Коли я нарешті виходжу надвір, мене засліплює помаранчеве світло, і це дивно, бо сонця не видно, але воно мусить бути десь там. Місто охопив дим. Тротуаром ніхто не йде. Вулицею Івана Павла проїжджає одна автівка, незрозуміло повільно, хоча могла б нестись на повну — дороги порожні, всі світлофори безперестанку блимають жовтим. Я проводжаю її поглядом, і мені здається, що водій озирається, але він занадто далеко, чітко не видно. Він зникає. Дуже тихо. Я задираю голову, мружачи очі.

З цієї перспективи стрічка диму в небі здається густішою, у ній не видно вад, жодних слабких місць, крізь які можна було б пробитися на той бік. Лише краї розпадаються на частки, з розпоротих черев сиплеться попіл. Вдалині, під димом, з'явилися сірі плями. Це збиті у стрімкі купи пірокумулюси, у серцях яких набираються сили клубки блискавок. Якби вони послали зливу, то могли б загасити пожежу і врятувати нас. Вони такі величезні, що води вистачило б на всю Варшаву, ще й позаливало б підвали та станції метро, кожну діру — я б повернулася додому на плоту. Проте ніщо не вказує на те, що вони змилуються. Вони виглядають жорстоко.

Спека не вщухла, лише згустилася. Я почуваюся мухою, що потрапила в жирний суп і вся обліпилася, хоча, позбувшись баласту сукні з усіма її витребеньками, я мала б радше злітати в повітря від самого лише стояння на тротуарі. Рушаю не поспішаючи, ляпаючи п’ятами, луна розноситься скляно-асфальтовою ущелиною. Вітру немає, а проте сморід кіптяви накочує хвилями, зникає і раптом повертається; часом він щипає мені очі, але здебільшого ні. Хтось перетинає мені дорогу з раптовістю короткого замикання, перебігає через тротуар, проїжджу частину, проїжджу частину, проїжджу частину і далі, зникає між будинками, де уриваються звуки. Я йду невпинно і зупиняюся лише перед Галою Міровською. Тут відбувається щось на зразок перформансу.

Біля смітника стоїть людина з іншою людиною у мішку на колесах. Мішок коричневий, перев’язаний мотузкою і ворушиться. Я знаю, що всередині людина, бо те, що рухається, має форми людських частин тіла, обриси долонь відбиваються у різних місцях, багато долонь намагаються розтягнути мішок. Це нагадує виступ міма під ковдрою, дію за своєю суттю безглузду, і там має бути дуже задушливо. Мені здається, що я впізнаю також контури колін і плечей, але вже цілковито впевнено бачу, де голова, обличчя втискається в матеріал, очниці, ніс, роззявлений рот намагається щось сказати або просто всмоктує тканину мішка. Я зупинилася на безпечній відстані, бо, можливо, тут чиниться насильство, хоча ніхто не кричить.

Виявляється, значно дивовижнішим за людину в мішку є той другий поруч, бо це особа, добре мені знайома, радше особистість, ніж просто особа. Розглядаю знизу догори, від чорних підборів, що спираються на бордюр: довгі ноги та довгі руки, дещо в стилі Клаудії Шиффер, тільки більш героїнова, сорочка з делікатним леопардовим принтом і копиця волосся відтінку поліхлорвініловий блонд. Пан Ліпштик (сценічний псевдонім; ми знайомі по веб-камерах, іноді робимо спільні шоу, «Пан Ліпштик і Вайолет Лав разом» дуже популярна штука, крім того, час від часу зустрічаємося на каву) стоїть власною персоною на тротуарі, сперши одну руку на випнуте стегно, а в другій тримаючи сигарету, так ліниво, ніби зараз сонячна неділя. Пан Ліпштик щомиті — це поза і кадр із фільму, якого ніхто не знімає, і вилиці у нього теж завжди підкреслені рум’янами з глітером. Ніби між іншим він притримує однією ногою каркас, до якого прикріплений мішок, каркас виглядає так, ніби його витягли з господарської сумки на коліщатках для літніх дам, а мішок ворушиться людиною зсередини, дивно, що не перекидається.

Я махаю Пану Ліпштику. Він повертається в мій бік і витягує довгу шию, затуляє очі від сонця, попри темні окуляри на носі й попри те, що стоїть зовсім не так далеко. Нарешті впізнає мене і киває рукою, щоб я підійшла. Ми щиро вітаємося, цілуючи повітря біля вух, я також цілую трохи сигаретного диму.

— Чого ти якась замучена? — питає Ліпштик, окидаючи мене поглядом із розряду скептичних, але турботливих.

Він знає мене наскрізь, і його не обдуриш. Я б поділилася всією історією, якби не вичерпала на сьогодні ліміт розповідей, потрібні слова відмовляються від чергової прогулянки. До того ж мені досі ніяково. Обіцяю, що іншим разом. Виразом обличчя натякаю, що це ідеальна історія, сповнена емоцій, і на неї варто почекати.

— Що це? — питаю я, вказуючи на мішок.

Пан Ліпштик знизує плечима.

— Клієнт, — відповідає він із приреченістю, притискаючи мішок черевиком.

Пан Ліпштик, окрім веб-камер, працює також у полі, останнім часом переважно в домінації. Любить контакт із людьми, він називає себе особою екстравертною, тому не може просто сидіти перед екраном, а крім того, радить диверсифікувати доходи, бо ніколи не знаєш. Ніколи не знаєш. Поради Ліпштика я беру близько до серця, до найм’якшого в ньому місця. За кавою ми часто обговорюємо суттєві життєві проблеми. У Пана Ліпштика є хист до бізнесу, якого немає в мене, тому він допомагає мені не припускатися помилок, особливо тих самих вдруге.

Він вбиває підбор у випадкове місце на мішку, і це викликає гучний стогін. Я питаю, чи мають вони якусь додаткову систему комунікації. З’ясовується, що всередині є шнурок, за який треба тягнути. Шнурково-смикальна мова складається з обмеженої кількості понять (вода, повітря і земля, тобто жорсткий стоп), завдяки чому її легко вивчити. Вона мусить бути такою, бо важко користуватися мовою із зав’язаного нутра, де сидиш, ніби у стиснутому шлунку. Шнурок помаранчевий, щоб його було добре видно. За таких обмежень людина в мішку має надзвичайно мало рішень, які можна прийняти; чим більше я ставлю себе на її місце, тим більший спокій відчуваю.

Пан Ліпштик гасить сигарету об смітник. Відстібає від пояса чорну маску для дихання і надіває її на обличчя. Маска має різні трубки, накладки та зябра, що виглядає дуже серйозно, хоча я підозрюю, що половина з цього слугує лише для прикраси, а маска колись використовувалася для фетиш-сесії. Ліпштик нагадує в ній персонажа із Mortal Kombat, дихає гучно, бо на ній багато фільтрів. Дістає з сумочки флакончик парфумів і рясно пирскає на себе. Нас оточує аромат ванілі на ванілі, змащеній ваніллю; навіть мішок починає покашлювати. Пан Ліпштик питає, чи не хочу я теж, але мені досить того, що я стою в цій хмарі, а краплі ванільної радості, що розлітаються навсібіч, осідають мені на руках.

Під’їздить машина з гучномовцями, передаючи повідомлення про погіршення якості повітря. Коли вона наближається, то уривчасто сигналить — напевно, це має заохотити нас сховатися в закритому приміщенні. Пан Ліпштик показує їм середній палець. Це радше загальне послання для поліції, бо коли вони їдуть далі, він турботливо нахиляється наді мною і зблизька заглядає мені в очі, шукаючи там ознак отруєння.

— Як ти дихаєш, дівчино? — Голос, що лунає з-під маски, міг би доноситися з каналізаційного люка в тротуарі, його супроводжує підземна луна. Пан Ліпштик хитає головою, видно, що зі схваленням.

Я не відчуваю нічого особливого, навіть запах вогню розвіявся — десь вище мусить бути вітер, що дме в інший бік. Для демонстрації я роблю кілька глибоких вдихів. Мабуть, це мені зашкодить, тільки згодом. Є, щоправда, невелика ймовірність, що в дитинстві нас із сестрою піддавали ритуалам із використанням отрути диких тварин, щоб виробити стійкість до токсинів — наша мати була б на таке здатна; проте нічого подібного я не пам'ятаю, тому не тішу себе ілюзіями.

— Ось, принаймні захисти очі. Інших немає. — Він знімає окуляри і надіває їх мені на ніс.

Завдяки фіолетово-рожевим скельцям у мандариновому світлі я занурююся головою у величезного лосося. Бачу дуже невиразно: окуляри Пана Ліпштика настільки подряпані, що дають ефект снігу в телевізорі. Якщо речі, призначені для захисту, за визначенням мають викликати дискомфорт, то я почуваюсь ідеально захищеною.

Пан Ліпштик мружиться на сонці.

— Ми мали б отримати за це відшкодування, — каже він рішуче, — від уряду.

Він завжди чітко відчуває, як має бути, що є пристойним, а що ні.

Каже, що є очевидці, тільки нехай вони поки залишаються анонімними. Я відкриваю рот, але закриваю. Велетенська постать Ліпштика хитається на тлі неба, кінці світлих кучерів в’ються, нагадуючи пальці, що манять мене. Я знаю, що він не може бути очевидцем, бо спить по десять годин і встає з ліжка об одинадцятій, а якщо не бачив чогось на власні очі, то дуже легко помилитися.

— Це ж витік нафти, хтось навмисно підпалив. У Прушкові сьогодні вранці літали чорні голуби.

Він показує мені фото з групи бьордвочерів, опубліковані рано вранці. На них птахи. Справді, немов вимазані сажею. Хтось викликав екопатруль, а приїхали люди в пластикових комбінезонах та антитерористи. Одразу оточили велику цистерну, яка лежала перекинута, перекрили дорогу, блокада на кілометр у кожен бік. В одного орнітолога конфіскували бінокль і не дали квитанції. Не дозволяють фотографувати. Уся ця інформація походить з альтернативних джерел, якими користується Пан Ліпштик, щоб не покладатися на видимість і пропаганду.

Під ногами у мене вигадлива полунична пляма, у когось упало морозиво, це страшенно сумно, ніби радість у чистому вигляді приземлилася на землю, всоталась і засохла так, що вже не врятувати. Наступаю. Мої нові капці мають хвилястий візерунок на підошві. Я залишаю на тротуарі полуничні хвилі.

— Ти не відповідаєш на повідомлення.

— Я загубила телефон, — пояснюю.

До того ж, я схожа на людину, яка багато пережила від самого ранку, тож у Ліпштика вмикається батьківський режим: він хоче знати, де я його загубила і чи може він чимось допомогти. Я відчуваю щось незручне, тиск у тому місці, де розташоване почуття провини. Я не втаємничила Ліпштика у свої плани, бажаючи залишити тріумф лише собі, що з плином часу виявилося дурнею, закінчилось невдало, а тепер я ще й викликаю співчуття. Мені потрібен шнурок, за який можна було б потягнути.

— У траві, — кажу я, бо в мене вимкнулася функція побудови довгих відповідей.

Я надто легка, а тротуар починає гойдатися; мої ноги не хочуть завмерти, щоб зберегти рівновагу в таких умовах. Боюся, що зараз впаду, і навіть не можу передбачити, в який бік. Це, мабуть, помітно, бо Пан Ліпштик вчасно орієнтується і хапає мене за лікоть, підтримує. Вулиця робить ще один повільний оберт навколо мене, а потім завмирає на місці.

— У мене закрутилось у голові, — кажу я. Мені важко перевести подих.

— Нічого дивного, ти надихалася цих токсинів.

Я зосереджую погляд на чомусь одному, щоб заспокоїтися. Вибір падає на мішок, який перестав рухатися. Він осів, здувся — всередині з таким же успіхом могла б бути картопля. Проводжу язиком по зубах. Пан Ліпштик каже, що все гаразд і він не залишить мене тут саму.

— Ми на машині. Можемо тебе кудись підкинути.

(Дощовий день, можливо, весна. Я колупаюсь у сирнику, і в мене вже кращий настрій, хоча останнім часом зі мною трапилася ціла серія неприємних подій: сестра знову зі мною не розмовляє, якийсь тип виманив у мене відео і не заплатив, зламався кран на кухні. Пан Ліпштик пропонує поїздку в магазин кранів і монтаж, а ще дарує мені помаду — та облиш, каже, акція була. Ми добряче їмо цей сирник.

Він ще хотів, щоб я сіла для нього на торт, згадую я. Чому вони приходять саме до мене з такими побажаннями? У тебе теж так?

А Ліпштик завмирає зі своїм еспресо біля рота, до якого вмістилася б уся ця смішна філіжанка. Ми сидимо біля вікна, вікно величезне, час від часу вулицею проходить геть промокла людина без парасолі. Порівняно з нею нам сидиться ще затишніше.

Може, у тебе вже таке амплуа. Після морквин, ділдо з льоду, інсценізацій із желе — що для тебе той торт?

Я починаю підозріло дивитися на сирник.

Я не згодна на торт.

Звісно, не кожен згоден. Але щоб знайти на цій планеті рідну душу, яка захоче сісти для тебе на торт, треба спочатку запитати про це багатьох людей. Пам'ятаєш, як ти транслювала на собі фільми National Geographic? Це було гарно, але мало кого збуджувало.

Це був провал. Я змонтувала з цього ролик, і його купила одна людина. Одна на весь світ. Навіть не знаю, чи залишилася вона задоволена.

Цікаво.

Якщо в Ліпштика і є якісь роздуми з цього приводу, я не дізнаюся про них зараз, він згадає про це ввечері або за тиждень. Він часто так робить, змушуючи мене шукати зв'язки між випадково зачепленими темами, як-от: нечесні клієнти; сидіння на торті; чим найкраще замінити цукор; сексуальна убогість чоловіків і її природа. Каже, що це не навмисно, просто в нього ці речі в голові в різних шухлядках, і іноді їх відкривається забагато водночас, він не може це контролювати.

Він пригощається моїм сирником і стверджує, що люди охоче платять за те, щоб їх зрозуміли.

Я не налаштована так миролюбно. Нагадую, що люди також охоче маніпулюють, обдурюють і вимагають контент безкоштовно.

Пан Ліпштик зітхає. Сьорбає вистиглу каву, чорну, як сутана.

У мене є клієнт, якому потрібно бути замкненим у тісному просторі, лише тоді він отримує задоволення. Я замикаю його в шафі. У спальному мішку. Останнім часом ми розмовляли про мішок, що він хотів би бути зашнурованим у мішку і щоб його так возили містом. Можливо, вдасться замовити щось таке за індивідуальними мірками. Тільки як мені вивести його в цьому мішку на вулицю, щоб не робити сенсації?)