Коротко кажучи, мені 24 роки. Наполовину італієць, наполовину угорець. Я народився в Неаполі. Виріс в Удіне. Доповнення для неіталійців: це біля Венеції. А також для деяких італійців. Якщо бути точним, трохи північніше — у Фріулі, на північному сході. Вино, прокльони й стереотипи — тут ще кращі. Мене дратує, коли я кажу, що я наполовину угорець і наполовину італієць. Точніше було б сказати, що я угорський неаполітанець або ж неаполітанський угорець. Не зважаю на задні думки. Не називаю можливих причин, чому я уникаю вимовляти слова «наполовину» й «італієць». Наводжу тут трохи особистої інформації, щоб не розкидати її випадково далі по тексту. На сходах буде яйце, але спершу — комедія про самотність. Відчайдушна й інфантильна трагедія. Історія кохання. Вимоги, думки, які народжуються під впливом великого міста, надмірність, спроби бунту, але без ризику дорого за це заплатити, й бажання торкатися кожної речі, як я вперто робив це в дитинстві, коли зламав руками відеомагнітофон. Я занадто розтягую розповідь. На сходах буде яйце. Звичайне дитинство. Я нікого не цькую, і мене ніхто не цькує. Я високий. Засмаглий улітку. Блідолиций узимку. Білий чоловік, цисгендерний, гетеро — з усім тим огидним багажем, який це тягне за собою. Я думаю, чи варто на цьому наголошувати, і не знаходжу відповіді. Намагаюся бути щирим.

Обмірковую все це знову й знову. У найгіршому разі я просто радо демонструю свої привілеї і фетишизую свій інтелект. У найкращому разі — це лише жалюгідна захисна позиція, яку я обираю, коли йдеться про мої суперечності. Я визнаю свої привілеї і залишаю їх собі. Продовжую. Ненадовго. Потім почну, присягаюся. На сходах буде яйце, але спершу — Болонья. Вчуся в Академії образотворчих мистецтв, і цілий божий рік моя задниця не відривається від ліжка. Це симптом депресії, старанно успадкованої від членів моєї родини. Менше відчуваю самотність, коли усвідомлюю, що люди навколо мене існують і люблять мене. Я закінчив університет і не маю жодних особливих життєвих планів. Я хотів би стати режисером. Моя мати родом з Будапешта (я вже згадував, що я неаполітанський угорець). Зазвичай улітку я проводжу там три тижні. Вони вже минули. Добігає кінця серпень. Моя бабуся живе в будинку для літніх людей. У її квартирі ніхто не живе. Зрештою, самому мені не так вже й погано. Після чотирьох років у двомісній кімнаті, безперервно заповненій гостями й сусідами, мене навіть захоплює думка організувати повсякденне життя виключно навколо самого себе, поділяти ідеал врівноваженого й спокійного життя лише з моїм его. Не знаю, чи це здорова думка. Але хочу спробувати тут. Вирішую лишитися. Починаю. 

BUMBLE GAME І ЧАРІВНА ФЛЕЙТА

У мене немає друзів поза домом і немає інтернету вдома. На моєму телефоні в моєму розпорядженні 10 гігабайтів. Щоранку рівно о восьмій годині дзвонить стаціонарний, ще з часів соціалізму, телефон. Моя бабуся знає, що я живу в її квартирі. Вона дзвонить, щоб запитати, чи я вже прокинувся.

Це послуга, якою я охоче користуюся, щоб взяти тональність і задати собі ритм. Я завжди відповідаю ствердно й утримуюся від того, щоб наголосити на очевидності цього питання. Соціалістичний паркет під соціалістичними килимами поскрипує, поки я з труднощами пересуваюся тісною соціалістичною кухнею. Заварюю собі каву «Lavazza». Мама залишає її в комірчині про всяк випадок. Це її прерогатива в житті. Запалюю соціалістичну конфорку сірником, який виглядає так, ніби він з часів соціалізму, але насправді він з супермаркету Spar. Цікаво, що дизайн сірникових коробок ніколи не змінюється. Сьорбаю каву малими ковтками без молока й цукру. Переміщуюся на балкон, сідаю на ослінчик і викурюю першу на сьогодні цигарку, розв’язуючи на телефоні судоку. Гашу недопалок об попільничку й обіцяю собі спорожнити її наступного разу. Какаю в маленькому соціалістичному туалеті, де поміщається лише унітаз. Спускаю воду, потягнувши за ланцюжок зливного бачка. Йду коридором, зі спущеними трусами на щиколотках, до ванної кімнати, де немає унітаза. Залажу в ванну і миюся ретельно й урочисто. Виходжу з помешкання. Сідаю в соціалістичний ліфт. Спускаюся. Розчиняю двері під’їзду й милуюся Ференц-тер — площею в районі Ференцварош , дев’ятому, моєму (і моєї бабусі й мами) окрузі. Сідаю на свою улюблену лавку, щоб під’єднатися до публічної Wi-Fi-мережі. Надсилаю електронні листи кожній студії, продакшену чи приватній особі, які мають хоч якийсь стосунок до угорської кіноіндустрії. Кому б я не писав, текст завжди однаковий.

«Вітаю! Вибач, що турбую. Я такий-то, навчався там-то, робив те-то. Ось моя ситуація. Я хотів би стати режисером. Допоможи, будь ласка. Я буду вдячний навіть за пораду. Щиро дякую. Бла-бла-бла… І ще раз дякую».

Цю педантичну й виснажливу роботу з копіювання й вставляння тексту я виконую приблизно півтори години. Трохи підправляю деякі фрази, залежно від того, наскільки добре знаю людину, якій надсилаю своє відчайдушне прохання про допомогу. Вранці площу наповнюють перехожі, собаки й діти, яких вигулюють або ті собаки, або ті перехожі. Тут є щось на кшталт закинутого газетного кіоску, дерев’яні столи для пікніка, дитячий майданчик, де граються діти, і ще фонтан. Є я, який шле листи, і якась жінка, що сидить на відстані декількох лавок від мене і говорить телефоном. Боюся, що вона обрала мене своєю ціллю. Вже тиждень, як вона не зводить з мене очей. Я вдаю, ніби цього не помічаю. Віднаходжу загублену сором’язливість, зніяковілість від радості лише фантазувати про секс з ким завгодно в моїй уяві й насолоджуюся повною відмовою від соціальної взаємодії. На сьогодні я закінчив. Подушечки пальців стомилися. Двічі ляскаю себе по стегнах і вирушаю до «Mester Gyorsétterem» — бістро з угорською кухнею. У середньому я там витрачаю тисячу сімсот форинтів на миску рису й суп дня. Через день дозволяю собі хоча б шматок rántott trappista sajt — панірованого й смаженого сиру — і uborkasaláta — салат з огірків. Роблю замовлення угорською в китайського власника. Якщо взаємодія відбувається без повторень, незрозумілих виразів чи непорозумінь, відчуваю неймовірне задоволення. Моя лавка розташована навпроти під’їзду мого будинку. Перед ним стоїть невеликий нахилений бюст Йожефа Аттіли, угорського поета. Я знову сідаю там на кілька хвилин для того, щоб завантажити собі серію якогось телесеріалу, який складатиме мені компанію під час обіду. Це єдина форма розваги, яку я можу швидко завантажити завдяки загадковому інтернету, який роздається на цій площі. Їжа в нейлоновому пакеті тим часом залишається теплою. Після закінчення завантаження встаю і набираю код на дверях під’їзду. Ліфтом я спускаюся, але підіймаюся завжди пішки. Можливо, логічніше було б робити навпаки. 

Судоку викликає залежність. Я встановив рекорд — три хвилини й двадцять сім секунд на високому рівні складності. Також існують такі рівні складності, як «Експерт» і «Гігант», але для них я надто скромний і традиційний. Після обіду я влаштовуюся зручніше на дивані з часів соціалізму: це тверда конструкція, обтягнута грубою, кусючою шерстяною тканиною. Відкриваю додаток для знайомств Bumble. Переглядаю фото дівчат, які приїхали сюди у відпустку, й угорських студенток, які навчаються в університетах. Перші пропонують екстравагантні й надмірні туристичні програми. Це мені набридло, і в мене немає грошей. Другі мені не відповідають. У додатку Bumble чоловіки не можуть написати першими. І це навіть на краще, бо якби мені довелося думати над першим повідомленням понад десять секунд, я б, зневірившись, покинув цей задум. Я вже два роки не займався сексом. Відтоді як жив у Болоньї. Ще до того року, проведеного в ліжку. До розриву з Еленою, яка тепер моя найкраща подруга. Я навіть встиг подружитися з Даріо — її новим хлопцем. Річ у тім, що моя самооцінка стала надто низькою, і це перешкоджає фізичним стосункам. Хоча, мабуть, це просто ідіотське пояснення. Інакше кажучи, я в розпачі: кілька разів намагався, але слабка ерекція стала на заваді. І, правду кажучи, я втратив інтерес до знайомства з новими людьми. Зрештою, думаю, що мене цікавить лише змога займатися сексом. Усвідомлюю, що маю якийсь блок, але придушую будь-яке відчуття, що мені конче треба його позбутися. До того, щоб роздягнутися поруч із кимось, не доходжу навіть випадково. За кожної найменшої нагоди застосовую чіткий план самосаботажу. Перекриваю дороги ще до того, як їх заасфальтують. Користуюся Bumble без особливого ентузіазму — як розвагою на зміну фантазіям, виснажливою грою, що сповнює мене меланхолією до глибини душі. Угорську я розумію досить добре на слух. З говорінням теж даю собі раду. Вчуся нею читати. Це складно: її абетка має сорок дві літери. Тому якщо хтось мені пише угорською, я відповідаю англійською. Доволі часто розмова на цьому й закінчується. І тоді я закриваю Bumble.

Коли п’єш на самоті, це виснажує. Прогулююся вздовж Дунаю до моста Петефі. Найдешевше пиво — «Köbányai», його п’ють будівельники. Воно має присмак глини й чудово поєднується з гіркуватими нотками оксиду заліза. Я сьогодні догоджаю собі й п’ю «Soproni Ipa». Триста дев’яносто форинтів. Одне євро за півлітрову бляшанку пива. Попри недостатню гнучкість мого тіла, вирішую сісти на траву. Викручую тіло в різні пози й, вмостившись незручно, споглядаю річку, що тече під освітленими сецесійними будинками Буди.

П’ю, доки не починаю розрізняти запахи міста. Доки не досягаю необхідного загострення смакових рецепторів, щоб відчути на смак повітря, яким дихаю, і тютюн, який курю. Доки не відчую себе таким розчавленим, що слізні залози починають виробляти сльози. Доки не з’являється відчуття, що я такий далекий від інших, що починаю сумніватися, чи немає в мене залежності від алкоголю і чи загалом я психічно здоровий. Доки не настає темрява. Доки не починається схлипування. Доки не виникає бажання написати мамі. Відтоді, відколи я тут мешкаю, лише її я відчуваю близькою людиною. І все ж я їй ніколи не пишу. На телефоні висвічується сповіщення з Bumble. Збіг з Ванессою, біо: фільммейкерка. Жодного повідомлення. Roni Abc — мережа маленьких торгових точок по всій Угорщині, які працюють цілодобово. Я заходжу туди й за останні гроші купую собі ще одну банку пива. Махаю рукою Дунаєві на прощання, як робив у дитинстві, коли повертався до Неаполя. Тепер я повертаюся на Ференц-тер.

На моїй лавці плавно вмощується якась постать. Йожеф Аттіла таки не вберіг її. Я вже намозолив йому очі. Відчуваю спалах ревнощів, підходжу ближче, щоб подивитися, з ким він мені зраджує. Це та жінка, яка вже протягом тижня щоранку спостерігає за мною. Вона носить дуже високі чорні чоботи. У неї дуже довге каштанове волосся. Шістдесят стомлених років дивляться на моє обличчя з чітким наміром підчепити мене. Проблема в тому, що я вже ступив на асфальтовану доріжку, яка проходить повз неї; я навіть не можу втекти через клумбу, бо щойно ввімкнулася система поливу. Заплющую очі, щоб не чути. Ні, це не допомагає й не має сенсу. Я міг би повернутися назад, удаючи, що я дещо неуважний і щось забув, можливо, зробивши для цього театральний жест — легенько вдарити себе по лобі. Але вже запізно. Я проходжу повз неї, молячись, щоб вона до мене не заговорила.

• Вибач, у тебе є запальничка? — упевнено атакує вона мене угорською. Я зупиняюся, усміхаюся і простягаю їй запальничку. Вона запалює сигарету.

Це твоя лавка. 

• Так, це моя лавка.
• Так, це моя лавка, — упевнено відповідаю угорською. 
• Ти тут завжди сидиш.

Вона не віддає мені запальничку.

• Я живу тут позаду.

Я сказав це англійською і невиразно махнув кудись рукою.

• Звідки ти? 
• З Італії, але мама моя з Будапешта. Насправді я неаполітанський угорець.
• Я також живу тут позаду. У свого друга.
• Тут непогано.
• Так, але сьогодні вночі мені не хочеться в нього спати. Він трохи нав’язливий.

Я вмію витримувати тишу й цим створювати недоречний і дратівний дискомфорт. Вона продовжує:

• Не зважай. 

Я мовчу.

• Все не так погано.

Вона повторює це англійською. Потім усміхається — ніби з жалем — і я посміхаюся у відповідь. Вона досі не віддає запальничку.

• А з ким ти живеш? 
• З бабусею. 

Я знервовано мацаю кишені штанів. 

• До речі, вона на мене чекає. Я вже піду. 

Показую не у свій бік. Посміхаюся їй ввічливо і фальшиво. На її обличчі з’являється пригнічений вираз, від якого я почуваюся геть неадекватним. Зніяковіло відходжу на декілька метрів і чую, як вона мене гукає:

• Зачекай, запальничка.

Я повертаюся, тримаючи погляд опущеним, щоб не дивитися їй в обличчя. Під впливом цієї взаємодії я настільки втратив спокій, що різко вихоплюю запальничку й кидаю на прощання:

• Дякую, вибач.

Але чому я прошу вибачення? Зціплюю зуби та йду. Ідучи, уявляю її голою. І, уявляючи її голою, думаю, що це не було прохання про допомогу. Щоб запевнити себе в цьому, я повторюю собі це тричі. Раз: це не було прохання про допомогу. Вона хотіла переспати зі мною. Два: це не було прохання про допомогу. Хіба вона не може переночувати десь іще? Три: це не було прохання про допомогу. Пробую посидіти на іншій лавці, але це не те саме.

Удома думаю про те, що угорський акцент в англійській мові звучить кумедно. Він нагадує мені акцент моєї мами. Я роздягаюся й лягаю у ванну у ванній кімнаті, облаштованій ще за часів соціалізму, вмикаю бойлер і чекаю, поки вода нагріється, а кімната наповниться парою, щоб вода аж обпікала. Ретельно намилюю все тіло. Доходжу до пісюна. Різко відганяю думку про маму і зосереджуюся на жінці, яка щоранку дивиться на мене. Височезні чоботи. Довжелезне волосся. Її стомлене обличчя. Я пітнію й мастурбую.