Као што је истакнуто у њеном поднаслову, књига Сваштоловац садржи приче о 44 необична предмета из близине и даљине. Радознали и разнолик избор, тематски распоређен, обухвата изненађујућа открића из целог света: чизме из Бутана, плочице из Барселоне по дизајну Гаудија, чаше за вино из Баскије, брош у облику срца из Сарајева, еспадриле са Пиринеја, скарабеји из старог Египта, канту за отпатке из Њујорка, комад наранџасте тканине са „Плутајућих пристаништа“ у језеру Изео, словеначког змаја, мапу Источног Берлина и још много тога. Причајући приче о конкретним предметима, Екатерина Петрова заправо говори и о местима из којих потичу – Дрвенграду и Катмандуу, Љубљани и Луизијани, Белведеру и Билбау, Селчуку и Централ парку – а истовремено их ставља у шири лингвистички, културни, историјски, антрополошки или географски контекст. Инвентивна мешавина путописа, есеја и кратких прича, текстови су пажљиво истражени и зачињени занимљивим чињеницама, али преломљени кроз субјективни поглед ауторке, као и кроз њену личну биографију као путника, преводиоца и сваштоловца. Уметнички трансформисан естетским оком Љубе Халеве, једне од најистакнутијих савремених бугарских илустратора, изглед књиге на диван и духовит начин хвата дух и расположење прича. На тај начин и сама књига постаје леп, пријатан и радостан предмет – за читање и читање, за поседовање и за поклон.

«Рисочка і галочка» — це роман про Мію та її родину, яка після здобуття Словенією незалежності потрапила у списки так званих «викреслених». Ця справа стала однією із найтемніших епізодів новітньої історії Словенії: у 1992 році понад 25 000 осіб — переважно мешканців інших югославських республік — були незаконно видалені з реєстру громадян. Вони за одну ніч втратили свій правовий статус, особисті документи та основні права, ставши невидимими у власній державі. Роман порушує тишу навколо травми, про яку не говорять ані в родині, ані в суспільстві. Історія Мії є інтимним поглядом на інший, менш величний бік словенської незалежності та розпаду Югославії. За допомогою тонкого гумору та делікатної оповіді авторка показує, як суспільні та політичні зміни віддзеркалюються в повсякденному житті окремої людини. У цьому романі словенська література вперше осмислює явище «викреслення» крізь дитячу перспективу — очима дівчинки, яка спершу не розуміє значення громадянства, кордонів та ідентичності, але в процесі дорослішання дедалі глибше усвідомлює, чому так важливо мати «достатньо рисочок» у кінцевій літері свого прізвища. Попри складну тему і її болісне відлуння майже у кожному реченні, дебютний роман Тіни Перич все ж не є досвідом гіркого читанням. Бюрократичний акт, який у дитячому світі головної героїні отримав особливу назву — «проблема з паперами» — не лише видалив батька Мії з реєстру громадян, позбавив його можливості працевлаштування та всіх прав, а й, по суті, стер його з її життя. На щастя, не назавжди. Міліца Антич Ґабер

Крим. Саме тут минуло дитинство, юність і перше кохання головної героїні роману. Саме тут вона зрозуміла, що є українкою. Ні дідусь-підполковник КДБ, ані російська кров у венах не стали цьому на заваді. Наче орнамент, у романі переплітаються кримськотатарська культура і українська історія. На сторінках книжки читач зустрінеться з кримськими татарами, караїмами, українцями, росіянами, німцями, євреями, греками, вірменами Криму, крок за кроком відкриватиме шафи з родинними скелетами. Разом з головною героїнею та її подругою Аліє пройде шлях від їхнього дитинства – з 1990-х – аж до окупації півострова Росією в 2014-му, з екскурсами в давнішу історію Криму. «За Перекопом є земля» — це спроба відкрити материк для півострова, а півострів для материка з незвичного ракурсу. Адже і там, і там є земля. Її варто пізнати й повернути їй цілісність.

Дружня компанія сформувалася після інциденту на концерті італійської поп-діви Верди в Берліні, на якому болгарка Нора втратила свідомість через надмірне вживання психостимуляторів. Присутні в ложі грецький підприємець Адріан, швецький фотограф Йохан, а також пара з Ізраїлю –– терапевт Сол та художниця Ліліт допомогли постраждалій. Ці шестеро поступово зближуються і починають зустрічатися в різних містах Європи. Усі вони виглядають успішними та щасливими, але глибоко всередині носять травми минулого. Ці травми породжують у кожного «дрібний гріх» –– пристрасть до алкоголю, психостимулятори, зраду, брехню, маніпуляцію та самовпевненість. Нора захоплюється Йоханом, а Адріан і Сол вирішують створити сучасний ретрит-центр на острові Крит. Компанія збирається туди на відпочинок. Під час групової терапії кожен ділиться своїм «дрібним гріхом». Ліліт стверджує, що чужоложила з Адріаном. Вражений почутим, Сол вдається до древнього ритуалу перескакування через бика, який символізує суд Божий. Бик його ранить. Через деякий час кожен з них намагається впоратися з поразками того дня. Йохан уже не п’є. Ліліт та Андріан живуть разом у Сан-Франциско. Нора лікує свої залежності, а Сол стає інвалідом. Одного дня йому приходить посилка від Ліліт –– його старі терапевтичні записки. Там написано, що скоріш за все Ліліт народилася від кровозмішення. Звичайно, що на груповій сесії вона збрехала, щоб покарати його за жорстокі висновки. Її «дрібний» гріх був брехнею, а не зрадою.

Роман, написаний у формі детективу, «Життя належить мені» описує взаємини між трьома жінками з різним соціальним походженням: Анґела Поп, галеристка (і молода мати), Ґрета Рот, поліцейська з відділу вбивств, та Карла [Разія], секс-працівниця. Страждаючи від післяпологової депресії, Анґела гостро відчуває потребу в контролі — потребу, яка зрештою набуває форми інсталяції, створеної головною героїнею під назвою «Життя належить мені», присвяченої її доньці Елізі та сестрі Раїсі. До її плану входить Карла, з якою вона випадково знайомиться під час одного з виходів у місто, а також колишній однокурсник, журналіст Лазар Мітря. Однак Карла також є коханою — протягом короткого часу — Ґрети, поліцейської, призначеної розслідувати підозрілу смерть Анґели Поп. Різні сюжетні лінії переплітаються навколо цієї дилеми: чи є смерть Анґели вбивством, чи самогубством? Якщо це злочин, то хто винний? Чи є кілька співучасників? Підозрюваними у справі стають усі близькі «жертви». Підозра й напруження — як у наративі, так і між персонажами — зберігаються до самого кінця, коли ми дізнаємося, що Анґела Поп маніпулювала всіма стосунками, щоб здійснити свій задум: інсталяцію-маніфест. Бажання самогубства та ознаки психічної деградації персонажа розсіяні по всьому роману, проте вони не ведуть прямо до висновку, що саме це було вибором Анґели, тож дилема «вбивство чи самогубство» зберігається до фіналу книги. «Життя належить мені» деконструює стереотипи й упередження, пов’язані з родиною, гендером, сексуальністю та психічними розладами. Таким чином, роман завершується маніфестом, який закликає до роздумів, прийняття, розуміння та емпатії.

Ця книга короткої прози — свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів. Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися.