Пролог
Я можу написати все. Усе, що тільки захочете. Анонс, памфлет, цивільно-правову угоду. Все. Скажіть, що, і я напишу. Іноді на мить замислюсь, але недовше. Кілька чи кільканадцять секунд, а вже потім воно піде, як лавина слів із літературного вулкану. Ви будете вражені, яким стрімким потоком це з мене ллється. Я всядуся, хоч дехто буцімто пишуть і стоячи, але я таки всядуся, візьму олівець, чорнильну або кулькову ручки, чи що там буде, та напишу. І ви будете задоволені. Обіцяю.
Щиро зізнаюся, що в своєму житті я завжди хотів займатися саме цим. Писати на замовлення. Щоб хтось пропонував мені слово, а я на раз-два сідаю (можливо, деякі стоять, але я завжди сідаю!) та й пишу. Але такого фаху немає, ніхто не хоче за це платити. Журналіст? О ні, журналіст це не те. Журналіст не отримує тему, журналіст отримує цілий всесвіт тем та обговорює, досліджує, чемно запитує, критикує, вказує на недоліки. І не про все пише. Про зловживання влади, корупцію, ями на вулиці, кумівство, сміттєвий скандал, безробіття в маленьких містечках. А я? Ну, що ж, цитуючи класика, можу лише заклопотано сказати (і тричі не повторюватиму), що маю я в дупі маленькі містечка.1
Такого фаху немає, й годі. Більше можна заробити, стоячи нерухомо на ринку, ніж махаючи рукою по аркушу туди й сюди на замовлення. З цим слід змиритися – принаймні, так завжди казали мені батьки, щоб ви знали, спроби заробити грошви саме в цьому фаху я робив з ранніх літ. На іменинах бабусь, дядьків, тіток або кузин я вештався серед широких спідниць і брязкоту горняток, чекаючи, поки якась із тіток зауважить мене та вщипне за щоку. Це може здаватися дивним, але завжди, рано чи пізно, якась із жінок щипала мене, адже доля обдарувала мене винятково круглим лицем, що так і проситься, щоб його вщипнули. Навіть сьогодні в мене інколи з’являється враження, що жінки придивляються до мене в трамваї чи на пошті, переживаючи внутрішню боротьбу з собою, щоб не вщипнути мене. Видно, попри шорстку щетину, мої щоки все ще чудові. Та повернімося до справи: коли мене врешті щипали, я починав діяти і запитував, чи люба тітонька не зацікавлена літературою в короткій прозовій формі, написаною на замовлення. Це діяло безвідмовно. Хто ж, зрештою, не бажав би отримати художнього прозового тексту від п’ятилітки з великими щоками? Тож я писав і отримував винагороду, часом навіть із чайовими, хоч сьогодні знаю, що брав замало – всього лиш злотий за текст.
На тому етапі цього вистачало, адже мій прожитковий мінімум був дуже низький. Проте з часом попит почав падати, дедалі менше враження я справляв на тіток, дедалі рідше вони мене щипали і дедалі скромнішими ставали мої прибутки. Мені треба було поміркувати про новий ринок збуту, але замість думати про нього, я думав про інші речі, про які доводиться думати людям у підлітковому віці.
Справи пішли трохи краще після школи. Я вивчав інженерні мережі водопостачання та каналізації. Це були чудові часи, адже в своїй галузі я відкрив чималу потребу в слові. Люди, які працюють у безпосередньому контакті з трубами, мають величезну пошану до літератури. У них є голод до мистецтва, голод, що став рушієм мого бізнесу в короткий період його відносного процвітання. Клієнти та співробітники гідравлічного заводу, в якому я влаштувався працювати, вражені моїми здібностями, замовляли в мене тексти, пропонуючи часто найдивовижніші слова. Певні труднощі викликала в мене ода газопроводу. Викликами стали також «печіночниця» та «епікуреїзм», обидва мені довелося перевіряти за словником. Можу з гордістю сказати, що подужав усе. Замовлень у мене було небагато, але я вірив, що справа розкрутиться. Скрупульозно записував їх у червоному зошиті з написом «замовлення», таким самим, як у керівника нашого заводу. Термін виконання був одноденний. Оплату я брав наперед. Ретельна праця, доступні ціни, жодних знижок – так звик казати наш керівник, і я також керувався цим правилом.
Одного разу я відійшов від нього, і наслідки цього болісно відчуваю дотепер. Я стояв на трамвайній зупинці. Пам’ятаю, того дня панувала спека, хоча червень тільки почався. Жар парував із м’якого асфальту, розігріте повітря було вогке та густе. Якийсь хлопець стояв на розі та кричав: «Купуйте шкарпетки! Акція! Знижки!». Я замислився, хто за такої температури думав би про шкарпетки, і саме тієї миті побачив її. Вона була в білій сукенці, перев’язаній у талії блакитним паском. Товста світла коса сягала лопаток. Вона нагадувала пастушку, яка щойно прийшла з поля з отарою овечок. Обличчя я повністю не бачив, лише очі, сіро-голубі. Носа і рота вона прикривала кольоровим віялом з орієнтальним візерунком. Замість помахувати, вона визирала з-за нього, як це роблять поважні матрони під час балу в костюмованих фільмах. Я дивився на неї та уявив, що з другого боку віяла ховається широка дівоча усмішка.
Проте я жорстоко помилявся. Обличчя за віялом було дуже серйозне та значно старше, ніж я спершу подумав. Коли я переконував її зробити замовлення в моїй персональній фірмі, жінка міряла мене холодним поглядом, приємним у такий спекотний день. Вона вислухала мене, після чого відповіла:
– Це виключено, шановний пане. Я не читаю.
– Прошу пані, ніхто не читає, головне писати, – заявив я, проте ані це, ані щедра знижка, що я їй пропонував, не спрацювали. Вона була непохитна, жар лився з неба, може, я пропустив уже два трамваї. Я збирався нарешті відступитися, коли щось у її очах грайливо зблиснуло, і з хитрою посмішкою з-за орієнтального віяла вона сказала:
– Добре, нехай. Я замовлю у вас текст, але не задаватиму теми, а тільки натхнення. І принесу її завтра в умовлене місце.
Я продиктував їй адресу та рушив прибирати квартиру. Я уявляв, що це все – початок, початок чогось доброго, а що я дуже люблю початки, то був у чудовому гуморі.
Вона прийшла рівно опівдні. Уже без віяла, зате з парасолькою. З японською, повідомила вона, з оригінальною японською парасолькою. За нею дріботів песик.
– Що це? – спитав я, дивлячись на тварину.
– Натхнення, – оголосила вона та вийшла. Песик виявився сучкою, страшенно бридкою та обтяжливою. Вона зайшла до моєї квартири, як до себе додому, і почала качатися на килимі, причому була вся брудна, а до того ж линяла. Взагалі я дуже люблю тварин, але створіння, про яке треба було написати короткий прозовий твір, не викликало в мене симпатії. У нього була вада прикусу; нижній ряд зубів завжди лишався згори у нерухомій психоделічній посмішці чи, може, радше у виразі агресії. Сучка лисіла, її довга сіра шерсть розліталася по всій квартирі. Лапи мала короткі, тулуб довгастий і товстий. Очей взагалі не було видно, – така волохата, попри облисіння, була ця тварина. Вона невпинно гавкала та безперервно чухалася, здіймаючи в повітря цілі хмари хутра.
Я сидів і довго дивився на собаку, але жодні відповідні слова не спадали мені на думку. Я воював з нею всю другу половину дня, бо вона постійно намагалася залізти разом із загоном своїх бліх до мого ліжка. Я здався над вечір, коли зрозумів, що незнайомка з японською парасолькою не повернеться і що Наснага спатиме цю ніч та всі наступні в моєму ліжку.
Найогидніша собака, що я бачив у житті, провела зі мною дванадцять років. Я витратив на неї цілий статок, адже Наснага весь час страждала на неприємні хвороби шкіри. Усе життя я пропрацював на гідравліці, люблю цю працю й не нарікаю. Але я все ще мрію писати на замовлення та час від часу даю рекламу до місцевої газети. Однак телефон мовчить. Після того нещасливого дня, коли мені зустрілася дівчина з японськими аксесуарами, я не отримав жодного замовлення. Часи змінилися, писане слово не цінується, і я знаю, що мушу з цим змиритися. Я пробував писати для себе, але виходили дивні речі. Задовгі та надто емоційні. Такі не годяться ні для чого.
Сьогодні Наснага спустила дух. Вона хворіла протягом усього нашого спільного життя, а останнім часом підхопила виснажливий кашель. Ветеринар діагностував коклюш, але навряд чи міг зробити набагато більше. Бідна псина, вона кашляла, хрипіла, блювала, перетворюючи мою квартиру на собачу лікарню, в якій я нервово метушився, даючи їй щоразу нові медикаменти. Відколи вона здохла, я не їм, не сплю, а п’ю занадто багато. Це важко пояснити, але в мене таке відчуття, ніби я зіслизаю з похилого даху, і лише слова можуть зробити так, щоб в останню мить мене врятувала ринва. Не знаю, чи розумієте ви, про що йдеться.
Ідеться про те, що якщо ви запропонуєте тему, то я напишу, що тільки захочете. Анонс, памфлет, цивільно-правову угоду. Усе. Я сяду, на мить замислюсь і напишу. І ви будете задоволені.
Надцяті роки
У дитинстві я любив розмірений ритм потяга. Він присипляв; мені вдавалося заснути вже через п’ятнадцять хвилин, відколи ми цілою родиною ввійшли до вагона, тягнучи з собою надмірну кількість багажу та їжі. Я лягав на купі валіз або на м’якому стегні матері та засинав, заколисаний стукотінням коліс.
Був розпал літа. Дерева за вікном зеленіли такою соковитою зеленню, що якби впитись у неї зубами, вона почала б стікати підборіддям. Спека ще не випалила листівку літа. Де-не-де якісь хатинки, враження ідилічності, спокою. І все це розмазане, невиразне, припорошене, як шибка, обліплена жиром сотень людських рук і недочищена співробітниками залізниці.
На цьому тлі не хто-небудь, а дівчинка. Так казали про неї всі; досі чую, як моя мати говорить: «Там буде одна дівчинка, ви сподобаєтесь одне одному». Ми тоді теж їхали потягом, до родини дядька чи шваґра, не пам’ятаю. Нікого з тих, у кого я тоді гостював, я більше не бачив, ані до, ані після. Що за ідея була з цими канікулами, не знаю, зрештою, дитинство сповнене подій, які не потрібно пояснювати дитині, в яких немає жодної причини чи мети, їм не передує жоден вступ. Блаженний світ невідання позбавлений необхідності вибирати.
Мені сподобалося слово «дівчинка», воно мало в собі дзвінкість і веселість «дзвіночка», безтурботність, легкість трампліна чи гойдалки. Проте мені не сподобалась ідея провести канікули з дівчиною. Я був у тому віці, коли можна годинами вдавати, що дрючок – це рушниця або меч, але неможливо вдавати, що дівчина це така сама людина, як будь-яка інша.
Вважається, що в людей складається враження одне про одного впродовж перших п’ятнадцяти секунд. Якби це було правда, ті канікули мали стати жахіттям, адже Анєлька – дівчинку звали Анєлька – справила на мене жахливе перше враження. У неї були дві мишачі кіски, сукенка, зав’язана в плечах на бантики, та довгі й тонкі кінцівки. Її тіло було настільки худе, що коліна і лікті видавалися неприродними картоплинами на її членах. Але це був не хворобливий стан, а радше перехідний, після якого будова тіла Анєльки мала набути форми і, завдяки побічному ефекту, також маси. Очі були великі, ніс трохи задертий, а все обличчя надміру доросле та серйозне, хоча їй насправді лише недавно минуло вісім років.
– Пограймося м’ячиком, – сказала вона. Мене роздратувала така зменшено-пестлива форма, я ще тоді не знав, що Анєлька зменшує кожен іменник, і дорослі теж, говорячи до неї, починають користуватися тією ж дивною мовою, неначе Анєлька належала до іншого виміру, виміру милих ведмедиків і рожевих повітряних кульок, у якому можна розмовляти лише цією солодкавою новомовою.
Невдовзі я переконався, що попри округлі та чемні фрази, якими користувалась Анєлька в діалогах із дорослими, це була жорстока людина, яка ще й насолоджувалася своєю жорстокістю. Гра в м’ячик виявилася нічим іншим, як звичайним вибивним, де я, хлопець, старший за неї на три роки, і був, власне, цим вибивним, котрого вибивали, як то кажуть, у квашене яблуко. Пригадую, саме тоді, коли вже вшосте мені в обличчя вдарив твердий м’яч із силою, якої я ніколи б не очікував від такої хирлявої дитини, як Анєлька, я припинив дивитися на неї з сумішшю зверхності та поблажливості, якою обдарував її на початку, а почав придивлятися з подивом, що протягом цих двох дивних спекотних місяців наростав, а в мить від’їзду сягнув апогею.
Анєлька щодня вигадувала для нас нові розваги, і кожна з них передбачала калічення невинних створінь, перестрінутих на нашому шляху, а в разі відсутності створінь – калічення мене. Наївна і чиста у своїй наївності дитина, якою могла здаватися моя нова приятелька, з дикою радістю та задоволенням споглядала страждання переляканих маленьких кошенят, яких наказувала мені посадити до найвищого в околиці лелечого гнізда. Дивлячись, як вилазять із орбіт очі жаб, підвішених до гілки за задню ногу, вона видавала задоволене хихотіння, що змушувало мене тремтіти. «Зроби з жаб карусель», – вимагала вона, і я, ковтаючи сльози, слухався та мовчки в’язав мотузкою петлі на тонких жаб’ячих ногах, дивовижно подібних до анєльчиних. Я виконував усі її команди, влаштовуючи неймовірні страждання безневинним створінням та принагідно ризикуючи й своїм здоров’ям, коли не життям. На власне виправдання можу сказати лише те, що часто, коли Анєлька йшла на підвечірок чи допомагала батькам, я крадькома вирушав на місце злочину та звільняв зазвичай уже вмираючих тварин. Я заспокоював себе, ніби це єдине, що я міг для них зробити.
Я був у тому віці, коли картина покарання за гріхи пробуджує щирий жах, що з’їдає зсередини. У моїх рідних краях я виконував функції служки у парафії, і тему божого гніву сприймав вельми серйозно. Щовечора, замість молитися на вервиці, я заливався сльозами, лежачи на животі, обличчям до подушки. Я переживав муку від думки про неминучу сповідь наприкінці літа. До списку гріхів я дописував усе нові. Список я тримав у шпарині між матрацом та дерев’яною рамою ліжка. Не було дня, щоб я не брав його двічі або тричі, аби погризеним олівцем нашкрябати черговий пункт. Записування гріхів на коротко приносило мені полегшення, ніби сам факт наявності списку давав сподівання на відпущення провин. Проте з часом довжина списку почала мене лякати. Щоразу, коли я мусив щось туди дописувати, перед очима поставала сповідальня, а перед нею я, мурмочу собі під носа нескінченну літанію своїх гріхів. Лише наприкінці, однієї з безсонних ночей, у нападі безсилля, я з’їв список, попередньо роздерши його на малесенькі шматочки. Можливо, я сподівався, що розлад травлення, викликаний папером у шлунку, міг би зійти за форму спокути та посприяти відпущенню бодай пари моїх гріхів. У глибині душі я проте знав, і досі в цьому впевнений, що немає такого Бога, який пробачив би те, що я робив того літа.
1. Цитата з вірша Анджея Бурди «Субота».