Тази книга с кратка проза е свидетелството на един войник за опита му от голямата война. За вярата на фронта, братството между военните, страха и надеждата, смъртта и Любовта. Авторът преработва собствените си травматични спомени, но текстът може да се превърне в психотерапия не само за него, а и за читателите. Авторът говори за себе си, преразказва реалността и сънищата, но преди всичко запечатва живота на ръба. Разказва за хората с голямата Любов, върху плещите на която всичко. Тук се появява Окопният Господ, започва Най-новият Завет, украинската култура в раницата става опора, а признатите майстори на военната литература не издържат изпитанието на реалността. Те не знаят нищо за нас, украинците. За себе си можем да говорим само ние, защото на Източния фронт всичко се промени. И Артур Дрон говори за това открито и директно. Както говорят онези, които са били на ръба. И са се върнали.

Той е на 24 години, наполовина неаполитанец и наполовина унгарец, учил е в Болоня, иска да стане режисьор и все още търси пътя си: това е първоначалният профил на главния герой в „Накратко“, блестящият дебют на Давиде Ди Лоренцо. Казва се Давиде, точно като автора на романа, и го срещаме за първи път в Будапеща, града, в който е родена и израснала майка му. Той е оставил зад себе си Италия, приятелите си, семейството си и въпреки че животът в чужбина не му спестява гротескни приключения, ежедневието му е сънливо и блуждаещо. Едно пътуване до Берлин няма да промени нещата, които обаче започват да се задвижват едва с приемането му в училището за киноизкуство и преместването му в Рим. Квартал „Пинието“, нощите, прекарани в танци (и последващите им авантюрни прибирания), умората и новите срещи ще допринесат за пробуждането на Давиде, който се опитва да разгадае една загадка: безсмисленото, но все по-често появяване на едно счупено яйце на стълбището. Давиде Ди Лоренцо успява да разкаже с иронична точност ежедневието на един младеж на прага на зрялостта, както в неговата домашна и меланхолична среда, така и в безкрайните римски вечери или в алкохолните партита из Европа. „Накратко” е безгрижен и трогателен роман, който запазва целия разчупен ритъм и свежестта на 20-годишната възраст.

Наскільки далеко ми здатні зайти заради іншої людини? Замість обіймів рідних Даніелу змалку огортала тривога, що повертається з дивною періодичністю — щосерпня. Сонячні дні не приносять їй радості, а лише завдають болю. Коли в університеті вона зустрічає Штєпана, то гадає, що неприємним літнім дням нарешті покладено край. Та дівчина ще не здогадується: від такого минулого не втечеш. У романі Якуб Станюра доволі незвично працює з темою газлайтингу — особливою формою маніпуляції, яка змушує жертву сумніватися у власній раціональності, пам’яті та сприйнятті реальності загалом.

Lucio falls in love with "the boy" even before meeting him: just watching him from the window of his office is enough for him to become almost obsessed. When they finally meet, he discovers that Davide is much younger than him (still studying), and that he is elusive, unreliable, and "cruel" in the way only twenty-year-olds can be cruel. For two months, Lucio and Davide have dinner together, have sex, go to the beach, and often sleep at Lucio's place. However, Davide does not fall in love. He continues to seek Lorenzo, the only man he (perhaps) truly loved, of whom he keeps only a pixelated photo on an old cellphone. Like many twenty-year-olds, he is also confused, wounded, and willing to nestle into the routine of always having a Coca-Cola ready for him in the refrigerator. "Di me non sai" tells the story of a relationship lived in an opposite, incompatible way, whose nature is revealed to the reader only as the novel progresses. Alternating the perspectives of the two protagonists in short, sometimes very short chapters, Raffaele Cataldo shows the misalignment of feelings and the painful consequences it can have, the slow pace of hot Apulian summers, and the obsessive loves (present and absent) that, like wild oat seeds, cling to hair, shoes, and clothes.

Este libro de prosa breve recoge el testimonio de un soldado sobre su experiencia en la guerra: la fe en el frente, la hermandad entre compañeros, el miedo y la esperanza, la muerte y el Amor. El autor revive sus recuerdos traumáticos, pero el texto acaba convirtiéndose en una forma de terapia no solo para él, sino también para quien lo lee. Habla de sí mismo, entrelaza realidad y sueños, pero sobre todo deja constancia de lo que significa vivir al límite. Retrata a personas capaces de un Amor inmenso sobre los que todo parece sostenerse. Aquí se le aparece el Señor de las Trincheras, comienza el Novísimo Testamento, la cultura ucraniana que cabe en una mochila se vuelve refugio, y los grandes nombres de la literatura bélica no resisten el contraste con la realidad. No tienen ni idea de nosotros, los ucranianos. De nuestra experiencia, solo podemos hablar nosotros mismos. En el frente del Este todo ha cambiado y Artur Dron lo cuenta sin rodeos, directo y honesto. Habla como solo hablan quienes han estado al límite y han vuelto.

Ma dwadzieścia cztery lata, jest pół-Neapolitańczykiem, pół-Węgrem, studiował w Bolonii, chciałby zostać reżyserem i wciąż poszukuje pomysłu na życie: to wizytówka bohatera Będę się streszczać, błyskotliwego debiutu Davide Di Lorenzo. Ma na imię Davide, tak samo jak autor, i spotykamy go po raz pierwszy w Budapeszcie, rodzinnym mieście jego matki. Zostawił za sobą Włochy, przyjaciół i rodzinę, i choć życie za granicą dostarcza mu wielu groteskowych przygód, jego codzienność przypomina senną włóczęgę. Przeprowadzka do Berlina nie za wiele zmienia, sprawi to dopiero przyjęcie do szkoły filmowej i przenosiny do Rzymu. Klimat dzielnicy Pigneto, nocne balangi (i brawurowe powroty do domu), zmęczenie i nowi znajomi wybudzą Davide z letargu. Skupi się na rozwikłaniu absurdalnej zagadki: coraz częstszemu pojawianiu się rozbitego jajka na klatce schodowej. Davide Di Lorenzo z pełną ironii wiarygodnością opisuje codzienne życie chłopaka u progu dorosłości. Opowiada o przepełnionym melancholią życiu domowym, niekończących się rzymskich wieczorach i grubo zakrapianych imprezach w trakcie podróży przez Europę. Będę się streszczać to fikuśna i wzruszająca powieść, która świetnie oddaje świeżość i nieposkładanie dwudziestolatków.

Viața Aloisiei, o hangiță văduvă, se schimbă complet în clipa în care fiicei ei, Krista, i se arată Fecioara Maria într-o pădure. Deși nimeni în afară de Krista nu a văzut-o, vestea despre apariție se răspândește rapid, mulțimi de oameni încep să vină în această regiune uitată, iar hanul – plin de datorii – începe în sfârșit să prospere. Krista este în egală măsură adorată și urâtă de cei din jur. Nici măcar Aloisia nu știe de partea cui să fie. Este fiica ei o vizionară sau o mincinoasă? Și oare într-adevăr Fecioara Maria se înfățișase în pădure sau este ceva mult mai înfricoșător? Povestea despre iubire, credință și voință nesfârșită se bazează pe evenimente reale care au avut loc în secolul al XIX-lea în regiunea Broumovska. „Povestea plină de culoare oferă tot ceea ce eu, personal, aștept de la un roman: suspans, relații complexe între personaje, ritm alert, dar lasă în același timp suficient spațiu pentru a reflecta asupra normelor sociale care au însoțit lupta dură pentru emanciparea femeilor.” – novinky.cz

„Zaginięcie jednego z nas nie trafia do wiadomości dnia, bo to żadna wiadomość. Reszta świata o tobie nie myśli ; nie wtedy, gdy wciąga kokainę, którą przemyciłeś, nie wtedy, gdy nosi ubrania, które uszyłeś, ani nie wtedy, gdy wyrzuca cię ze swojego kraju.” To historia Alexa, wycofanego chłopaka, który uciekł z Meksyku i odbywa staż na holenderskim uniwersytecie, próbując ocalić wszystko, co jeszcze da się ocalić. Żeby żyć, musi mówić. Żeby przetrwać- milczec. Milcz/ Bądź cicho to poruszająca powieść o zamkniętych granicach i bezgranicznej odwadze, o sile języka oraz o niejednoznacznej granicy między sprawcami a ofiarami. Wszystkie postacie w tej książce są fikcyjne. Fakty - nie. Książka opiera się na wieloletnich badaniach i relacjach osób mających doświadczenie uchodźstwa lub deportacji, specjalistów prawa azylowego, wykładowców różnych (meksykańskich) uniwersytetów, psychologów traumy, działaczy na rzecz praw człowieka, dziennikarzy, osób ukrywających się oraz ofiar i sprawców przemocy karteli i gangów. Historia rzuca światło na wpływ (międzynarodowych) władz na życie jednostek, a także na przemoc związaną z narkotykami i przemoc seksualną. Ta przejmująca opowieść obnaża również złożoną relację między „krajami narkotykowymi”, takimi jak Meksyk, a Europą, kontynentem, który coraz szczelniej zamyka granice przed osobami ubiegającymi się o azyl, a jednocześnie pozostaje jednym z głównych centrów przemytu i konsumpcji kokainy. „Mistrzowska powieść. Trochę się przy niej popłakałam. Ostra, czuła i bolesna. Mam nadzieję, że cała Holandia przeczyta tę książkę.” , Nikki Dekker (pisarka z CELA #2) „Imponująca, fenomenalna powieść. Marjolein Visser napisała w Milcz/ Bądź cicho wstrząsającą książkę o jednym z najbardziej brutalnych systemów na świecie.” Lex Bohlmeijer, de Correspondent