ліжку, яка голосила, поки сама народжувала нове життя.
Спочатку Нетта сама приймала пологи. Мабуть, сама на цьому наполягла. Коли вона була ще Неттою Баннінк, їй кілька разів довелося зіграти роль повитухи; ставши Неттою Келлep, вона, не зважаючи на відсутність диплома чи актуальних знань, вирішила, що цього факту достатньо для збереження ритуалy народження онука в межах власного клану. Коли все пішло не так, вона не придумала нічого кращого, ніж ще звернутися за допомогою до свого пасторa.
У церкві Святого Мартина вже роками не відбувалося богослужінь без присутності Нетти. Праворуч ззаду, яскраво нафарбована, пітбулеві очі стоїчно спрямованi на вівтар і на харизматичного чоловіка, який там проповідує, її маленькe тіло скутe і нерухомe на твердій дерев’яній лаві; незалежно від того, чи решта церкви слухняно стояла, чи ставала на коліна, чи підходила до вівтаря для причастя. Вона промовляла всю месу, від Псалма 56 до обов’язкових «Радуйся, Маріє», але залишалася сидіти протягом усього богослужіння ꟷ щотижня, сама на лаві, на яку більше ніхто не сідав.
Її лава залишалася порожньою, навіть коли церква була вщент заповнена.
Її лава залишалася порожньою, навіть якщо людям доводилося стояти в проході.
Зазвичай, коли твоя невістка стікає кров’ю в пологах, ти викликаєш швидку — Нетта ж покликала єдину людину, якій наважувалася довіритися у повній церкві.
Про невістку (дружину Франка, матір Тома, яка ніколи не стане матір’ю Тома) ми знали лише те, що вона німкеня — з Пруссії, як сказала б моя власна мама, якби вона ще була з нами. Вона була старша за Фрнка, це ми теж знали. Але ніхто не знав, як він її знайшов, ніхто ніколи її не бачив, oкрім священика, і навіть він бачив її лише двічі. Першого разу тоді, коли він уклав їхній шлюб у понеділок ввечері, коли церква була настільки порожньою, що він навіть не потрудився подбати про більше освітлення, ніж кілька свічок на мармуровому вівтарі, так що вони вшістьох (знову ці шестеро: сам пастор Любелінк, Нетта, Чарльз (тоді ще десятирічний син диявола), Йоган і Франк ще майже діти, i та німкеня) мусили святкувати той святий нечестивий союз посеред роззявленої темряви, у невизначеності, сліпо покладаючись на майбутнє, яке ніколи не простягнеться далі, ніж сягає мерехтливе світло свічок.
Вдруге священик побачив її через півроку, тієї ночі, коли Том Келлер з’явився на світ у тій неопалeній кімнаті, а його мати той світ покинула. Любелінк нічого не міг вдіяти. Це сталося з голосним гуркотом — одна з залізних нічних грілок впала на дерев’яну підлогу, i очі Френка Келлера якусь мить спостерігали, як вона котиться по дошках. Коли він знову поглянув на ліжко, все вже сталося. Голосний гуркіт ꟷ так ці речі завжди відбуваються. Том народився, але в кімнаті все ще залишалося не більше шести живих істот.
