МІЙ ХЛОПЕЦЬ СТЕФ

Стоячи у темряві вітальні, я вирішила влаштувати перевірку. Перевірити, чи зачинені вікна, чи вимкнені обидва бойлери (у кухні й ванній), чи скрізь вимкнене світло, чи щось світиться на плиті й чи витягнуті зарядки з розеток, бо я чула історію про дівчину, в якої зарядка вибухнула просто їй в обличчя, коли вона спала. Я би не хотіла, щоби моє обличчя розлетілося по цій тісній орендованій квартирі з меблями, які власник, як мені здавалося, збирав по ярмарках і блошиних ринках.

Я запалила забичкований косяк, який лежав у попільничці, й подивилася довкола себе. У темряві предмети набували жахливих обрисів і лякали мене. Викривившись, лампа перетворилася на витягнуту, викривлену тінь з одним оком, яким вона, здавалося, підморгувала мені. Крізь щілину шафи, яка не зачинялася до кінця, стирчав чорний рукав сорочки з великим ґудзиком. Чим довше я на нього дивилася, тим більше він мені нагадував великого жука. Підлогою повзли мурахи, але вони були справжні, і я все ніяк не могла зрозуміти, звідки вони беруться.

Я взяла телефон і ще раз переглянула його профіль. Фотографії в нього такі, що неможливо визначити, як він виглядає насправді. Я виклала лише одну, найкращу, яку мала, і написала, що мені двадцять сім років.

Таким чином я за один день стала не просто людиною, яка має тіндер, але й такою, яка фантастично в ньому бреше. Ми домовилися зустрітися у Централі, а я вже зібралася, тож можу ще трохи посидіти у темряві, послухати Бові й пофантазувати. Я фантазую загалом про життя, що було би, якби я не думала про смерть, щойно прокинуся. Якщо коротко, то я збрехала, що живу на Дорчолі й що мені до цієї кавʼярні недалеко, тож муситиму йти пішки вісімдесят одну хвилину з Конярника, чого достатньо, щоби протверезіти й почати пити знову.

Я глянула на своє відображення у великому дзеркалі, яке спирається на пожовтілу стіну. Намагалася зрозуміти, який вигляд я маю для людини, яка бачить мене вперше. Не змогла. Думки пішли переважно у напрямку роздумів про те, чому моє волосся пряме, а не кучеряве, чому воно не світле, як у дитинстві, і як це так, що я не знаю, якого кольору в мене очі — блакитні чи зелені.

Я підвелася і подивилася на своє тіло. Я не хотіла детально аналізувати його, але мені було шкода, що я більше про нього не дбаю. Може, у пубертаті мені не варто було гасити цигарки об руку і пробивати брову, через що тепер маю два отвори, які мені ні до чого. Я подивилася і на ліву руку, на якій було маленьке татуювання з рожевим фламінго. Щодо нього я була впевнена, що краще би я його не робила.

Думки про власне тіло викликали у мене неспокій, тож я взула кросівки й розтоптала колону мурах, яка вирушила в бік кухні. Відчула провину. Не варто було так бездушно їх чавити. Мені спало на думку, що і моє життя може закінчитись у якийсь такий неважливий момент, коли я йтиму на кухню нагріти воду для кави.

Попередньої ночі я мала сонний параліч, мене охопило відчуття, що щось ховається у квартирі й чекає, коли я засну, щоби знову сісти мені на груди. Раніше я не могла описати це щось, поки не побачила в інтернеті картину Фюзелі Нічний кошмар, на якій дівчина у білому спить із дивно закинутою назад головою, а на ній сидить мавпоподібний чорний демон і шкірить зуби. І кожного разу все це повторюється, я розплющую очі, прокидаюся, але не можу поворухнутися, ніби моє тіло паралізоване. Я уявляю, як на мені сидить демон з картини, через що я не можу вдихнути. Він перетворюється на моїх батьків, брата, якихось дивних незнайомих людей, у яких відсутні частини тіла, або на мене саму, якою я колись була, або якою колись буду. Не знаю, скільки це все триває. Коли мені нарешті вдається поворухнутися, я хочу більше ніколи не засинати.

Мене почали переслідувати думки про неможливість контролювати власне тіло, тож я вирішила вирушати. Треба було ще два рази замкнути двері й, про всяк випадок, перевірити, чи двері дійсно не можуть відчинитися.

Раніше у мене не було таких навʼязливих думок, коли йдеться про ці речі, але якщо достатньо довго жити самому, то це рано чи пізно стається. Я часто уявляла, як повертаюся додому і застаю перед будівлею всіх сусідів, поліцію й пожежників, бо забула вимкнути праску, через що згорів цілий поверх. А тоді з`являється мій червонопикий, товстий орендодавець, в якого штани завжди трохи сповзають так, що видно дупу, і хоче мене вбити.

Раптом пролунав дзвінок у двері й перервав мій потік думок. Трава викликала тривожку, тож мене це додатково рознервувало. Я подивилася крізь вічко, щоби оцінити необхідність відчиняти, і першим, що побачила, була маленька голова, великі світлі очі, слина, що тече з рота, і мокрі пальці, які навколо нього блукають. Дитина трохи відхилилася назад, і я побачила жіночі руки, які її тримають, і ще одну голову — дорослу й більшу. Вона виглядала як голова Світлани.

Її волосся сягало плечей і було закинуте назад, окрім одного нещасного локона, який вона крутила довкола пальця. На її брові було видно білий шрам від падіння в басейні, коли вона була маленькою, а круглі очі кольору ліщини дивилися крізь вічко прямо на мене. Я остаточно переконалася. Це таки Світланина голова. Це дійсно Світлана з якоюсь дитиною у мене на порозі.

Коли ми познайомилися, вона вчилася на кінорежисера, а я — на драматурга. Я ніколи не була з жінкою, а вона збрехала, що була. Вона звернулася до мене на другому курсі, до того ми кілька разів перетиналися, і я потайки розглядала її, бо мені здавалося, що вона знає все те, чого не знаю я. Це було нескладно, бо знала я небагато, тож Світлана не така вже й розумна.

Може, ми би і не зблизилися, якби вона не отримала завдання з основного предмету. Їй треба було режисерувати сцену, яка показує відчай, тож вона підійшла до мене і сказала:

— Ти вільна? Мені потрібен драматург.

— Вільна, — сказала я надто швидко, настільки, що мене потім ще довго мучило, що я не зачекала кілька секунд.

— Треба написати сцену, яка показує відчай.

Я почала кивати головою, ніби в мене тік. Ледь дочекалася, щоби прийти додому і лягти в ліжко.

— Ти справляєш враження людини, яка таке вміє.

— З якої причини?

— Це нам потрібно на іспит.

— Ні, з якої причини я справляю таке враження?

Вона намагалася мені пояснити, ніби щось є у тому, як я дивлюся на людей. Я не дуже зрозуміла.

— На коли це потрібно?

— На вчора.

Мені вдалося написати дві сторінки про дівчинку, яка чекає на тюремне побачення з батьком і чистить мандарини, які кидає на землю. Світлані горіло, і, здається, вона би погодилася на що завгодно. Коли я принесла їй рукопис, вона запхала його до рюкзака й подякувала. За іспит вона отримала сім балів.

Після цього вона почала вітатися зі мною у коридорі. Цим усе обмежувалося, поки ми не зустрілися у Drugstore на рейві. Я була пʼяна в хлам, бо вирішила з наступного дня завʼязати з алкоголем. Вона була просто пʼяна, хоча і не приймала ніяких великих рішень того вечора. Ми почали танцювати і розділили на двох червоний екстазі із логотипом супермена. Я ще ніколи до того не була з дівчиною, але того вечора хотіла збагатити свій досвід, тож поцілувала її.

Вона була не у захваті, але й не відштовхнула мене. Я пригадую, як ми пішли у кімнату з кріслами-мішками, у якій не було ні душі. Маленька диско-куля звисала зі стелі й розкидала навколо сніжинки. У мене було враження, ніби йде сніг. Ми міцно взялися за руки й почали кружляти. Спочатку повільно й обережно, а згодом все швидше. Світлана верещала від сміху, її рот був відкритий, а волосся розтріпане, я заплющила очі й відчула холод справжнього снігу, який тане на гарячому обличчі. Я пригадала, як одного разу тато з братом зрубали ялинку в парку поруч з нашим будинком і принесли додому прикрасити.

Ми розвалилися на кріслах-мішках і я розповідала їй про вкрадену ялинку, і як мама злилася, що вони це зробили, і як я раділа, що ми маємо ялинку, і потім ми сміялися і їли порося, запалювали бенгальські вогні, які я тримала так, що іскри падали на мої руки й легенько їх обпікали. Це був найкращий Новий рік, який я пригадую. Світлана уважно слухала мене, вона вміла запамʼятовувати якісь деталі, а потім спонтанно згадувати їх у розмові. Мені завжди було приємно, коли вона так робила.

Ми провели разом кілька ночей. Вона була мʼяка, тепла і похмура, не любила говорити про природу наших стосунків. Я закохалася і мені здавалося, що через неї я перетворююся на людину, яка виглядає так, ніби знає щось, чого не знають інші. Я не знала. Через чотири місяці я сказала сімʼї, що ми зустрічаємося. Від мами я почула соковиту лайку, брат дивно відмахнувся, так, ніби не розуміє, навіщо йому взагалі треба про це знати. Лише батько погодився, що це нормально. Однак батько невдовзі помер, хоча це й не повʼязано з моєю лесбійською авантюрою. Смерть це те, що просто стається.

Коротко кажучи, Світлана кинула мене через шість місяців, вийшла заміж за найкращого друга і покинула навчання. Мама і брат потайки раділи. Батько не передчував, що помре.

І ось вона. Стоїть у коридорі й тримає на руках якусь дитину. Свою чи чужу. І дзвонить. Наполегливо дзвонить, тому я натискаю на клямку і відчиняю двері. Вона обіймає мене разом з дитиною, яка неочікувано спокійно сприймає те, що затиснена між нами двома, і намагається протиснутися в двері. Я зачиняю двері, ми стоїмо в коридорі, а вона дивиться у бік темної вітальні.

— Що це таке… Немає світла?! Я помираю з голоду.

Поки намазувала на хліб крем-сир, я шукала в холодильнику, що б можна було покласти їй на сендвіч. Були два шматочки шинки, які там вже довго лежали. Я не була впевнена, чи їх можна їсти, але й вона не думала про мене, коли мене кинула.

Сцена, яку я побачила крізь двері кухні, переконала мене, що це таки її дитина. Вона тримала її однією рукою і намагалася погодувати грудьми, але дитина ніяк не хотіла прилаштуватися до її великого темного соска. Вона опустила її і запалила цигарку, трохи порилася в торбі й знайшла пляшечку з молоком. Було чутно задоволене цямкання, а я видушила на сендвіч майонез, щоби перебити запах шинки.

Я продовжила ще якийсь час визирати з кухні й удавати, що щось роблю. Я помітила, що Світлана схудла, її ключиці випнулися, вени на руках здулися, а риси обличчя набули темної гостроти. Вона залишилася привабливою, вдягалася в чорне і мала якусь наркоманську вуличну красу. Я відчула дивну лють і ніяковість. Я не була впевнена, що відчуваю до неї, а що до себе.

Світлана пальцями витерла з губ крем-сир, задоволено поїдаючи сендвіч. Вона зігнулася, щоби понюхати дупу дитини і продовжила жувати. Я перевела погляд на годинник з римськими цифрами на стіні й додумалася спитати:

— Звідки ти довідалась, де я живу?

— Спитала в Аци.

— Він нічого мені не сказав.

— Я попросила його нічого тобі не казати.

Аца був нашим спільним другом, але я часто забувала, що вони досі спілкуються. Ми ніколи не згадували її. Я робила вигляд, що вона мертва.

— Вибач, що я так без попередження ввалилася. 

— Та нічого. 

Світлана зміряла мене поглядом.

— Чого це ти так нарядилася?

Слова раптом вилетіли з мене, склавшись у речення.

— Йду до хлопця.

— Як його звати?

Я розтягнула тишу пошуками запальнички, щоби згадати, як звати того чувака з тіндера.

— Стеф.

Мені подобалася ця додаткова деталь, що я не просто маю хлопця, а що він вже має прізвисько. Світлана спитала:

— Чим він займається?

Я коротко відповіла, що він масажист, а тоді ми мовчали, поки вона діставала пелюшку, щоби поміняти Дарі памперс. Так звати дитину, як виявилося. Я не знала, як в неї спитати, що вони з Дарою, якого хріна, забули в мене.

— Можна я віднесу туди дитину приспати? Вона зовсім розвередувалася. Ну що ти, мала, чого ти так розскиглилася?!

Вона почала тискати дитину і віднесла її у спальню, де було одне ліжко. Я залишилася з обісраною пелюшкою і суїцидальними думками. За мить вона визирнула. З бавовняною пелюшкою на голові вона була схожа на білого ведмедя, що дивиться на мене з печери. Так вона намагалася розсмішити Дару, яка вперто плакала. Вона сказала:

— Вань, ну ти біжи, якщо тобі треба. Ну тобто, якщо тобі ок, що ми залишимося.

АААХХ БЕЛІНДА

Справді, я могла бути нормальною і сказати, що вона розбила мені серце, через що я не хочу, щоби вона паразитувала у моїй бідній, орендованій квартирі. Звісно, я цього не зробила. Звісно, я сказала:

— Ти ж знаєш, що можеш.

У підʼїзді я переступила через хлопця, який, зіщулений, спав на сходах, спершись на холодну, облізлу стіну. Він вже певний час проводив тут кожну ніч і я не знала про нього нічого. Він не виглядав як безхатько, був пристойно вдягнений, але завжди знервований, з малим кнопковим телефоном, виснаженим виразом обличчя і заспаними очами.

Він здригався від неочікуваного звуку відчиняння дверей чи дзвінка телефона, і відвертав голову, коли хтось проходив. Інколи він був такий втомлений, що спав навприсядки в куті в якомусь неприродному положенні. Виглядало так, ніби він тікав від когось. Я часто уявляла, як приводжу його у свою квартиру, як ми вечеряємо разом, пʼємо пиво, він розповідає мені історію свого життя і дякує, що я така добра людина. Нічого навіть віддалено схожого на це ніколи не сталося.

Перед будинком я спустилася асфальтованою доріжкою, яка вела до контейнера. За ним був дитячий майданчик, де на лавці розвалилися й затискалися якийсь тип і дівчина. Поки вони цілувалися, вона обійняла його ногами так, що терлася об його стегна. Було видно її чорні труси з білими сердечками, у які він намагався засунути руки, а вона зі сміхом повертала їх собі на спину. Між двома деревами був натягнутий дріт, а на ньому сусідка, яку я не знаю, розвішувала білизну. У неї в роті була довга цигарка. Попіл летів на простирадла.

Я жбурнула пакет з пелюшкою, він відкрився і пелюшка впала на шматочки хліба біля контейнера. Я зупинилася і відчула, що хтось спостерігає за мною.

Коли я підвела очі, то зустрілася поглядом із худим хлопцем у футболці, на якій різнокольоровими маркерами було написано «IV-2». Він стояв на парковці з піднятими руками біля чорного джипа, поки двоє ментів його шмонали. Один нишпорив у нього по кишенях, інший сміявся, розмовляючи по телефону. Я бачила, як цей худий дивився на мене, поки я йшла геть.

Я пройшла повз свій брудний білий «пунто» і опустила двірники, які хтось підняв, бо я припаркувалася криво. Мені довелося це зробити, бо в асфальті була діра. Я не могла збагнути, як вона там зʼявилася. Вона вже була забита дрібним сміттям і пластиковими пляшками. Я уявляла, як ця діра розростається і ковтає парковку, потім Конярник, потім цілий Белград і всю Сербію, і як іноземні ЗМІ роблять репортажі про країну, яка одного дня зникла, побоюючись, що ця діра проковтне решту світу, що зрештою і стається.