Того дня, коли моєму батькові здалося, що він побачив диявола, мене не було вдома. Насправді я вже цілу вічність не мав звісток про родину.
П'ятнадцять років я не переступав поріг з розколеним асулехо1 на віллі Мілаґро. І робив це свідомо. Мені б сперло дух від однієї думки про повернення. Написати їм листа чи вислати листівку було б однаково, що виколоти собі око. Навіщо ходити манівцями? Мій дім ніколи не був домівкою. Мій дім був божевільнею. З притомними варʼятами. Варʼятами, які розмірковують, спілкуються, сперечаються та переконують. Немає гірших варʼятів за притомних варʼятів. А ще гірше те, що чокнутими в моїй родині були вже кілька поколінь. Мої батьки, мої діди, мої прадіди, мої прапрадіди — всі вони вирішили кинути якір на цьому клаптику землі на березі моря, воліли ніколи не рушати з місця, перетворитися на соляні статуї, вірні ідіотській меті: охороняти чахлу яблуню. Призначенням сім'ї Міральєс є і завжди було, сину мій, слухай і мотай на вус, звідки в тебе ця зморшка на лобі, ану випни груди, відчуй гордість, призначення сім'ї Міральєс — бути сторожовими псами.
Я поїхав геть. Побував у Барселоні, Копенгагені, Аддис-Абебі, Манаусі, Йоганнесбурзі, Луанг-Прабангу, Бухаресті, Джакарті, Сакатекасі, Шанхаї, у багатьох місцях і водночас так мало де. Заправки невідь-де, спеціально створені як прихисток, де можна купити пива. Потайки помити пахви і підстригти бороду в громадському туалеті. Погуляти дивним містом серед дивних людей — дивний колір шкіри, дивний одяг, дивні звичаї — і усвідомити, що насправді дивний ти. Я робив зовсім не те, чого очікували від мене мої рідні: я ніколи не припиняв рухатися. Переїжджав з однієї країни в іншу так, наче моє життя полягало в цьому. Якщо часом я затримувався довше, ніж на пару місяців, в одному місті, в одному сільці з самановими хатками, в одній халупі десь у чорта на рогах, то почувався хворим. У мене тремтіли ноги, і після кожного прийому їжі я блював густою білою жовчю, схожою на зсіле молоко. Мене нудило, доки я знову не хапав наплічник і не рушав у дорогу. Без мети, без дому, без друзів, без євро-долара-песо-дирхама-рупії-юаня в кишені. Мені було непереливки. Така правда. Всі ці роки мені доводилося робити речі, якими я не пишаюся. Але що з того. Подумаєш. Що з того. Така ціна свободи. Тепер я знаю чимало. Знаю, наприклад, що в Хартумі безпритульні діти розмовляють таємною мовою, яка називається рендок. Знаю, що вночі на Занзібарі морський планктон мерехтить, наче блискітки. Знаю, що в Потосі цигарка скурюється довше, бо місто розташоване на висоті чотирьох тисяч метрів над рівнем моря, і тютюн горить повільніше через брак кисню. Знаю, що в Індії трансвестити є і святими, і жебраками водночас. Знаю, щоб довго не розводитися, що в Каліфорнії можна добряче заробити на зборі марихуани.
Того дня, коли моєму батькові здалося, що він побачив диявола, я був за десять тисяч кілометрів звідти. А саме в Бангкоку, саме в районі Сукхумвіт, саме в загидженій квартирі, яку винаймав кантонський спекулянт. Мій мобільний телефон задзвонив о другій годині ночі. У напівсні я відповів. І тут невідома жінка повідомила, що моєму батькові здалося, що він побачив диявола. Це вперше за п'ятнадцять років хтось згадав ім'я мого батька. Жінка назвалася пані Ніссенбаум. Повідомила, що представляє містобудівну компанію «Антих & Партнери». Цe справа надзвичайної ваги. Так сказала пані Ніссенбаум у динамік свого мобільного телефону. Надзвичайної ваги.
— Ви Мойсей Міральєс? А ваш батько Ной Міральєс? Не кладіть слухавки. Я маю розповісти вам про справу надзвичайної ваги.
Я слухав її з відчуттям якоїсь нереальності, що мені аж поколювало на кінчиках пальців. Мій батько. Яблуня. Священна місія родини Міральєс. І той світанок, коли я поїхав. Зненацька все вернулося, наче обухом ударило по голові.
Це було два дні тому. Відтоді я постійно думаю про батька. Збагнув, що не можу пригадати його обличчя: наче ловлю вітра в полі. Втім надзвичайно чітко я пам’ятаю кожну з його численних маній, його незмінні автоматизми впертюха. Як то кажуть хороші сини на похороні? А так: мій батько завжди був людиною звичок. Коли пані Ніссенбаум, представниця «Антих & Партнери», зателефонувала мені, то відразу перейшла до суті справи. Вона не знала або не хотіла ділитися зі мною подробицями того, як моєму батькові здалося, що він побачив диявола. Але я досі знаю напам'ять розпорядок дня в моєму колись рідному домі, тому не маю жодних сумнівів, як усе сталося того жовтневого ранку.
О шостій двадцять батько розплющив очі. Рівно за десять хвилин до того, як продзвенить будильник. Мій батько завжди прокидався як на автоматі. Ось він спить, а наступної миті удар сокири розчахує навпіл його хропіння, його мозок електризується, готовий діяти. Занадто багато нічних чатувань і в дитинстві, і в юності, і в старості. Я прокидаюся так само. Мій брат Захарій прокидається так само. Мій брат Гавриїл прокидається так само. Мій батько навчив нас усіх переходити від сну до пробудження з вправністю кота. А от мою сестру Рут — ні, бо вона жінка. Бог не дав їй душі вартового, він доручив їй інші справи, передусім — народжувати інших Міральєсів. Хіба я ще не казав? Мої родичі не лише чокнуті, вони ще й замшілі мачисти. Тож о шостій двадцять, за десять хвилин до сигналу будильника — я переконаний, що так і було, — батько прокинувся, ніби обрубавши сон, і лежав нерухомо під ковдрою, з розплющеними очима, вичікував, коли стрілки годинника покажуть пів на сьому. Мати спала на іншому краю старого подружнього ліжка. І легенько похропувала.
З вікна сочилося скісне світло, наче з'їжджало з гірки.
М’яке світло Середземномор'я мандаринового кольору, яке народжується густим та ласкавим.
Я об’їхав увесь світ і ніде не бачив такого світла.
За мить до того, як задзвонив будильник, мій батько простягнув руку і вимкнув його. Потім тихенько встав, чого навчився за багато років подружнього життя. Скинув піжамні штани і сорочку, згорнув і поклав на подушку. Голяка пішов до шафи по чисту білизну. Мій батько завжди був високим і худим. Насправді дуже високим і дуже худим. Голий він, мабуть, схожий на сухе дерево. Я усвідомлюю, що минуло п'ятнадцять років. За цей час плоть мого батька мала б неодмінно зів’янути, його хребці зростися між собою, він мав би втратити щонайменше сім чи вісім сантиметрів у зрості. Але він і далі був би високим чоловіком, безсумнівно, і до неможливості худим. Найбільше в моєму батькові привертали увагу його величезні руки. Довгі пальці, на яких, здавалося, було двадцять п'ять фаланг. Пальці, схожі на гілки сухого дерева, яким мій батько був і, напевно, досі є. Щоразу, коли я бачив батька уві сні, я не міг розгледіти його обличчя, цю пустку, а от його руки — так. Мені бачилося, як вони лежать на столі, доісторичні і довгі, полишені поряд з келихом вина або філіжанкою кави, від якої відгонить карахільйо.2 Більше в моїх снах нічого не було. Лише руки. Всохлі. Наче чогось чекають.
Нормальні люди сідають на край ліжка, щоб одягти штани і взутися, але не мій батько, мій батько сідає лише тоді, коли приходить його черга чатувати. Тому я знаю, що того дня, коли моєму батькові здалося, що він побачив диявола, він одягався стоячи, либонь, спершись на прабабусин комод, може, на одвірок. Вельветові штани і біла бавовняна майка. І светр, якщо ранок видався прохолодним. На ногах – альпарґати.3 Батько вийшов з кімнати і спустився сходами. Моя мати, лежачи в ліжку, розплющила очі, помітила, що чоловік пішов виконувати свої обов'язки, і знову заснула.
Замість піти до ванної, батько подався на кухню. Відкрив кран над раковиною і просто там умився. Я наче його побачив. Кожного бісового дня одне й те саме. Обтерся він тильним боком долоні, ніяких рушників чи ганчірок. Кухня велика й стара, так-сяк підлатана. Соснові полиці прогинаються під вагою керамічних тарілок і олов'яних глечиків, хатнього скарбу кількох поколінь, який накопичувався безладно і без міри; у цьому домі нічого не викидають: ні дірявої карафки, ні дерев’яної миски, ні погнутого ополоника. Безліч каструль і сковорідок, рибальських мотовил, бутлів із зеленого скла, лозяних кошиків, на весь цей мотлох не вистачає місця. Позаду є комора, захована за полотняною завісою. Піч, вмурована в стіну, датується початком XIX століття, у ті часи більшість людей не могли собі дозволити піч. Ця піч з бронзовими клямрами є символом. Нагадуванням, шо колись давно резиденція Міральєсів була вишуканою алькерією.
Алькерія — так у Валенсії називають заміські будинки, схожі на замки, які грошовиті селяни зводили, щоб довести своїм сусідам, що вони аж ніяк не злидарі, як ті, хто їх оточує. Свого часу вілла Мілаґро, мабуть, була прекрасним маєтком. Сьогодні це релікт. Павутиння й розколини.
Батько поснідав стоячи — я вже казав, що мій батько сідає тільки тоді, коли чатує, — притиснувся животом до стільниці, пильнуючи, щоб крихти падали в раковину. Окраєць хліба і кілька скибочок овечого сиру. Холодна вчорашня кава. Ті самі святі страви кожного святого ранку.
Поївши, батько вийшов на подвір'я. Там його зустріли ті собаки, які рано встають. Вони, либонь, стрибали або несамовито махали хвостами, але, у цьому я впевнений, не гавкали. Собаки на віллі Мілаґро вишколені на совість і гавкають лише тоді, коли на те є причина. Коли я поїхав, у нас вдома було дев'ять собак. Я досі пам’ятаю їхні імена: Викинений, П'ятидесятниця, Коринтянин, Жертва, Доброчесний, Фарисей, Єрихон, Агнець та Милосердний. Цікаво, скільки там зараз собак? Більше? Менше? Напевно, більше. Так, напевно, значно більше.
Так чи інак: подвір'я. Зрештою батько вийшов на подвір'я.
Центр дому. Центр всесвіту. Буквально: центр всесвіту.
Внутрішнє подвір'я вілли Мілаґро прямокутної форми. Мури, що його оточують, — мури, що оточують центр всесвіту, — міцні. Недоречні на віллі, вони б цілком пасували в’язниці. Зверху мурів виділяється зубчастий контур колючого дроту, а також пляшкове скло, змішане з будівельним розчином, розкидане тут і там з усією злостивістю, яка тільки є у світі. Час від часу мартин зачепить крилом колючий дріт або поріже лапку склом, тоді на віллі Мілаґро радіють, бо цього дня принаймні буде про що поговорити за вечерею. Східний мур подвір'я виходить просто на море, на уривчастий берег, який здіймається на сім метрів над рівнем Середземного моря. Попри таку неприступність, цей мур — шпичастий, як інші, така сама лють супроти малоймовірного й невидимого ворога.
У центрі подвір'я — у центрі центру всесвіту — стоять парасолька, маленький пластмасовий столик і крісло-гойдалка.
Це крісло-гойдалка Вартового.
А навпроти — залита сонцем бісова яблуня.
Шануй її. Привітайся з нею. Перехрестися. Послухай, сину мій, уважно: ця яблуня — наша відповідальність, Міральєсів, наша і більш нікого; тому, хто наблизиться до цієї яблуні, ми всадимо кулю в чоло, пошматуємо печінки, розпоремо черево, кинемо в море й амінь.
1. Aсулехо (ісп. azulejo) — це керамічний гончарний виріб, схожий на кахельну плитку.
2. Карахільйо (ісп. carajillo) – популярний кавовий напій з додаванням рому або бренді.
3. Альпарґати (ісп. alpargatas) – недороге літнє взуття з тканини на гумовій або конопляній підошві.
