«Рисочка і галочка» — це роман про Мію та її родину, яка після здобуття Словенією незалежності потрапила у списки так званих «викреслених». Ця справа стала однією із найтемніших епізодів новітньої історії Словенії: у 1992 році понад 25 000 осіб — переважно мешканців інших югославських республік — були незаконно видалені з реєстру громадян. Вони за одну ніч втратили свій правовий статус, особисті документи та основні права, ставши невидимими у власній державі. Роман порушує тишу навколо травми, про яку не говорять ані в родині, ані в суспільстві. Історія Мії є інтимним поглядом на інший, менш величний бік словенської незалежності та розпаду Югославії. За допомогою тонкого гумору та делікатної оповіді авторка показує, як суспільні та політичні зміни віддзеркалюються в повсякденному житті окремої людини. У цьому романі словенська література вперше осмислює явище «викреслення» крізь дитячу перспективу — очима дівчинки, яка спершу не розуміє значення громадянства, кордонів та ідентичності, але в процесі дорослішання дедалі глибше усвідомлює, чому так важливо мати «достатньо рисочок» у кінцевій літері свого прізвища. Попри складну тему і її болісне відлуння майже у кожному реченні, дебютний роман Тіни Перич все ж не є досвідом гіркого читанням. Бюрократичний акт, який у дитячому світі головної героїні отримав особливу назву — «проблема з паперами» — не лише видалив батька Мії з реєстру громадян, позбавив його можливості працевлаштування та всіх прав, а й, по суті, стер його з її життя. На щастя, не назавжди. Міліца Антич Ґабер

Роман, написаний у формі детективу, «Життя належить мені» описує взаємини між трьома жінками з різним соціальним походженням: Анґела Поп, галеристка (і молода мати), Ґрета Рот, поліцейська з відділу вбивств, та Карла [Разія], секс-працівниця. Страждаючи від післяпологової депресії, Анґела гостро відчуває потребу в контролі — потребу, яка зрештою набуває форми інсталяції, створеної головною героїнею під назвою «Життя належить мені», присвяченої її доньці Елізі та сестрі Раїсі. До її плану входить Карла, з якою вона випадково знайомиться під час одного з виходів у місто, а також колишній однокурсник, журналіст Лазар Мітря. Однак Карла також є коханою — протягом короткого часу — Ґрети, поліцейської, призначеної розслідувати підозрілу смерть Анґели Поп. Різні сюжетні лінії переплітаються навколо цієї дилеми: чи є смерть Анґели вбивством, чи самогубством? Якщо це злочин, то хто винний? Чи є кілька співучасників? Підозрюваними у справі стають усі близькі «жертви». Підозра й напруження — як у наративі, так і між персонажами — зберігаються до самого кінця, коли ми дізнаємося, що Анґела Поп маніпулювала всіма стосунками, щоб здійснити свій задум: інсталяцію-маніфест. Бажання самогубства та ознаки психічної деградації персонажа розсіяні по всьому роману, проте вони не ведуть прямо до висновку, що саме це було вибором Анґели, тож дилема «вбивство чи самогубство» зберігається до фіналу книги. «Життя належить мені» деконструює стереотипи й упередження, пов’язані з родиною, гендером, сексуальністю та психічними розладами. Таким чином, роман завершується маніфестом, який закликає до роздумів, прийняття, розуміння та емпатії.

Дружня компанія сформувалася після інциденту на концерті італійської поп-діви Верди в Берліні, на якому болгарка Нора втратила свідомість через надмірне вживання психостимуляторів. Присутні в ложі грецький підприємець Адріан, швецький фотограф Йохан, а також пара з Ізраїлю –– терапевт Сол та художниця Ліліт допомогли постраждалій. Ці шестеро поступово зближуються і починають зустрічатися в різних містах Європи. Усі вони виглядають успішними та щасливими, але глибоко всередині носять травми минулого. Ці травми породжують у кожного «дрібний гріх» –– пристрасть до алкоголю, психостимулятори, зраду, брехню, маніпуляцію та самовпевненість. Нора захоплюється Йоханом, а Адріан і Сол вирішують створити сучасний ретрит-центр на острові Крит. Компанія збирається туди на відпочинок. Під час групової терапії кожен ділиться своїм «дрібним гріхом». Ліліт стверджує, що чужоложила з Адріаном. Вражений почутим, Сол вдається до древнього ритуалу перескакування через бика, який символізує суд Божий. Бик його ранить. Через деякий час кожен з них намагається впоратися з поразками того дня. Йохан уже не п’є. Ліліт та Андріан живуть разом у Сан-Франциско. Нора лікує свої залежності, а Сол стає інвалідом. Одного дня йому приходить посилка від Ліліт –– його старі терапевтичні записки. Там написано, що скоріш за все Ліліт народилася від кровозмішення. Звичайно, що на груповій сесії вона збрехала, щоб покарати його за жорстокі висновки. Її «дрібний» гріх був брехнею, а не зрадою.

Навіть коли здається, що час застигає, а земля зупиняється, приходить зима. Сіріє небо, шелестять висохлі трави, мерехтять гірлянди під гул генераторів — більше для світла, ніж для свята. Люди живуть війну як уміють, роблять свій вибір, як можуть: відпустити чи хай там що, аби свої були цілі? Чи стане серця для любові у темну добу? У засніжених очеретах Дніпра, на спустілих вулицях, що стікаються з пагорбів до траси, у темних хатах, де поріг обсипають маком від нечисті, а душі померлих приходять за Різдвяні столи, Яна переступає через дірку в паркані і вплутується у дилеми, де немає ані правильних запитань, ані відповідей, але є Максим, непевність, любов і вівці.

Восьмирічний Штерн живе в Грейштадті. Його батько дипломат, а мама художниця із замкнутим характером, яка все більше занурюється в себе. Хоча прямо про це й не сказано, але читач сам одразу розуміє, що рідні Штерна розлучаються. З’являється тітка Ема (сестра близького товариша Штернового батька, молодого амбіційного полковника з армії), яка доглядатиме за хлопчиком, поки його батько у відрядженні за кордоном. Він обіцяв повернутися на день народження Штерна перед самим Різдвом, але стає зрозуміло, що дотриматися цієї обіцянки дуже складно, бо вона така ж сама складна, як політична ситуація в країні. Грейштадт підозріло нагадує Софію, але це легко міг би бути будь-якої іншою центрально- / східноєвропейською столицею. Незрозумілим залишається і час описуваних подій –– різні відсилки до 30-, 40-, кінця 80-х років, навіть теперішнього часу, розкидані в різних місцях у тексті. Це створює сноподібну атмосферу deja vu і deja vexu, викликаючи відчуття повтору історії, пам’яті і травми. Роман поєднує паралельні сюжетні лінії й алюзії до таких тем, як популізм, незаконні праворадикальні організації та небезпечний вплив соціальних мереж. Книга починається, на перший погляд, з не пов’язаних подій у Грейштадті. Біля випадкових будинків, розташованих у різних частинах міста, зникає взуття; загадковий аристократ із амбітними планами прибуває своїм дирижаблем. Його летюча резиденція продовжує ширяти над містом, втілюючи таким чином відчуття загрози і тривоги, що оселилися в повітрі. Барон має підступний план, який буде розкрито значно пізніше –– вкрасти мрії жителів Грейштадта. «Перший роман болгарського романіста і одна з сенсацій літературного сезону, між історією дорослішання та політичною байкою». Libération, Франція. «Весело-моторошно-солодко-солоне повернення в дитинство одного дорослого чоловіка». Крістін Дімітрова, письменник, Літературний вісник. «Важко визначити, який це жанр, «Літо в Бурландії» містить елементи фентезі, історичного роману, казки, пригодницької історії з демонічним лиходієм. Саме можливість утечі –– цей світлий особистий горизонт –– робить книгу Мілана такою ніжною і легкою до читання. Хоча події відбуваються під важкою тінню дирижабля, що навис над містом, але в них немає нічого страшного чи безнадійного. Це яскравий роман гри та приборкання зла. Юлія Роне

«Невидимі» –– роман про неприйняття інакшості, у якому діти вигадують своїх батьків. Молода жінка, яка виросла в Дитбудинку, намагається подолати травми дитинства. Після низки розлук вона зустрічає Дару –– покинуту дитину, в якій упізнає маленьку себе. Прив’язується до неї й вирішує, що будь-якою ціною знайде спосіб подарувати їй життя, якого вона сама ніколи не мала. Це роман про людей із периферії суспільства. Різні сюжетні лінії переплітаються, щоб розповісти одну спільну історію: про невидимість.

Література й життя мають спільний знаменник: історію. Надворі сімдесяті роки, і Вільям «Людина-Кріт» Літтл вириває в тунелі під своїм будинком фразу, яка незворотно вплине на хід світу: «Нам уже не здається, що наші життя — це історія». Головною героїнею автофіктивного роману є тридцятитрирічна Емма, яка намагається дослідити своє чеське коріння, змиритися зі смертю матері та знайти відповіді на запитання, пов’язані зі зникненням своєї партнерки. Довкола неї історія не плине вперед — вона згущується і розколюється. Поміж уламків катастрофічно здіймається рівень води й розростаються пожежі. Емма продирається крізь них, намагаючись піти від кохання з його перемогами й поразками. У її розповіді ми доходимо до кінця разом чи кожен сам по собі — історія ж залишається. Так само як і питання, чи може розповідь допомогти людині змиритися з трагічними подіями.

Крим. Саме тут минуло дитинство, юність і перше кохання головної героїні роману. Саме тут вона зрозуміла, що є українкою. Ні дідусь-підполковник КДБ, ані російська кров у венах не стали цьому на заваді. Наче орнамент, у романі переплітаються кримськотатарська культура і українська історія. На сторінках книжки читач зустрінеться з кримськими татарами, караїмами, українцями, росіянами, німцями, євреями, греками, вірменами Криму, крок за кроком відкриватиме шафи з родинними скелетами. Разом з головною героїнею та її подругою Аліє пройде шлях від їхнього дитинства – з 1990-х – аж до окупації півострова Росією в 2014-му, з екскурсами в давнішу історію Криму. «За Перекопом є земля» — це спроба відкрити материк для півострова, а півострів для материка з незвичного ракурсу. Адже і там, і там є земля. Її варто пізнати й повернути їй цілісність.

Життя вдови-шинкарки Алоїзії перевертається з ніг на голову, коли її доньці Крісті являється в лісі Діва Марія. І хоча крім Крісти її більше ніхто не бачив, звістка про об’явлення швидко розходиться між людей і до всіма забутого краю починають стікатися натовпи паломників. Шинок, який не вилазив з боргів, нарешті процвітає. Місцеві Крісту водночас і боготворять, і ненавидять. Сама Алоїзія не знає, на чий бік пристати. Її донька брехуха чи провидиця? Чи справді в лісі явилася Матір Божа, чи щось набагато страшніше? Ця історія про любов, віру та безмежну волю заснована на реальних подіях, які відбулися в дев’ятнадцятому столітті в околицях чеського Броумова.