Пролог

Коли бачу жаб, то моє перше відчуття — здивування від того факту, скільки відтінків одного кольору існує в природі. Зелене черевце жаби, зелена лапка жаби, зелена спинка жаби. Усе це зелені відтінки, яких я ніколи не бачила. Відразу після цього відчуття з’являється полегшення, бо я усвідомлюю, що завжди, ще з дитячих часів, у закутках моєї заледенілої пам’яті живе страх, що жаби вимерли.

Одного дня, декілька років тому, Рубен проводжав мене додому, і посеред вулички я стрибнула вперед, щоб зловити жабу. Сповнена гордості, я показала йому свою здобич.

• Подивись, яка гарна! 

Він жахнувся, схопив мене за плече й почав трусити, поки маленьке тіло не впало на землю і не втекло, кульгаючи.

Відтоді мені більше не траплялися жаби на моїй вуличці. Вони, кумкаючи, попереджали одна одну, що треба триматися на відстані від того дому, того селища й, зрештою, від усього світу.

У рахітичному саді перед будинком зібрався майже весь під’їзд — усі схилилися над маленькими желатиноподібними трупиками. Навіть мешканці будинку навпроти вийшли надвір і, витягши шиї, роздивлялися жаб.

На розі, біля живоплоту, лежить купка навалених одне на одного тілець. Портьє взяв граблі й почав їх згрібати.

• Що трапилося? — запитую його.
• Сад усипаний мертвими жабами.
• Так, я це бачу. Звідки вони тут взялися?
• Не знаю, але мені все це не подобається. Вони з’явилися вночі й поздихали тут. От сволота.

Я перетинаю двір, рухаючись зиґзаґами між мертвими жабами й мешканцями будинків. Намагаюся нікого не зачепити; думаю, що якщо їх торкнуся, програю: обпечуся або помру. Подружжя Бава із п’ятого поверху дивиться на мене так, ніби я належу до якоїсь асоціації фанатичних екоактивістів, які вночі висипали в їхній садок вантажівку мертвих жаб на знак протесту проти надмірного використання води, алюмінію і пластикових пляшок. 

Якби це було правдою, вони на це заслужили: вона щодня поливає на балконі  рослини, хоч вони, я майже впевнена, штучні, а надлишок води стікає на терасу нашої кухні.

Спостерігаю за тим, як мешканці будинку збиваються в купу, мов голуби, і так само несамовито метушаться. Хоч вони сьогодні ні про що інше не говоритимуть, проте нічого не зрозуміють.

Ніхто не здатен повною мірою оцінити відчуття впевненості, яке дає присутність привида.

Це означає знати, як все насправді влаштовано, а не лише здогадуватися. Це яка віра в Ісуса Христа, що не дає вірянам блукати навмання в темряві, адже після смерті на них чекає рай з охолодженим пивом і кривавими біфштексами або інші речі, про які йдеться у Святому Письмі. Це блискавичне осяяння, і, як всі осяяння, воно вселяє кляту впевненість, ніби нитку, яка веде за собою розум.

Зводжу погляд до неба, не зосереджуючи його на чомусь конкретному: я знаю, що ти тут, але нікому про це не скажу. 

І

Ти: Ти мені наснився

Рубен: Ненавиджу тебе

Коли я стояла перед зануреним наполовину у ванну тілом Рубена, ураженого струмом через несправний електричний дріт, я думала, що мене вже ніщо не зможе вразити. Вода була трохи синювата через фарбу й все ще гаряча. Вологе повітря ванної кімнати здавалося дещо наелектризованим; вона нагадувала акваріум з тропічною атмосферою, освітлений неоновим світлом й оснащений сифоном, який очищає воду. Тіло було бліде й худе. Воно нагадувало тіло русалки з довгим блакитним волоссям, схожим на анемони. Місцями волосся втратило колір і набуло болотяно-зеленого відтінку. У дзеркалах не було видно відображення, і мені хотілося протерти їх від пари, яка їх покривала, бо це викликало у мене відчуття клаустрофобії. На мить мені здалося, що я побачила електричні іскри на тілі, що виблискували наче фіаніти, але це був лише блиск, який відбивало мокре тіло.

Коли я допомагала парамедикам покласти тіло на ліжко, його рухи випереджали мої, бо м’язи ще не припинили повністю працювати. Я взяла його руку, щоб покласти її вздовж тіла, і він слухняно підкорився. Він ніколи не був такий згідливий, а зараз ще й рухався так, ніби геть не був мертвий. У той момент я подумала, що він може розгніватися, ображено насупитися і сказати мені, що я все зіпсувала.

Певною мірою так і сталося — я не така вразлива. У мене не викликають відчуття огиди розчавлені дикобрази на дорозі, гній, жовті й набряклі прищі та аналізи крові. 

Сьогодні вранці я бачила, як двоє дітей гралися пістолетом з батьківської шухляди: було очевидно, що рано чи пізно чийсь пальчик натисне на гачок. Я запитувала себе, на кого націлиться ствол пістолета. Я побилася об заклад сама з собою щодо того, хто з них двох загине першим. Еники-беники-кльоц.

Я сказала про це Деннісу, а він відповів, що в нього щойно були два обезголовлення: одне повільне, а друге чисте. Хай Денніс йде до біса — йому весь час хочеться змагатися.

Потім я побачила, як психопат-таїландець витягнув із вольєра пітбулів і забив їх молотком — одного за другим. Потім він розпоров їм животи обвалювальним ножем, інтенсивно зцідив кров пітбулів у миску, доки вони не стали схожими на вичавлені ганчірки з очима, і випив їхню кров перед відеокамерою: його зуби були червоними від крові, а на обличчі застиг божевільний вишкір.

Денніс не сказав цього прямо, але я знаю, що перемогла завдяки бонусу випадковості, бо мій таїландець одного ранку прокинувся і захотів випити п’ять літрів собачої крові.

Ми з Деннісом колеги: підписали разом контракт, почали разом. Ми плюнули в долоні й потисли руки. Відвідували підготовчі курси. У перший робочий день ми зробили селфі, яке потім нас змусили видалити. Угода про нерозголошення  здавалася просто хорошим приводом, щоб не привертати увагу й не відповідати на запитання. Тепер Денніс каже, що працювати модератором контенту — це як з анальним сексом: спочатку не можеш цим займатися, а потім розумієш, що це єдиний розумний спосіб перебувати в соцмережах.

Сьогодні рівно чотири місяці від початку нашої роботи. Після обіду, на даху будівлі, де розташована компанія, ми святкуватимемо, ділячи навпіл косяк й обмінюючись психотропами. Денніс почав обирати їх за побічними ефектами: 

• Подивися на цей, — каже, — «Бачення веселок». «Просто космос!» Або ж ропінірол — «Схильність до азартних ігор». 
• Навіщо тобі ропінірол? 
• У мене синдром неспокійних ніг: вони смикаються, коли я сплю. Це достобіса дратує. 

Я роблю декілька затяжок, щоразу лише легко вдихаючи дим, бо опіоїди викликають у мене сльози. По суті, я пускаю дим на вітер, але Деннісу було важливо, щоб я склала йому компанію.

Коли Денніса запитують, ким він працює, він відповідає, що працює гробарем. Насправді в його відповіді є частка правди: він часом допомагає батьку в ритуальному бюро. Так ми з ним і познайомилися — на похороні Рубена. 

Я була вдягнена в мереживну чорну сукню, куплену в магазині готичного вбрання під назвою «Пекло». На щастя, мене ніхто не запитував, де я його купила, тому що правда погіршила б моє становище. Я маю схильність вигадувати надто хитромудру брехню, яка сама себе заперечує через власну абсурдність. Напевно, я відповіла б, що сукню ми пошили разом з Рубеном у чотири руки: він вночі її розпорював, а я вдень зшивала — і навпаки, залежно від настрою. Я щоразу при нагоді підфарбовувала губи чорною помадою у маленькій ванній кімнаті в домі священника під похмуре звучання пісні «Слуга любові». Я б хотіла, щоб Рубен помер до того, як ми розійшлися, адже роль фатальної жінки мені дуже згодилася б, щоб переконати батьків і друзів у тому, що я його не вбивала. Це був нещасний випадок.

Між нареченою і колишньою нареченою покійника є велика різниця насамперед якщо розрив відбувся за тиждень до смерті. Я почувалася так, ніби мене відсунули кудись в тінь, ніби я приносила нещастя: жодних підбадьорливих поплескувань по плечу чи співчутливих поглядів на мене — не було навіть великого чорного обскубаного ворона, який примостився б на чаші зі свяченою водою. Коли я повідомила своїй матері, що ми з Рубеном розійшлися, вона в мене запитала, що я накоїла. На похорон вона не прийшла. У неї руде волосся і бліда шкіра: спека зводить її з розуму. 

У морзі я бачила, як Денніс провів рукою по волоссю Рубена, пошкодженому частим фарбуванням. У Денніса також було висвітлене волосся, а корені, які відростали, були темно-коричневого кольору. Він нагадував тхора. Побачивши мене, він вирішив, що я дівчина покійного та що моє серце розбите, і запитав мене, якого кольору я б хотіла, щоб було його волосся. Я подумала, чому такі збіса важливі питання не вирішує сім’я. Я сказала, що рожевого. Він відповів, що без проблем. Тоді я запропонувала пофарбувати ще й брови в аквамариновий. Він зупинився і подивився на мене. Пасмо волосся Рубена було закручене навколо його пальця. Я перегнула палку, а Денніс сприйняв це як виклик.

• Окей, — сказав він, — я в цьому профі, крихітко. І саме завдяки йому я знайшла цю роботу. 

У якийсь момент під час богослужіння священник ледве не вдавився посвяченою облаткою, і я майже впевнена, що щонайменше десятеро людей скоса глянули на мене, ніби це теж була моя провина. Мачуха, яка сиділа поруч зі мною, з обуренням втягнула зморшкувату шию й спробувала насупити брови, але ті насправді не нахмурилися: їх уже стільки років вискубували, фарбували, а згодом так ретельно татуювали, що вони лишилися нерухомими.

Спочатку мрець, потім священник — кого ще я мала порішити?

• Мені здається, що Рубен мене переслідує, — кажу я. — Таке може бути? Я маю на увазі, як привид.

Денніс дивиться на косяк, обвислий косяк між моїми пальцями, і хрускає пальцями рук — звук такий, ніби затріщала жменя горіхів:

• Цілком може бути. Мій кузен казав, що коли готувався до іспиту на посвідчення водія, чув, як його дідусь шепоче йому, що він впорається; чув прямо його голос — ніби подув вітру у вухах. Зрештою, якщо це був нещасний випадок…
• Деннісе, трясця.
• Вибач, оскільки це був нещасний випадок, можливо, його душа ще не готова піти; йому щось потрібно.
• Що йому може бути потрібно? 
• Не знаю, Міє. Може, він злиться. Можливо, я помиляюся. Хочеш того ксанаксу? Нам треба повертатися.
• Сьогодні зранку в моєму саду лежали сотні мертвих жаб.
• Що? Чому?
•  Не знаю. Забруднення довкілля? 
• Можливе. У Китаї дощить гусінню. 
• Тобі подобаються жаби? 
• Надаю перевагу метеликам, але амфібії неймовірні: грецькою «амфібія» означає «той, що веде двоякий спосіб життя». Це земноводні, які здатні прекрасно пристосовуватися до життя у двох різних середовищах. А чому ти питаєш? 
• Рубену взагалі не подобалися жаби.

Я викидаю косяк, вдаючи, що докурила його, і востаннє дивлюся на місто згори. Маленькі червоні павучки повзуть угору кам’яними сходами. Їх можна здути, але переважно їх ненароком розчавлюють — цілими сім’ями або поодинокими мучениками — подушечками пальців, вже червоною від крові інших павуків; цей червоний колір, такий яскравий, навіть не схожий на кров і, можливо, це й не кров, — а лише кашка з тіл, таких крихких, що в будь-якому разі не грають ніякої ролі.

Ми спускаємося з даху пожежними сходами. Все нижче, нижче й нижче — 

спускаємося разом з уцілілими червоними павучками й зазираємо у вікна. Верхні вікна ловлять усе денне світло аж до заходу сонця — це вікна кабінетів керівників, що на вершині піраміди. Їхні кабінети часто зроблені зі скла: такі вразливі й водночас такі безтурботні — там, нагорі, на них дивляться лише ластівки. Мати гроші означає — триматися якомога далі від інших.

Я заглядаю в вікна, але намагаюся робити це так, щоб мене не помітили. У нас, модераторів контенту, є окремий вхід, щоб ми не перетиналися з іншими працівниками компанії. Вони не повинні знати, що ми існуємо, принаймні не повинні пам’ятати про це щодня. Нас ніхто не бачить, тому я ношу чорне худі з каптуром навіть на роботі.

Щоразу, користуючись пожежними сходами, минаю їдальню «Здоровому тілу — здорова їжа», залу майндфулнесу, спортивний зал нашої фірми, заставлений білими матами, який тхне потом і де всі репетують, як в ізоляторах колишніх психлікарень. Дійшовши до паркінгу, заходжу через спеціальний вхід для модераторів контенту, а потім іду далі вниз, у підвал. Інші називають його «теплицею».

Перше, що я бачу сьогодні на екрані, — чорно-зелені тіла, набряклі від води, як риби-кулі, що ліниво пливуть океаном; часом до них підпливає якась рибина, але її зацікавлення триває недовго. На них неприємно дивитися, але водночас вони викликають жалість, бо на відміну від риб-куль, набрякла шкіра людського тіла не виглядає загрозливо. Клац, видаляю.