1

Ніхто не хоче помирати. Навіть самогубці. Інакше їхні прощальні листи не були б такими сумними. Авжеж у тому випадку, якщо вони їх пишуть, адже іноді самогубці обирають якийсь простий жест. А іноді навпаки — відсутність жесту. Непіднята слухавка, суха зубна щітка, блістер із зайвою пігулкою, неприбрана тарілка, щока без поцілунку на прощання. Його батько був одним із таких.

Ернест розуміє, що нічого не знайде, але воліє вдавати, ніби шукає разом з матір’ю, і підтримувати її,  аж доки вона сама не усвідомить, якої помилки припускається, й не припинить повторювати, що десь тут має щось бути: якась записка, слово чи малюнок. Воліє обмацати кожну кишеню всіх пальт та штанів, вивільнити аромат старого крему для взуття з коробки з черевиками, подряпати руки трояндами і подразнити азаліями, котрі не мали б подавати жодних ознак життя, почувши холод у своєму корінні, а натомість своїми квітами вони кидають виклик зимі, яка ніяк не прийде. Він переглядає підкреслені фрази в книгах, газетні та журнальні поля, календар, який ще не добіг кінця, рекламу в поштовій скриньці та завжди недорозв’язані кросворди, які так старанно починає заповнювати його мати. Він переконаний, що не знайде ані листа, ані записки, ані жодного слова, але сподівається, що ритуал сам собою закінчиться, і тому  далі вдає, ніби щось шукає, аби тільки не залишати її наодинці зараз, коли він нарешті їй потрібен. 

— Що ти робиш? Не викидай. Ти добре подивився?

— Так, мамо, сторінку за сторінкою.

— Зачекай, дай мені.

Зазвичай порожнечу сприймають як біль, роблять акцент на втраті. А втім зрідка говорять про набутий простір, про ту пустоту, яка дає змогу врятувати мрії, для яких тепер несподівано знайшлося місце. Радше не з поваги до померлого, а зі страху зіткнутися з відсутністю болю, з провиною, яку викликає усвідомлення того, що дарує ця смерть. Провиною, яка викликає відразу до їжі, коли мучить голод, і яка заважає Ернестові уявити, яким буде його життя після тих двох чи трьох ночей, які доведеться провести в домі матері. У домі матері. І хоча він так називає його вперше, йому здається він робив так завжди. Дві чи три ночі — і він повернеться до Елісе та Іана, до своєї справжньої родини, яку він сам створив і обрав. Він повернеться додому, позбувшись тягаря свого батька. Без тата, промовляє до себе, і так легко почувається. Але йому ще доведеться почекати пару ночей, а може, й три. Скільки треба буде матері. Після цілого життя в роздумах про те, яким  був би цей світ без нього, він нарешті зможе дізнатися. Ще дві ночі — це ніщо. Елісе зрозуміє. Вона теж почувається легше. Це відчувалося, коли вони говорили телефоном.  З самого першого вечора в морзі, а це вже тиждень тому, вона безупинно нагадує, що він може розраховувати на її підтримку, щоб він не хвилювався і залишався в домі матері стільки, скільки треба, вона подбає про Іана. Але він не хвилюється, авжеж ні. І не плаче. Якби ж він мав таке бажання, як це буває у синів, у яких помирає батько. Звісно, він не тішиться, він не настільки нечутливий, але він насправді намагається уявити життя без батька далі, ніж наступні дві чи, може, три ночі. Порожнечу, яку той зараз залишив по собі, можна заповнити часом з Елісе та Іаном, хоча поки він і не бачить як. «І не хвилюйся за Іана, з ним усе гаразд», — каже Елісе. Йому так і хочеться відповісти, що це якась нав’язлива ідея повторювати, щоб він не хвилювався. Звісно, що з Іаном усе гаразд. Йому чотири роки. Він звик приймати те, чого не розуміє. Здатний вважати нормою все, що завгодно: розлучення, війну, те, що з крана тече вода, що зірки не падають, і навіть те, що його дідусь кинувся з даху, навіть не залишивши по собі записки. Чи хоча б слова.

       Він запитує себе, якими є межі цих пошуків,, якої миті вичерпається наполегливість його матері, коли ж вони покінчать з цими паперами, буклетами, журналами і кросвордами. За годину відправлятимуть поминальну месу; і тоді не буде іншої ради, як припинити вдавати, що він щось шукає, і почати вдавати, що втратив. Лише година до початку, а його мати, замість збиратися, задумливо стоїть на сходовому майданчику біля вхідних дверей. Відчиняє їх. Зачиняє й знову відчиняє. Зачиняє і виголошує: «Він мене не поцілував». Ернест ніколи не бачив, щоб вони обіймалися, хіба що для фотографії. Насправді, він готовий заприсягтися, що вони цілувалися на публіці хіба що на святкуванні Нового року: і тоді, певно, за інерцією, бо цієї ночі всі цілуються, неначе так загадують бажання, або ж намагаються стерти інший поцілунок, під час якого заплющували очі.

— Ви ніколи не цілувалися.

— Звідки тобі знати? Коли він йшов, то завжди мене цілував.

Він уявляє, як його батько щодня стоїть на порозі  і з дня у день надсилає  матері повітряний поцілунок. Думає, що це ж не те саме, що цілуватися, й насипає ложку безкофеїнової кави в горнятко холодного молока.

— Чому він мене не поцілував?

Нема сенсу переконувати, що він ніколи її не цілував. 

— Не ламай собі голову, мамо. Він хворів, от і все. Приготуймо аперитиви. 

— Мені не потрібна меса, аби пригадати, що ще тиждень тому він був живий. 

— Так це ж ти хотіла.

— А чого ти мене послухав? Ти ж добре знаєш, що я в таке не вірю. 

— Уже запізно. Нам треба йти.

— Йди ти, за нас обох. Мені зле. До того ж, потім усі прийдуть сюди, я чекатиму вас удома. Я впевнена, що усі зрозуміють, бо я вдова.

Хай лишається, яка різниця, і вона має рацію: вдовам прощають усе, а тим більше вдовам самогубців. У церкві він візьме удар на себе, як і належить первістку. У глибині душі він розуміє її розгубленість. Важко змиритися з тим, що він не залишив їй нічого, ані єдиної згадки; ба більше тепер доведеться вдовольнятися життям навіть без повітряного поцілунку. Розуміє, що їй потрібен час, аби усвідомити це. Він намагається це зробити вже майже сорок років. З матір’ю батько принаймні чекав до останньої миті, аби сповістити їй про свої наміри, і зробив це так тонко, що вона все зрозуміла лише через тиждень після того, як закрила труну. Натомість з ним той навіть не намагався нічого приховати, і все було одразу зрозуміло: його обійми без відповіді та сліпий погляд були лише порожнечею, яка віщувала ще більше порожнечу. 

Тоді йому було сім років, вони жили в Німеччині, і бабуся по матері приїхала допомагати їм. Вона зійшла на пероні у Вормсі з двома каструлями, трьома пательнями, не знаючи жодного слова німецькою. Поки батько нібито шукав роботу, а мати працювала позмінно на фабриці йогуртів, бабуся дбала про нього, його брата Орасіо, а також про те, щоб придержувати язик за зубами, якщо хтось гримав на неї іноземною мовою. Коли вона спускалася сходами будинку, ті скрипіли так, наче ще один крок і вона провалиться крізь них. Скільки ж разів вони падали з братом на підлогу і волали: «Землетрус!». Ще не загриміла остання сходинка, а вони  вже чимдуж тікали від її запотиличників, але того дня бабуся їх наздогнала й відлупцювала за всі ті рази, коли їй цього не вдавалося. 

Він увійшов до кімнати батька з уламком зуба в руці. Того разу його батько більше тижня не вставав з ліжка, хіба сходити до туалету. Авжеж він так сильно стомлювався, адже коли не лежав у ліжку, то ні хвилини не сидів на місці: завжди щось планував, допомагав сусідам і затівав нові справи. Мати казала, що він витрачав так багато енергії в ті дні, коли був на ногах, що це доводилося врівноважувати періодами відпочинку; тому так важливо було не турбувати його і не заважати спати. Але зуб — це така вагома причина, заради якої варто ризикнути нарватися на прочухана. Він тихо підійшов до ліжка. Його батько, здавалося, спав горілиць із розплющеними очима, на якусь мить він завагався, чи варто його будити. Той мав вигляд велетня, якого раптово звалив камінь.  Тату, тихо кликав він, тату. Не змінюючи виразу обличчя, батько повільно, дуже повільно, поворухнув головою, наче вона була зі свинцю. Він мав ті самі темні кола під очима, що й завжди, ті самі темні синці, але у нього почала пробиватися, наче від укусів, борода — напівчорна, напівсива. Поправиш, тату? Батько замислено розглядав дірку між зубами, а потім опустив погляд на долоню, в якій син тримав зуб. Поправиш? Побачивши, що батько не відповідає, він подумав, що той, мабуть, виснажився. Зрештою, після мовчання, яке здавалося передвісником апокаліптичного покарання, батько двома пальцями підняв зуб, ніби ніколи раніше не бачив такого поза ротом. «Ікло. Його ніяк не поправити, сину. Ніяк, хіба інше ікло, — промовив знесилено і, знизивши голос, додав, — але воно вже не буде таким самим». І впустив його, наче довго утримував важкий вантаж. Малий одразу ж кинувся на підлогу шукати, але в тих старих дерев’яних дошках було занадто багато щілин — зуб міг застрягнути десь поміж них. Дай батькові спокій! До кімнати саме увійшла бабуся, а за нею — Орасіо, і вперше та востаннє у своєму житті вона дала їм монету: «Ну ж бо, йдіть у місто, подивіться якийсь недільний фільм, я хоч трохи побуду в тиші». Бабуся зникла за дверима підвалу з двома відрами води та щіткою під пахвою. Щойно вони втратили її з поля зору, то більше не дивувалися й попрямували до кінотеатру на іншому кінці Вормса. 

Вони проходили біля єврейського кладовища, позаду якого височів величний собор, і надгробки нагадали Ернесту поле зубів, де молочні починають хитатися, а нові ростуть кривими, бо їм бракує місця. Тоді він ще не підозрював, але з того дня ці два образи — кладовище та зуби — завжди йтимуть рука в руці. Усю дорогу Орасіо ані на мить не стулив рота, й зрозуміло чому, адже в понеділок він теж зможе похвалитися, що ходив у кіно, і розповідатиме історії про перестрілки верхи на конях, космічні кораблі чи супергероїв, що літають. Однак, коли вони помітили фургончик з морозивом під багряним затінком собору, Орасіо швиденько переконав брата проміняти кіно на морозиво у вафельному ріжку. Вони приберегли решту грошей, щоб з’їсти ще по морозиву до кінця літа — а це могло статися в будь-який час будь-якого ранку — і попрямували додому. Крокували повільно, насолоджуючись прохолодою на язику: лимон, шоколад, лимон і шоколад, лимон із хрустким печивом, шоколад із м’яким печивом, лимон, шоколад, лимон і шоколад. Коли вони дійшли до дверей будинку, у них залишилося лише по кінчику ріжка. Вони так і не встигли їх з’їсти. 

Вони штовхнули двері, і перед ними загойдалося тіло батька. У картатій піжамі. Синій. Верх розстебнутий. Біла бавовняна майка на лямках уся в поту. Обличчя червоне. Червоне, біле і синє. Чорні цятки на бороді. Розплющені очі. Розчепірені руки. Розтулений рот. Слина. Бабусю! Бабусю! У підвалі тхнуло аміаком. Вологою. Бабусю! Швидше! Не штовхай мене, зупинись, що сталося? Тато. Бабуся випустила з рук щітку, якою мила підлогу. Вона вибігла нагору, перестрибуючи сходинки, і кинулася до їхнього батька, який ставав дедалі менш білим і червоним, а натомість синішав. Вони бачили, як вона підіймала великих свиней, але здавалося, що вона ось-ось не витримає і впустить його. Що ви там стовбичите? Хутчіш, розв’яжіть мотузку. Орасіо розплакався. Ну ж бо, чого ви чекаєте!? Ернест піднявся сходами на другий поверх, наче його хтось штовхав; а коли дістався нагору, зрозумів, що не може розв’язати вузол. Насправді, йому здавалося, що чим дужче він намагався її ослабити, то сильніше еспартова мотузка затягувалася на поперечині перил. Я не можу! Не можу! Крикнув. Біжи за садовими ножицями! Швидше! Він побіг до шафи з інструментами на задньому дворі. Уперед, швидше! Їх там не було. Подивися на кухні! Повернувся з ножицями, які так часто бачив у руках бабусі та мами, коли ті розрізали курей, а топірець не був гострим. Пощастило. Бігом! Також узяв і ножівку, бо цими ножицями — хутчіш! — йому вдалося відрізати лише зовнішні волокна. Він пиляв і пиляв — швидше! — аж доки мотузка не розірвалася, і тоді бабуся змогла покласти тіло батька на пошарпану дерев’яну підлогу…