Наздогнали Тосєка в долині, за годину шляху від переправи. Він потрапив у капкан на самісінькому краю Княжого Лісу. Щойно їх побачив, почав борсатися і видиратися з пастки. Навколо плями крові, стопу, певно, доведеться ампутувати. Валявся і хрипів, намагався розтиснути залізні щелепи, а потім знову — конвульсивні сіпання. Вони почувалися спокійно. У Майди на обличчі посмішка: ось відбулася нарешті зустріч, яка їм судилася. Все, як завжди. Як раніше. Як колись. Благальний погляд, слова ледь вириваються крізь стиснуті зуби.
— Лишіть мене! — вихрипів Тосєк. — Лишіть, заради Бога!
Вони придивлялися до нього довго, мовчки. Смішно вставав, як тільки дурник уміє: замітаючи землю рукавами, підводився і відразу падав. Залізяччя, мабуть, заїло. Тягнув його добрий шмат дороги, лишаючи по собі довгу глибоку борозну, ніби хотів зорати цілий ліс. Щелепи він не розімкнув, може, через слабкість, а може, механізм зламався. Припинив боротися з пасткою і тепер боровся з ними, усвідомлюючи, що це останній шанс. Пищав, як дитина, скавулів, квилив. Розгортав тонку верству снігу під собою, перед собою, думаючи, що втече, як звір, проповзе, як чудовисько. Бідний ти дурний сільський хлопче, не в добрий час наші шляхи перетнулися. Тепер уже все марно.
— Прошу, прошу, — стогнав Тосєк. — Даруйте мені життя, благаю…
Його голос ламався, піт стікав по обличчю. Він тягнув пастку за собою і повз, чорт зна куди. А вони йшли за ним неквапливо, не зводячи очей. Дикий звір з околиці, Тосєк, ідеальний приклад сільського дурника, що ниє, як баба. Багнюка і сніг на обличчі, у волоссі пісок. Жертиме тебе ця земля, хлопче, жертиме всіх, тільки, може, тебе трохи більше, бо не по-людськи, не в сосновій труні й не під хрестом, а найчистішою своєю безоднею, так, як жере тільки звірів та солдатів, і повернешся, дитя природи, до своєї єдиної матері, вона поглине тебе, потрощить кістки, всмокче те, що сама змолола, як було на початку. Долі не зміниш.
Майда взяв його за комір і шарпнув углиб лісу. Хлопець борсався і хрипів, як потопельник. Жалюгідна нога в пастці, без чуття, коліна терлися об землю, миршаве тіло зігнуте в дугу. Тільки вітер дмухав йому в спину, туди-сюди перевертав плащ. Хлопчак борсався завзято, аж Майді терпець урвався, і він ударив Тосєка об пеньок бука. Тосєк зойкнув і сперся на стовбур, наче зневірився у боротьбі. Тіло ще бунтувалось і смикалося час від часу здоровою ногою, але підняти Тосєка воно вже не могло.
— Треба було, дурню, казати, як є, — кинув Майда крізь зуби. — Наздогнали б П’єрончика рано чи пізно, а так сам собі накликав біди.
Тосєк схлипнув і, зашморганий, виплюнув із себе лише незрозуміле белькотіння.
— Що ти там патякаєш, лайно собаче?
— Нічого не знаю, — прошепотів Тосєк. Слова зливалися в одне. — Нічогонезнаю, незнаю, нічогоніні, нізнаю.
— Скільки тобі років, баране, що закортіло погратись у війну, га? — продовжував Майда.
— Шістнадцять. Нічого не знаю, нічооого, нееее, нееезнаюнезнаю…
По правді, ні вік, ні дурість Тосєка нікого не бентежили, бо завдання було просте. Він багато разів стояв на чатах, чи то коли мужики збиралися на раду, чи коли був потайний забій, чи як торгували награбованим. Ніколи не підводив, тож його брали охоче, бо хто ж захоче мерзнути на холоді, під дощем і очі витріщати? Тосєк був швидкий, пильний, снував від села до села, як безпритульний пес, так до нього і ставилися: часом кинуть шматок, часом дадуть копняка. Але такі справи, як з П’єрончиком — цього Майда осягнути не міг і не хотів. А зв’язки зі шпиком у його очах підпадали під воєнні закони.
— Бліда Манька щось казала, але я не слухав і не запам’ятав, — раптом випалив Тосєк.
У Майди звузились очі. Він підскочив до Тосєка і почав лупцювати його, як дитину.
— Не пам’ятаю! Не пам’ятаю, що вона казала! Чесно!
— Щоб ти, скурвий сину, здох! Щоб ти згнив! — ревів Майда, і після ляпасів та стусанів пішли в хід кулаки, їх ставало дедалі більше, несамовитих, черствих, таких гарячих, що Стшелецький відчув, як його зачепило і вколола скалка в серці.
Чи був у ньому колись хоч уламок, хоч крапля чогось, що він ховав у душі, крихітне й вічне, дещиця ніжності? Чи, може, людина лише дикістю наповнена по вінця, і жодне добро в ній не вціліє? Лиш одного разу в Майди вихопилося в розмові: «Манюха», — так він про неї сказав, а, присягаюся Богом, ніхто ніколи так про Маньку не говорив. Одразу після того він змінив тему і, як зазвичай, різкий та затятий, поспіхом сховав те єдине слово у вирі наступних, закопував під новими шарами розмови, ніби хотів стерти його в пам’яті слухача, а можливо, навіть у власній. Чешек Майда, перший до бійки, щойно носом кров чув, ніби в безумство впадав, вірив, що рішення — це річ раптова, і ніколи не давав собі часу на роздуми про те, що принесло б йому більшу вигоду. Стшелецького пересмикнуло, коли він подумав про себе. Інстинктивно вхопив Тосєка за комір і потягнув по землі глибше, між дерева, в бік галявини, що виблискувала з-за стовбурів. Нехай ця селянська мука скінчиться, видно, й так Тосєкові смерть судилася, нехай це буде, як має бути, не за Маньку, не за дурість, а за мовчання, бо, може, Тосєк їм і не присягав на вірність, але вирок є вирок, та й рятувати шпика — річ незбагненна.
Майда прудко йшов за ними. Вони не дивились одне на одного, але обоє думали те саме. Шкода кулі на хлопця. Нема чого надміру руки бруднити. Забити і йти далі. Тосєк бив здоровою ногою, плакав і дер сніг. Слабке чіпляння за гілки, каміння, пні — він нічого не втримав у руках, ніщо його не зупинило, не продовжило життя на ці кілька нещасних хвилин.
— Лишіть, благаю, лишіть!
Від цього стогону Стшелецький заціпенів, і в нього промайнула думка, що це знак, що зараз він має помилувати хлопця, щоб не накликати прокляття на свою і Майдову голови. Але кров у ньому вирувала, Тосєк вів своє, вирувала і клекотала, тож він міцніше стиснув долоню і кинув Тосєка на землю, а той далі, тими ж словами, скавулів, нездара, ридав, махав руками.
— Лишіть мене, лишіть!
Стшелецький схопив його за горло. М’який дотик каменя в долоні. Тріск кісток. У щелепу не поцілив. Тосєк у конвульсіях, качався, як під час екзорцизму, і шморгання, і гребіння землі, ніби в землю хотів утекти, ніби хотів до неї повернутися. Повернешся ти, повернешся, дурню, ще мить. Нічого, нуль почуттів, тільки полум’я від грудей і вище — аби швидше, аби платив недотепа за всі ці дні, за злиденні роки, за Віда і невідступну думку, що завжди під кимось, завжди збоку, як у дитинстві з матір’ю по милостині, у борг, і, як у молодості, без ремесла, тільки те здобуте, що хитрістю завойоване, так і дорослим, бо хтось же думав, що відвагою людина собі місце виборе, але ніколи в цих краях не вийдеш у люди, не випливеш на поверхню, вище не підскочиш. Можеш тільки пливти за течією річки й молитися, щоб потік не кинув тебе на скелі. Тож нехай це дурне хлопча благає в них життя, нехай благає у покидьків, може, саме тому, зваблені легкістю розбою, вони ступили на цей шлях, може, хотіли, щоб хоч раз хтось їх про щось благав. А що про життя, то пусте, саме про життя найболючіше, найщиріше людина благає, віддає все, що має, мала і матиме, все найдорожче. Таким йому те злиденне життя раптом солодким здається, таким важливим, коли всі знають — і він, і його кати, — що це найбільша брехня, якою людство завжди живилося, бо ніхто після смерті такої нікчемної людини сліз лити не буде, а за пару місяців ніхто вже не пам’ятатиме, нікого не обходитиме, що той чи інший перетворився на порох, що його розвіяв вітер, але в мить останню кожен, справді кожен був переконаний, що його, саме його одного життя щось та значить, навіть якщо воно дурне й сповнене огидних вчинків, навіть якщо мізерне, а водночас у глибині душі визнавав, що кожне життя мізерне, і ні до чого тут багатства, сім’я, відзнаки — кожне таке саме мізерне і нікчемне. Вони насолоджувалися цим жебранням, молитвами, заклинаннями спільними родичами, походженням, спогадами, святощами, панічним пошуком спільності з катом, закликами до совісті. А потім забирали ілюзію. Так він любив про це думати. Вони забирали в людей єдину брехню, в яку ті справді вірили. Ніби їхнє життя щось значить. Смерть — це правда.
Тосєк кидався в боки, все ще намагаючись уникнути удару. Так вони проповзли разом аж до вирубки. Він хапав повітря з надією вчепитися за якусь гілку чи розкидані навколо тріски. Стискав порожні кулаки. Терся спиною об межу, крутив головою, як той баран, якого забивали нишком, — точнісінько як баран. Майда підскочив із каменем. Удар. У груди. У живіт. Тріск щелепи. Сквиління перетворилося на виття, ніби з того світу, наче Тосєк уже сходив однією ногою в безодню пекла. Іншою він раптом ударив Стшелецького в живіт так сильно, що того відкинуло назад, і він упав на плащ. Підвів голову й заціпенів. Дивився на це незбагненне, невидиме, що не охопити ані поглядом, ані розумом. Тосєк ставав хрипкою купою м’яса, що рила землю, нелюдською, нетваринною, чужою закривавленою масою, з якої подекуди стирчали сплутані кудлі та пазурі, він дер під собою сніг і торішній дерен, дер замерзлий ґрунт, а пазурі чорніли й ламалися, ніби земля не хотіла приймати його в себе. Переляканим поглядом Стшелецький шукав порятунку — в Тоськові, у Майді, будь-де, бо якщо Бог існує (що раніше його ніколи особливо не цікавило), то чи це і є людина? Чи ці налиті кров'ю очі, і виття, і почорніла шкіра — це справді людина? Чи він сам, якби опинився в становищі нещасного, теж став би безформною хрипкою масою? На їхній совісті були кілька життів, але це ніколи не відбувалося так, ніколи в такий спосіб. Тож який біс у них вселився і чому проти такого недотепи заносить руку? Майда, заляпаний кров’ю, з шалом в очах, схопив поліно. Замахнувся. Вдарив. Бризнув струмінь крові на груди, на обличчя, борсання припинилося, але він схопив поліно і вгатив знову, і знову, аж летіли тріски. Серце, сповнене стиглою люттю, без порятунку, без тями. Стшелецького охопив страх. Горло стис німий плач. Отже, ми такі. І такими були завжди. Приручені чудовиська. Двоє, що лише про людське око, як звичайні люди, до корчми зайдуть, справу владнають, оковитої ковтнуть, а всередині — смола, чорнота, трупний дух, літанія всіх життів, які вони забирали на власний розсуд. Куля — це гідність. Перерізане горло — гідність. А це було те, чого йому ніколи не траплялося бачити збоку. Чисте звірство. Непорочне святе зло. Він підвівся, вхопив Майду в оберемок, повалив на землю. Качалися якусь мить у купі, спільний хрипкий подих, спільний піт.
— Годі, Чесю, — бурмотів навдивовижу ніжно, як до дитини. — Вже годі.
Напружені від зусилля м’язи дрижали у спазмах. Поволі згасав гнів. Зрештою хватка послабилася. Вони впали на землю. Над ними — небеса. Боже, будь милостивий до мене, грішного.
