Частина І

Сусід добрий, поки не почне горлати.

Бігти легко, поки не задихаєшся.

Кістки міцні, поки їх не зламаєш.

Лікарні — будівлі, поки до них не увійдеш.

Тіло в порядку, поки не відмовить.

Медузи живуть вічно, поки їх не виловлять.

Я стою перед магазином «Лаки-фарби», курю цигарку і запитую себе, чи це той рік, коли я помру. Дивлюся на ринок через дорогу. Продавці вже почали пакувати свій товар з прилавків. На краю ринку — рибний павільйон. Великий акваріум з рибами, які плавають вліво-вправо, вліво-вправо, чекають, поки хтось їх обере. Коли цей хтось їх обере, він принесе їх додому, покладе у ванну і пробʼє їм голову молотком. Принаймні так робив мій батько, а мати верещала. Я була переконана, що одна риба дивиться на мене і відкриває рота, так, ніби вимовляє: ом-ом-ом.

Я дивлюся на чоловіка, який підходить до рибного павільйону і розглядає риб крізь скло. Всі однакові. Він навмання показує пальцем на одну з них. Рука з іншого боку скла занурюється у зграю й витягає рибу, яка борсається і хапає ротом повітря. Працівник магазину питає чоловіка: «Оця?» Чоловік киває, навіть не глянувши на неї, і дістає гроші. Тоді було визначено: саме цій рибі сьогодні розібʼють голову.

Поки я дивилася, як людина забирає кульок з обраною рибою, я запитувала себе: чому саме вона?

Може, вона була близько до скла не в той момент, або не так, як інші риби, сказала ом, або зробила надто різкий рух, чим привернула до себе особливу увагу. Може, вона подивилася на чоловіка не так, як треба, або так, як треба, або була кращою за інших риб, або надто відставала від інших риб, або просто довкола неї був порожній простір у той момент, коли чоловік подивився на неї, або завтра прийшов би хтось, хто погано розбив би їй голову і вона жива мусила би ще й терпіти, як її смажать. Може. А може, взагалі немає причини, чому саме вона опинилася в цьому кульку. Чому з усіх обрали саме її. Може, це просто так. Випадковість.

Це було б найтупіше.

Я різко загасила цигарку об стіну магазину «Лаки-фарби».

З магазину виходить хазяїн: чоловік середнього віку, живіт — як у вагітної, ноги — як у скелета, усмішка гієни. Симпатичний тип.

— Давай, сестро, давай, скільки ще ти її будеш курити! Молоді легені, можна було б і швидше! — Він вишкірив зуби і щипнув мене за щоку. Він завжди нервувався і поспішав. А за ці три дні, що тут працюю, я не помітила, щоби хтось був повільнішим за нього. Він витягнув з кишені цигарки, а я зайшла до магазину. Це тісна крамниця, забита відрами фарби, на стінах якої наклеєно кілька панно з різними палітрами кольорів. Поряд зі столом, на якому стоїть каса — різні інструменти для фарбування. Я ще досі не запамʼятала, як який з них називається. Я пішла до «майстерні». Мені сказали, що це приміщення так називається. Маленька кімнатка, один столик, два стільці й одне крісло. На стінах — кілька фотографій монастирів, ікона і фотографія голої жінки поряд з ферарі. У кутку — компʼютер, на якому постійно вмикали відео людей, які «смішно падають». Так було написано під відео. Я кинула погляд на відро з фарбою, яке стояло на столі. Перший колір, який я сама змішала. Коричневий, як лайно.

Я ще мала час до девʼятої. Тоді в мене закінчується робочий день. Я сіла за компʼютер і дивилася, як люди смішно падають. Людина стрибає з трампліна у басейн, падає поряд із басейном просто на хребет. Хлопець йде балкою, зісковзує з неї, і палиця лупить його у міжніжжя. Жінка у вітальні розігналася, підстрибнула, вдарилася головою об одвірок і впала на підлогу. Нічого з цього для мене не було смішним. Я кілька разів перемотала відео назад і подивилася знову. Мені все ще не було смішно. Я подивилася, скільки людей переглянули це відео. Вісімдесят три тисячі. Не знаю. Може, це я дурна. Хазяїн увійшов до майстерні, посміхнувся до мене, коли побачив, що я дивлюся відео.

— А бачила того жирного на басейні? Твою ж маму, я ледь не обісцявся зі сміху. Які ж існують недоумки, мати рідна!

Я посміхнулася до нього. Він дійсно був мені симпатичним. Коли він вилаявся, мені здалося, що в ньому є щось сексуальне. Він лаявся якось так агресивно, але недбало. Чи я би з ним переспала? Це питання тоді я ставила собі щодо багатьох людей, а потім мені було соромно. Він глянув на годинник.

— Давай, сестро, бігом звідси! Хто ж то купує фарбу о пів на девʼяту вечора?

Я зняла фартух, який принесла з дому. Це під час співбесіди було дуже важливо для хазяїна. Я мушу мати свій фартух, не може ж він усім забезпечити. І зарплатою, і фартухом. Він глянув на фартух і задоволено підморгнув мені.

— Чудовий фартух, гм… можеш і мені такий купити.

Фартух був рожевий, у квіточки. Я подумала, що фартух — це єдиний елемент одягу, який міг би прикрити його живіт.

Коли я вийшла на вулицю, мене ніби щось вдарило. Я відчула хвилю літа. Девʼята вечора, а ще тільки вечоріє. Звуки віддалених голосів, крику, сміху. Я з коротким рукавом, але мені жарко. Будь-якого іншого року я би відчула захват і вирушила гуляти вулицею. Подумала би про те, як я люблю життя, і вітер підштовхував би мене ззаду, футболка прилипла би до вкритої потом спини, а вітер би мене висушив, я дивилася б на перехожих, на котрих проектувала своє щастя, який би вираз обличчя в них не був. Цього року я не можу так почуватися, бо якихось кілька днів тому мені виповнилося девʼятнадцять.

Це, між іншим, причина того, що я з ранку весь час думаю про подряпину, яку отримала перед роботою. Я перестрибнула через заржавілу огорожу, щоби скоротити шлях до магазину фарб. Тепер я цілий день запитую себе, чи ампутують мені ногу. Я закінчила зміну, літо надворі, а мене нервує, що від тепла у мене пітніють долоні, а це не дає мені як слід натягнути шкіру на стегні, щоби ще раз перевірити, чи подряпина лише поверхнева, чи до крові. Сутінки ще більше ускладнюють мій, вже відпрацьований, огляд. Я підходжу до вітрини з черевиками і світло неону освітлює моє стегно. Я притискаю подряпину, крові й зараз немає. Думаю про те, чи не повернутися мені до тої огорожі, хоча вона в зовсім іншому напрямку. Говорю собі: не будь дурною. Продовжую йти, але страх розʼїдає всі інші думки. Вирішую таки повернутися.

Пройшовши кілька кілометрів, я дійшла до огорожі. Дивлюся на дріт, яким подряпалася, і мені справді здається, що він не іржавий, тільки на середині має трохи іржі, ніби вкритий якимось крапочками. Дуже концентрована іржа. Я розумію, що таки не підхопила правець, тож йду до кіоску по пиво.

Зараз я спокійна і під враженням від того, що надворі літо. Я надто любʼязна до цієї набурмосеної жінки, яка дивиться на мене порожнім поглядом, поки пробиває мені пиво. Її я теж любила. Жінко з кіоску, я люблю тебе, бо зараз літо, і я купую перше літнє пиво у тебе в кіоску.

Я сіла на лавку з виглядом на річку. Іноді, сидячи тут, я мала у собі стільки бажань, що відчувала, як моє тіло тремтить. Тепер я тільки дивилася, як машини проїжджають дорогою і зникають. Я подумала про те, що єдине спасіння для мене — їхати у такій машині. Тепер я стою збоку і лише дивлюся на них, а спасіння, думаю я, у тому, щоби бути всередині. Переді мною була освітлена дорога і вуличні лампи, які розпливаються, перетворюючись на візерунки і плями, і я відчувала, як очікування стискає живіт. У тій машині я знаю, куди їду, і буде, і буде, і буде…

Була ще тільки десята. Я цілий день нічого не їла, і пиво вже почало мене розбирати. Чи тому, що я пʼяна, чи тому, що мені нудно — телефоную Вікторові. Він одразу бере слухавку і каже, щоби я їхала до нього. Дивно, але супер.

Я увійшла до трамвая. Знову іржа на сидіннях, я вирішила все-таки постояти. Доїхала до передостанньої зупинки і піднялася на вершину пагорба. Віктор був низьким на зріст і вважав себе негарним. Одного разу, коли ми цілувалися, у нього з прища почав текти гній. Його очі налилися сльозами, а я тільки тоді справді закохалася. Вікторова мати була багатою. Мала мережу аптек. Віктор казав, що бажає їй всього найгіршого, а насправді лише хотів, щоби вона частіше бувала вдома. Я так і не познайомилася з його батьком, і не мушу. Я знаю, що він його бив. Бувало, хапав Віктора за волосся і тягав по підлозі, а якщо той плакав, то було ще гірше.

Думка про цю сцену довго переслідувала мене. Я уявляла його батька таким, яким я його знаю тільки зі сімейної фотографії, котру бачила у старому альбомі: Вікторова мати тоді була ще молода, а Віктор був немовлям. У думках я кидала його батька по кімнаті з шорсткими стінами, волочила його голову гіпсовими виступами, аж поки шматочки його черепа не прилипали до стін.

Коли його мати розповідала мені про це, то була пʼяна. Вона часто була пʼяна, та й Віктор, усе частіше, теж. Коли вони сваряться, їхні обличчя набувають однакового синьо-червоного кольору, їхній голос однаково тремтить, вони однаковим тоном говорять однакові речі, але ніяк не можуть порозумітися.

Коли я прийшла, вхідні двері були відчинені. Щойно я увійшла, мене зустріла Вікторова кішка. Йому жахливо не подобалося, що мене так любить його кішка, він злився на неї, коли вона підходила до мене під час наших сварок. Він терпіти не міг, що мене так любить його мати, і що вона так ніжно звертається до мене, коли пропонує мені каву. Вікторові не подобалося, коли мене хтось любив, бо він боявся, що я тоді зрозумію, що він мені не потрібен.

Ми з Віктором розійшлися рік тому. Відтоді періодично займаємося сексом, і кожного разу здається, ніби ми знову можемо бути разом, але тоді Віктор пригадує, як сильно я можу його ранити, і ми повертаємося на початок.

У коридорі було чутно гучний телевізор. Його мати була вдома. Я вирішила не заходити до неї, а одразу піти до кімнати Віктора.

Я глибоко вдихнула, стоячи біля його дверей. У мене завжди зводить живіт від думки, що я його побачу. Це було відчуття, яке, як я собі уявляю, я мала би у тій машині. Я схвильовано відчинила двері, але в кімнаті нікого не було. Я відчула гарячкове розчарування. У той самий момент я зрозуміла, що його взагалі немає вдома.

Кілька секунд я скамʼяніло стояла біля дверей, а тоді увійшла до кімнати і впала на ліжко, сперлася на стіну і роздивлялася кімнату. Поки я блукала поглядом по обклеєних стінах його кімнати, мені хотілося знати, як довго він планує мені мститися. Мій погляд затримався на одному квитку на концерт, приклеєному до стіни. Ми були на тому концерті разом. Я взяла його губну гармошку, яка лежала поряд з ліжком, і дмухнула в неї. Розлігся сумний звук, який мене розізлив. Я відчинила вікно і кинула губну гармошку якомога далі у двір. Сподіваюся, вона заіржавіє, поки він її знайде.

Я лягла на його ліжко і втупилася в стелю. Постільна білизна пахла ополіскувачем, який Вікторова мати завжди використовувала. Запах нагадував мені ніжну рожеву квітку, пелюстки якої розірвали на шматочки. Я накрила обличчя простирадлом. Крізь протерту тканину пробивалося світло люстри, яка здавалася мені схожою на вулик. Що б я сказала йому, якби він зараз увійшов до кімнати? Як би поводилася?

Я чую, як тихо відчиняються двері, і чую шурхіт стертих підошов. До кімнати заходить Віктор, я крізь дірочки у тканині бачу його неохайне волосся. Прибираю простирадло з обличчя. Він не здивований, що я тут.

— Лекція затягнулася, — каже він.

— Ну та, — кажу я.

Віктор усміхається. Сідає поруч зі мною на ліжко. Ми були в міліметрі від того, щоби зустрітися поглядами, коли кішка відчинила двері. Вона муркоче і вʼється хвостом навколо Вікторової ноги. Віктор подивився на мене, щоби перевірити, чи я ревную. Я стискаю губи і повертаюся на бік, щоби не видати свою реакцію. Мені соромно, але, звісно, я ревнувала. Якби це був кіт, може, й не ревнувала би, а так — ревную. Ревную і заздрю їй. Я випадково поглянула на нього краєм ока і цим дала знак, що він переміг. Як тільки він відчув мою слабкість, його присутність раптом зросла, кімната наповнилася ним і почала мене душити. Простір став липким, я торкнулася стіни і рука прилипла до жовтої смолистої рідини, яка стікала. Я подивилася на люстру, що була схожа на вулик, і раптом жовте світло в ній почало мерехтіти. Я перелякано вдивлялася у світло, в той час, як моя рука все більше занурювалася у липку стіну. Я подивилася на Віктора, який з підступною усмішкою гладив кішку. Тепер вона сиділа в нього на шортах, а лапки стискала і розтискала на шкірі вище коліна. Я вже не ревную, але тепер майже все, що я зроблю, буде потрактоване як знак слабкості. Я намагаюся вирвати руку з липкої маси, а Віктор відчуває себе все більшим, сильнішим. Раптом лунає жахливий пронизливий звук, схожий на два приглушені барабани. Я подивилася на люстру. З блискавичною швидкістю рій ос пробиває тонку оболонку люстри і летить на мене. Я вже бачу, як вони вкривають все моє тіло, як вони залітають мені до вух, носа, рота. Як вони мене пожирають, як мені стає нестерпно гаряче, як я стаю дедалі липкішою і задихаюся в хаотичному дзижчанні та мʼяких осиних черевцях. Я заплющую очі, готова до їхнього нападу, але в останній момент вони змінюють напрямок. Я примружуюся. Оси вкривають усі стіни, вони починають нас забудовувати. Будують жовті липкі нашарування на стіні. Потрохи зникають всі квитки на концерти і постери, замість них зʼявляються отвори, і невдовзі ціла стіна виглядає як стільник, який мама давала мені смоктати у ліжку перед школою. Тепер мою руку до ліктя засмоктало у стіну, я дивлюся на Віктора і його кішку, розумію, що ми насправді завжди були у вулику.

Я хочу сказати йому щось, щоби зупинити це все, сказати йому, що не хочу більше ревнувати і що хочу разом гладити ту кляту кішку, але оса кусає мене за язик, і я розумію, що може й краще, що він не прийшов. Я встаю з ліжка і виходжу з кімнати.