1

Моє «бувай» Барселоні закарбовано на автобусному квитку: дев’ята дванадцять. Саме цей час. Не п’ять хвилину на десяту, не три хвилини на десяту. Була рівно дев’ята дванадцять. Коли все розлетілося. Хоча вам ще нічого не було відомо. 

Ще залишається хвилина до дев’ятої дванадцять, але водій з вусами, наче в моржа, уже завів двигун. Він не дає мені додаткового часу, аби попрощатися з цим закомплексованим містом, яке, однак, прихистило мене в найгірші моменти мого життя; з цим гостинним містом, яке не хоче, щоб я лишався в ньому ані хвилиною довше. Може, Барселона знає, що сьогодні Матео Баррос, посередній архітектор та невдалий письменник, через двадцять років повертається до Мадрида. 

Запах дизельного палива поступово заповнює салон, а гуркіт двигуна нагадує мені про шкільний автобус, який зупинявся біля «Матер», школи неподалік від будинку мого батька. Мені дісталося місце біля вікна, і я засунув би шторку, але лисий чоловік, що сидить поруч, здається, хоче все бачити. Мені не кортить востаннє зустрітися з carrers, vias та avingudas. Не хочу більше нічого знати про ту архітектуру, яка мене сюди привела.

Також мені не хочеться розчулюватися, коли на розі я пригадаю, як хтось з вас, на вісім років молодший, виходить з кінотеатру «Колізей» і тримає мене за руку після перегляду «Гаррі Поттера». Або скочуєтеся з гірки, поки я чекаю внизу з розпростертими руками, готовий підхопити вас у повітрі, щоб у сандалі не набралося піску. Ось бачу вас навпроти шимпанзе в зоопарку, як ви стукаєте по склу, щоб привернути його увагу. А на Тібідабо піднімаєтеся зі мною на колесі огляду. Їсте шоколадне морозиво в порту. Шукаєте комікси в «Ґалаксії». З найновішою футболкою Мессі в руках радісно виходите з «Ель Корте Інґлес» на площі Каталонії.

Я знаю, що вже не так вам потрібен.

З кожним днем я потрібен вам усе менше.

Але ви потрібні мені з кожним днем усе більше.

Наша взаємна залежність схожа на систему сполучених посудин: тепер я майже токсично потребую вас, так само, як ти, Пау, ще малим вибухав сльозами, коли я зникав з твого поля зору хоча б на три хвилини, поки виносив сміття.

Автобус зупиняється занадто скоро. Ми тільки-но виїхали з вокзалу Сантс. Затор. По той бік скла — спортивний комплекс Санта-Евлалія під дощем.

Подивимося. 

Там ти зіграв свій перший матч у гандбол, Марку. О дев’ятій ранку в одну з тих неділь, які так мене задовбували. Але згодом, побачивши усмішку на твоєму обличчі, яка була ширша за твою спину, я відразу відчував, що ранній підйом того вартував. 

Либонь, значно елегантніше було б поїхати з Барселони швидкісним потягом AVE й дістатися Мадрида менше ніж за п’ять годин, сидячи в одному з тих чернечих вагонів, де заборонено розмовляти по мобільному. Часу і тиші в мене нині вдосталь, а от грошей бракує. Ви краще за всіх знаєте про це, бо тими вихідними, що випадали мені, ви мучилися в тій квартирі на шостому поверсі без ліфта в Барселонеті й переступали через п’яних англійців, що спали просто на сходах, але й вона мені більше не по кишені. 

З динаміків лунає переривчастий голос водія автобуса. Здається, він вирішив привласнити ту мить слави, якою досі володіли лише пілоти в літаках. Його звати Тіно, і він буде з нами протягом цієї подорожі, повідомляє він. Тіно каже, що дощитиме до Сарагоси. Я думаю, що ні, дощитиме до самого Мадрида. Кілька днів. Тижнів. Місяців.

Тіно — так звали мого викладача в автошколі в районі Консепсьйон. У моєму районі, районі мого діда, куди я зараз їду. Мені дуже подобається вимовляти «район Консепсьйон», так само як і  «проспект Ілюстрасьйон». Так мелодійно. Більш вишукано, ніж назви вулиць тут. Насправді за ці двадцять років я ніколи не почувався каталонцем. Бодай на крихту. Хоча ви й народилися каталонцями і самі вважаєте себе такими. Мені справді до вподоби мова і місто. Інакше я не погодився би назвати вас Марком і Пау. Але мені більше подобається «район Консепсьйон», ніж «ЛʼЕшампле». Звучить дещо провінційніше, веселіше, не так холодно. Каталонська мова, за винятком пісень, звучить холодно.

Не певен, що ваш дідусь Хуан зустріне мене з розпростертими обіймами.  У мене аж вуха горять, коли я лише уявляю, як розповідатиму йому, що мені не стає грошей навіть на оренду. Скажу, що повертаюся на вихідну позицію і маю кілька співбесід в архітектурних бюро Мадрида. І не наважусь повідати, що насправді мені понад усе потрібно сісти й написати роман, який уже давно мене гризе. Мені хочеться вірити, що через ту бомбу двадцять років тому всі наші сполучені посудини не розлетілися на друзки. 

Дощить.

За вікном дощить і дощить.

Як писав Мачадо.

Як співав Серрат.

2

Діва Марія дель Кастаньяр, Діва Маря дель Портільйо, Діва Марія де ла Фуенсісла. Того пообіддя в районі Консепсьйон Діви Марії одна за одною били  Мален в очі. Майже в такому ж темпі старенькі жіночки являлися за фіранками нижніх вікон, що виходили на  вулицю.  

Діва Марія де Фреснедо, Діва Марія де ла Провіденсія. Де ж та Діва Марія де ла Монхія, хай їй трясця? Телесеріал. В’язальний гачок. Запах кави. Жінка з бігуді читає за столом з обігрівачем для ніг. Звук слинявого поцілунку на щоці онука, який повернувся з Обіспо-Перельйо. Голос Жемми Ньєрґи виривається крізь чорні решітки на вікні будинку, що нагадує в’язницю. Навіть не віриться, що вже розпочалося нове століття, і на чеках в усіх крамницях району віднині вказують євро.

Намацавши ключі в кишені джинсів, уявила, що вона sorgina, її amama  Тереса розповідала про цих жінок, які триста років тому володіли магічними здібностями. Погладжувала ключі, наче так могла скликати в якійсь далекій печері akelarre, аби вони допомогли їй знайти браму. Либонь, вона так часто торкалася металу, бо намагалася забути холод  від парабелума, який просочувався крізь чохол і піднімався по її лівому боці. 

«Ти не мусиш ним користуватися, заспокойся». Вона відчувала його твердість. «Але ти повинна його взяти. З тобою нічого не трапиться», — сказав їй на прощання Енеко в порту Сантурці калька днів тому. Ця зброя все більше її муляла. «Це лише задля твоєї безпеки». І хоча вона кілька разів перевірила, що поставила пістолет на запобіжник, її повсякчас охоплював той самий страх: а раптом вона спіткнеться, а раптом забула. Чи не вистрелить він сам? Чи не проб’є випадкова куля її серце?

Мален трималася насторожі і роззиралася навсібіч, наче грала в хованки. «Будь уважно та й все», — Енеко поцілував її перед тими човнами, що хиталися біля причалу. Від згадки про доторк його кількаденної щетини до її ніжної шкіри ніби легкий електричний імпульс прокотився від куточків її губ і аж до другого кілечка, що впивалося у вухо. «Тебе нема в базі». Вона й досі чула його важке дихання і той запах пива, з яким він втягував її в себе і залишав спустошеною. 

«Мален, усе законно»,  — повторювала вона собі з кожним кроком. Будь-якої миті вона могла прочитати «Вулиця Діви Марії де ла Монхія» на одній з блакитних табличок на перехресті, і відчути, що цей район Консепсьйон став їй ближчим. Зрештою, ті п’ятиповерхові жовті будинки були дуже схожі на домівку її батьків. Різниця лише у назвах вулиць. І в світлі. 

Світло насправді було інакшим. Білизна припаркованих автівок засліплювала. От якби в неї були сонцезахисні окуляри, тоді їй не довелося би мружити зелені очі. Схоже, люди таки мали рацію щодо яскравого мадридського неба.

Проте її більше подобалося сіре небо Баракальдо.

Свист за спиною.

Вона не знала: залишатися на місці, чи бігти, так само дикий кабан, зачувши гавкіт мисливських собак, чекає, коли ж інстинкт допоможе йому втекти в хащі.

Вона не збавила кроку, ніби й не почула нічого. «Тільки не кажи мені, що така дупця голодує!» Якийсь муляр, з якого ледь не спадали сині штани, з кельмою в руці, пускав на неї слину з висоти будівельного риштування. 

Вона з огидою зиркнула на нього та все ж посміхнулася, помітивши, що поруч із ним виблискує табличка: «Вулиця Діви Марії де ла Монхія».

3

Ваш дідусь Хуан не відповідає на дзвінок. Мабуть, кудись пішов. Ключі, які я тримаю в руках, напевно, не годяться, бо мій батько не раз їх губив. Мені постійно кажуть, що прикріплений до них дармовис — потворний і простацький, але мені його подарував саме батько: герб «Реал Мадрида» на білому тлі, оточений вісьмома Кубками Європи. Вони нагадують мені ангелів Рібери навкруги Непорочної Діви Марії. Хай це і відвертий несмак, але я мимоволі всміхаюся, стискаючи його в долоні. Певно, це подарунок когось з клієнтів, після того як ми виграли восьмий Кубок Європи у 2000 році. У Парижі. Навіть не віриться, що минуло стільки років. Знизу можна прочитати «Більше не має ніхто», і цим усе сказано: ми вічно одержимі бажанням доводити, що ми — найкращі. Мені завжди буде шкода, що я так і не перетягнув вас на свою сторону; ви завжди тяжіли до «Барси».

Христос із піднятою рукою, що зухвало височіє над вічком, ніби попереджає мене, що замок інший, проте двері відчиняються, піддаючись цим ключам.  Можливо, він навмисно не став міняти серцевину — раптом прийде день, коли блудний син повернеться додому. 

Тільки-но я переступаю поріг, як запах хлорки кидається на мене, як та німецька вівчарка, якої мені так і не дозволили завести. Його помічниця (якщо я не помиляюся, її звати Оленка), мабуть, прибирала сьогодні. Безперечно, дідусь домовився з нею на ранок, дізнавшись дату мого квитка, усе заради того, щоб створити для мене цю бездоганну картину порядку й чистоти. Як же йому важить враження! Сорок євро витрачено не дарма. Довкола — ані пилинки. 

Обережно знімаю черевики, аби не забруднити блискучий паркет, і лишаю їх біля валізи у передпокої, поруч із підставкою для парасольок, що має форму золотого чобота, ви завжди намагалися засунути туди ноги, коли ми приходили в гості. Звучить абсурдно, але оселя здається мені значно більшою. Зараз, коли нас примушують проєктувати менші помешкання, аби втиснути на кожному поверсі якомога більше житла для продажу, опинитися в старій квартирі — це справжній відпочинок для душі. 

У вітальні — як завжди, ті самі світлини у срібних рамках: весілля моїх батьків у церкві на вулиці Алькала; ваш дідусь вчить мене їздити на велосипеді в парку дель Оесте; Марку, ось ти в костюмі для першого причастя; а ти, Пау, у ковбойському капелюху та пістолетами в кожній руці; в одній з овальних рамок — я в смугастому комбінезоні чіпляюсь за ліжечко. 

Тільки фотографій мами нема. Мабуть, після нашого розлучення батько сховав їх в якусь шухляду, можливо, при цьому перепрошував у неї: «Вибач, Лає, але якось не годиться тримати тебе тут». Проте є й нова світлина на дерев’яній полиці — це моя мама.  Знімок зроблено на домашній терасі, і, мабуть, її сфотографував дідусь, таку усмішку вона дарувала тільки йому.  Це її портрет по пояс, на ній легка сукня з червоними квітами і зеленим листям, яка ідеально поєднується  з геранями, що звисають на задньому плані. Мабуть, тоді я був у першому класі старшої школи. 

Двері ліфта відчиняються. На сходовому майданчику гавкає собака. Мабуть, когось із сусідів. Але в замку обертаються ключі. Це мій батько. Ваш дідусь.

— Матео? — чую його невпевнений голос, а разом із ним — дзвінкий гавкіт і звук лап, що відчайдушно ковзають по паркету.

— Так, я вже приїхав, — кричу з вітальні, голос виривається з моєї утроби, але злегка затинається, проходячи по горлу. 

На якусь мить мені навіть спадає на думку, що я помилився квартирою, коли у вітальні з’являється білий цуцик лабрадора. Він енергійно тягне за червоний повідець, який зникає за дверима. Я присідаю, щоб погладити його, ніби ми вже знайомі. Він облизує мені руку, коли я гладжу його по голові. Такий гарнесенький.

— Його звати Сурі, — каже дідусь, усміхаючись. 

— Як це? Очманіти!

Я не можу повірити, що моя мрія про обійми з собакою в цьому домі так несподівано здійснилася. Моє повернення розпочалося з найкращого сюрпризу. 

— Ну, бачиш! Ніколи не пізно завести собаку, еге ж? Я читав, що це корисно літнім людям, які живуть самі. І я в повному захваті!

— Але чому ти мені нічого не сказав?

— Не подумай, що я не збирався, але ж ти сказав, що приїдеш…