Prošlo je već nekoliko godina otkako su Luk i Eli prvi put kročili na tlo Crvene planete. Sadnjom višanja na Marsu, koje zasad jedine uspevaju na ovoj turobnoj planeti, otac i ćerka započinju uzbudljivu potragu za tajnama ukopanim u naslage crvenkaste prašine. Stabla puna tamnocrvenih plodova rastu pod svodovima svih specijalizovanih plastenika, osim u jednom – Rejonu 24. Dok se unutrašnjost njihovih astronautskih odela sve više puni usamljenošću, strahom, nerazumevanjem i tugom, tragični događaji iz prošlosti nastavljaju da ih pritiskaju kao sumorna izmaglica Marsa. Iako često primoravaju sebe da ne razmišljaju o domu koji su privremeno napustili, iskre njihovih priča i sećanja nemoguće je u potpunosti ugasiti – one ih vuku ka bitnim sitnicama i događajima koji su oblikovali njihove živote. Zašto je važno na koji način Eli jede višnje i koje je drvo Luk zasadio kad je bio mali? Da li staro imanje, voćnjak, obližnje jezero, utihnuli seoski vašar i mreža isprepletenih kanala i šumaraka mogu biti skelet i životni sistem jedne porodice? U svom debitantskom romanu Boris Džinić vešto prepliće prošlost i sadašnjost svojih junaka i donosi nam dirljivu priču o snazi uspomena, ljubavi, bolu, patnji i neraskidivim vezama među ljudima. Rejon 24 podseća nas da je i na najmračnijem mestu moguće sačuvati radost življenja i veru da se onome što nas čeka vredi vratiti.

Tăcerea vine prima vorbeşte despre trauma unei familii contemporane şi despre blocajele de comunicare dintre mai multe generații de femei. Atunci când tăcerea se instalează într-o familie, toate comportamentele sunt creatoare de traume. Singura soluție pare să fie depășirea fricii și deschiderea rănilor. Subiectul principal îl reprezintă relația complicată a Dorei, pe de o parte cu mama sa intruzivă și veșnic nemulțumită, pe de altă parte cu fiica adolescentă care începe să-și ceară dreptul la independență. Crescută într-o familie în care femeile și bărbații au fost dintotdeauna într-un raport de forță, copiii au acoperit goluri și dureri, fericirea personală n-a părut necesară, mamele au îmbătrânit urât, iar tații, în tăcere, Dora preferă fantasma realității. Într-un moment de curaj, ea intră într-o relație online cu Toma. Totuși, chiar și după ce ajunge la Braşov, acolo unde locuieşte bărbatul, spaima de a nu fi dezamăgită o face să se întoarcă acasă, fără ca întâlnirea să aibă loc. Când însă, Toma vine în București și o sună, Dora este nevoită să ia o decizie. Nu înainte de a rupe tăcerea şi a da cărţile pe faţă, într-o discuţie cu mama ei. “Silence Comes First" explores the trauma within a contemporary family and the communication barriers between multiple generations of women. When silence takes root in a family, every behavior becomes a source of trauma. The only solution seems to be overcoming fear and confronting old wounds. The central theme is on one hand Dora's complicated relationship with her intrusive and perpetually dissatisfied mother, and on the other the dynamic with her teenage daughter, who is beginning to assert her right to independence. Raised in a family where women and men were always engaged in a power struggle, where children filled voids and covered up pain, Dora searches for an escape. After a childhood where personal happiness seemed unnecessary, where mothers aged poorly, and fathers remained silent, Dora prefers the fantasy over reality. In a moment of courage, she enters an online relationship with Toma. However, even after she travels to Brașov, where Toma lives, her fear of disappointment drives her to return home without meeting him. But when Toma comes to Bucharest and calls her, Dora is forced to make a decision. However, she can only do that after breaking the silence and laying all the cards on the table in a conversation with her mother.

Чи думала коли-небудь колишня вчителька української мови 72-річна Віра Тиха, що на заході власного, хай і не простого, але ж цілком щасливого життя вона опиниться у Будинку для літніх людей? Звісно, ні. Ще менше вона могла собі уявити, що туди її привезе єдиний і такий коханий син. Але пані Віра переконана: вона тут точно ненадовго. Просто надворі літо 2022 року – війна, її син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуювалися закордон, село на Київщині, в якому вони мешкають, оговтується після воєнних дій та окупації. А їй з хворим серцем, щоби син не хвилювався, може, й дійсно краще перебути поки тут, подалі від лінії фронту, у відносно безпечному маленькому селі, де війна хіба що по телевізору, у компанії, так би мовити, однолітків. Хай цим одноліткам і далеко за сімдесят. Але замість комунікабельних стареньких Віра Тиха потрапляє у світ зранених, колючих, саркастичних стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя закочуються за небесний життєкрай. «Там, де заходить сонце» – це тепла і щемка оповідь про життя на його заході. Роман, що підіймає важливі і болісні теми крізь історії людей і їхні стосунки, в першу чергу, з власними дітьми. Текст терапевтичної дії, яка так потрібна усім нам у ці непрості часи. Або, як каже сама авторка, книга-пластир на зранене серце.

Chlapec s rybí hlavou je lyrickým ponorem do bezejmenného českého maloměsta, skrznaskrz šedošedého, ubíjejícího ve své každodennosti a vyčpělých ideologiích. To vše velmi ostře vnímá protagonistka příběhu, která se do svého rodiště po letech vrací, aby se rozloučila s tragicky ztraceným přítelem z dětství. Pod zdánlivou fádností městských budov číhají temné a bytostně lidské momentky, uchopené specifickým a stylisticky výjimečným jazykem. V okolních lesích však cosi rozkvétá a pod hladinou řeky se odehrává milostný příběh 21. století, podaný bez patosu a stylizujících stereotypů.