Ніхто не буває добрим у самотності

Посеред вихололої церкви, напроти спотвореного обличчя Христа, ксьондз Шимон гатив по гітарі як божевільний, а під пахвами в нього росли плями поту. Поруч із ним стояла вона, моя перша дівчина, яку я не називала своєю дівчиною, бо вона б ніколи цього не дозволила, і сміялася з усього, що він говорив. Вони поводилися так, ніби навколо них нікого не було. А проте з фіолетових грубих вітражів районного костелу, затиснутого між панельними багатоповерхівками, на них дивився сам Бог. І я. До початку зустрічі залишалося ще п'ятнадцять хвилин, а вони репетирували пісню, якої я ніколи раніше не чула. Про падіння та підрізання. Мені подобалося, коли Бог був брутальним. Дівчина навіть не дивилася на мене, а лише нахилялася в бік Шимона. На ній були її найкращі джинси з базару і зелена дитяча блузка в квіточку. Я ще не знала, що зовсім скоро тремтячими руками зніматиму її з неї. Поки що ж я хотіла бути на місці Шимона. Я стояла між лавами й озиралася. Захоплені дівчата вирізали Ісуса з цупкого картону, похмурий служка тягнув через наву занадто короткий кабель від мікрофона, двоє його колег хрипко реготали, переносячи з місця на місце зроблений з пап'є-маше гроб Ісуса, котрий того року, як і кожного, помер за наші гріхи. Тільки я не могла знайти собі місця. Знову подивилася на неї. Вона все ще стояла посеред церкви поруч із ксьондзом і заходилася співом. Непристойні біцепси Шимона, оголені, бо замість сутани на ньому була сорочка, напружувалися, коли він торкався струн і намагався витягнути з моєї першої дівчини, яку я не називала своєю дівчиною, бо вона б ніколи цього не дозволила, високі ноти. Його не зовсім чисті пальці стискали медіатор. Усе в ньому було якимось недовершеним, хоча здалеку він здавався дуже вродливим, як апостол із кольорових Біблій для дітей, де пастельні янголи сходять із небес, а статні чоловіки разом з Ісусом мандрують пустелею. На його зубах я бачила жовтий тютюновий наліт. Коли ми почали зустріч, вона сіла поруч зі мною. Висока й рівна, вона була гарною, але не це мене в ній вабило. Річ була в тім, що її мав Ісус і мав Шимон, а я не могла її мати. Я крутилася на незручному стільці, принесеному з захристя, і розглядала людей у колі. Молитовні очі завжди наповнювалися водою, і від того їхній колір розчинявся, а потім зникав за вологою імлою. На оазі у всіх були такі погляди, одночасно блискучі й каламутні. Сутани священиків прали не так часто, як слід було б, і вони аж дубіли від бруду. Хлопці були прищаві та незграбні. Носили розтягнутий одяг, футболки модних на той час кольорів: помаранчевого, жовтого та синього. Дівчата були інфантильними. У них були тремтливі губи, розхристані тіла, кіски, волосся, перепалене плойкою. Варто було одній дівчинці в класі скористатися нею — і раптом уже всі носили на голові жорсткі, неприродні хвилі. Вони були вдягнені в кльоші, які тоді гучно повернулися в моду, але лише на одне літо. У кожного з учасників була якась роль: у хорі, у вирізанні прикрас, у служінні при вівтарі. У кожного, крім мене. Аніматори, схвильовані присутністю ксьондза Шимона, почали з молитви. Бубоніли під ніс слова, які — позбавлені ком і пауз для вдиху — звучали як мантра. Стискали наші долоні так міцно, що в них біліли кісточки пальців, і вони виглядали так, ніби над ними от-от розверзнеться небо. Я б воліла звичайне «Отче наш», але мене ніхто не питав. Півроку тому мені надали статус спостерігачки, тож моїм завданням було сидіти тихо й гойдатися в ритмі «Авва, Отче». Аніматоркою я могла стати щонайменше за три роки. Три роки здавалися мені тоді довбаною вічністю, яку я мала б провести серед злегка спітнілих, розпашілих від Ісуса малолітніх католиків, напханих тістечками та піснею «Barka». Моїм головним гріхом була гординя. Я почувалася кращою за них усіх. До того ж я не мала стільки часу. Тому намагалася на власний розсуд навертати невідповідних дівчат у вузьких коридорах XIII загальноосвітнього ліцею імені майора Хубаля. Я чіплялася до них на перервах, на півдорозі, коли вони не могли захиститися, а їхні руки були зайняті булками з сиром і шинкою, і розповідала їм про тіло Христове та могутність жертви, яку він за нас приніс. Вони дивилися на мене великими очима з-під важких повік, а я не могла відірвати погляду від їхніх облич. Я діставала їх у Gadu-Gadu, коли їхній статус змінювався на «в мережі», і, розпалена до червоного кольору, розгортала видіння пекла, страшніші за дантівські, відчуваючи мурашки по всьому тілу. Це мама сказала, щоб я записалася на оазу. Мабуть, її непокоїло, що в мене немає друзів. Участь в оазових зустрічах була — як і все в моєму житті — результатом успадкованої від батьків інертності та розпачливої потреби кудись належати. На короткий час оаза дала мені ілюзію спільноти, але швидко я стала небажаним елементом. Я ходила туди зрештою лише для того, щоб дивитися на мою першу дівчину, яку я не називала своєю дівчиною, бо вона ніколи б цього не дозволила. Сценарій любові, виражений незграбним дотиком постійно спітнілих тіл, був не для мене. Проте я не пропускала зустрічей, намагалася злитися з натовпом і перевдягти свою віру у їхню експресію: танець, спів, гру на гітарі, вогнища в лісі, нічні хресні ходи, сходження Святого Духа та екстатичні розарії. Бомбардування любов’ю від гарних священиків, таких як Шимон, мені не було потрібне. Це радше діяло на високих і струнких старшокласниць, чий спітнілий батько повертався з роботи, щоб пити пиво під «Телеекспрес», і засинав у кріслі, коли матері шипіли: «Не будіть батька!». Оаза пропонувала цілу низку розваг для молодих католиків: збереження цноти до шлюбу, реконструкції Гробу Господнього, відтворення Страстей, піші паломництва до Ченстохової, поцілунки з черговими під час цих паломництв, концерти на Ледниці, а для найкращих — поїздка на Тезе. Мене нічого з цього не цікавило. Крім неї. Я могла відразу передбачити, що оаза закінчиться для мене поразкою, але на ту зустріч усе ж прийшла. Я вже збиралася тікати, коли до мене підійшов Шимон і сказав щось, що мене зупинило: «Ніхто не буває добрим у самотності». Мені сподобалася форма цих слів, як приємно вони оберталися в устах: «Ніхто не буває добрим у самотності, навіть Бог». Він поклав руку на моє плече, а я відсахнулася. Він стояв так близько, що я відчула його подих і запах дешевого одеколону, брутально чоловічий. Після молитви та свідчень настав час співу. Моя перша дівчина, яку я не називала своєю дівчиною, бо вона б ніколи цього дозволила, стала під амвоном поруч із Шимоном і почала видавати з себе тонкі звуки: «Ти наздогнав мене, Небесний Вершнику, наступив на мене. Я впав зламаний, підкошена ласкою, як дим, коли вітер його притискає». Вона була жахливою вокалісткою, її голос ламався й тремтів, тому всі, й насамперед я, повторювали їй, що вона чудова. Але цього разу пісня була важливіша за неї. Пісня про «Небесного Вершника» розпалювала мою й так схвильовану душу, несла в собі передвістя катастрофи, яку я й сама відчувала давно. Я прагнула, щоб саме мене підкосила ласка і розтоптала. Бог випробовує своїх обранців, і я без сумніву належала до них. Відтоді я із ще більшим запалом переливала свою життєву силу та всі тілесні бажання на Бога з обличчям і тілом молодого чоловіка, що висів на хресті. Я фантазувала про наступання й підкошення ласкою так часто, що потім трахала мою першу дівчину в ритм тих слів, які для мене назавжди залишаться еротичними. Секс я бачила в тремтячих губах і затуманених очах дівчат з оази, у їхніх піснях, танцях і забавах. У перші п’ятниці моя перша дівчина з розмитими очима просила мене: «Висповідай, висповідай гріх, тобто мене». Я підкорялася їй у ці п’ятниці, цим банальним фразам з католицьких романів, які вона читала з рум’янцем на обличчі, але не визнавала того, що було потрібно. Я ставала на коліна у сповідальні для неї. Її тіло, її вісімнадцятирічне тіло, було таким відкритим, таким моїм, що я не могла його втратити. Тоді я не мала уявлення, що існують інші тіла, які не будуть вимагати від мене стояти на колінах там, де мій подих і подих сповідника змішуються аж до моменту відпущення гріхів. Після виходу з церкви я жувала гумку. Після кожного священика — інший смак. Моя перша дівчина, яку я не називала своєю дівчиною, бо вона б ніколи цього не дозволила, не була «такою». — Я не така, — шепотіла вона щоразу, коли я торкалася її. Я ще не знала, що дівчат більше. Що тіл у всесвіті майже нескінченно багато. Що достатньо лише подолати сором — і можна їх мати. Всі. Або багато. Одна дозволяла цілувати себе лише в темних закутках клубів, притиснута до стіни, збуджена до межі. Інша хотіла піти зі мною додому. Другій я незграбно знімала трусики, не знаючи, що робити далі. Ще одна важко кінчала піді мною, а я думала, що треба рятуватися, тікати, залишаючи після себе пожежу. З кожною з них я почувалася першою людиною, як Ніл Армстронг на Місяці, кожен дотик був тоді першим.

Мабуть, ніхто не буває добрим у самотності.