Я приїхав до Бухареста як студент класичних мов із провінційного міста, назва якого нічого не може додати до цієї історії, назвемо його К***, але воно мало спільне з усіма іншими провінційними містами країни те, що на вулиці, квартали, парки, базари і на їх мешканців насунувся в ті роки прозорий і повільний смуток, тонкий як плівка бактерій, який дорослі весь час зустрічали зі своєю відчайдушною веселістю, ще не вміючи відчути в повітрі відсутність майбутнього, яке вже тоді, здавалося, зупинилося на деякий час в історії. Сповнений надіями, я виїхав з дому рано вранці, на два дні раніше перед початком занять, аби встигнути оселитися в новому будинку і хоча б навчитися дорогу на метро до університету, це після того як, ще до мого від’їзду, я кілька днів ходив пальцями по складеній карті Бухареста і міряв пульс великих артерій і перевіряв десятки разів, як менші жилки міста з’єднувалися з моїм майбутнім гніздом, де я уявляв собі, що завдяки цій новій і багатообіцяючій свободі нарешті відкрию життя, яке буде тільки моїм. Я мав з собою величезну подорожню чорну сумку, яку я позичав у сусідів і в яку я вкинув свій одяг, чашки, тарілки та столові прибори, по одному з кожного, рушники і кілька пар взуття, дві чи три книжки віршів, які я на той час читав із такою пристрастю, що межувала з дурістю, думаючи, що той простий факт, що я їх читаю із задоволенням і терпінням, якимось чином закріпить рядки, рими та ідеї в моєму розумі і це буде достатньо, щоб перетворити мене на майстра. 
До того як приїхати у столицю, я бачив лише кілька її бульварів і знав із чуток, що в ній проживає два мільйони жителів – цифра, яка здавалася моїй матері неймовірною, але якої я не боявся, бо мене переповнювала наївність недозрілої юності; я прибув до міста з незвичайним спокоєм і безрозсудним ентузіазмом, межі яких будуть пізніше випробувані, коли зіткнувшись із простими й буденними дилемами, я кинусь на них із пафосом, афектом і поспішністю тих, хто ще не навчився реагувати на світ. Крім того, я був витвором робітничого класу і в мене не було ніякої власності на моє ім’я й дуже мало речей в голові, крім однієї сміливої ідеї, що я поет, ідея яка навантажувала мою голову та давала мені неабияку самовпевненість, тепер знаю що незаслужену; мабуть не дивно, що моя улюблена цитата в той період була із «Мобі Діка», в якій йшлося по корабель «Пеквод», який плив по морі з порожнім трюмом і  навантаженим бортом з мертвими китами, то був наче голодний студент із наповненою головою Арістотелем. 
Перші три-чотири місяці я мешкав у квартирі колишнього інженера метро, ім’я якого я вже забув. Я платив близько чотирьохсот леїв на місяць за кімнату і не мав права нікого приводити додому. Це був злий старий, з важким диханням, таких я зустрічав і в кварталах для незаміжніх у тонкостінних високоповерхівках мого дитинства, і який завжди носив нижню білизну в будинку, яка у моїй пам’яті досі асоціюється з антисанітарією в коридорах обласних лікарень. Білу з синіми смугами і гудзиками. Під нею ледве можна було вгледіти його тіло, а його діафрагма здавалося не ворушилася коли він дихав - тож я підозрював що він при смерті, хоча у своїй поведінці не мав жодної лагідності притаманної вмираючим, лагідність яку їм вдається показувати іншим, якщо не від страху, то хоча б з переконання. Навіть будучи на межі смерті він намагався зробити так, щоб усе, що ми робимо в домі, жодним чином не порушувало екосистему нелюдського неспання, частого сечовипускання та нічних блукань, яку він тактично створив протягом останніх кількох десятиліть і відповідно до якої можливо було  налаштувати годинник, і найчастіші дискусії, які я мав з ним, стосувалися прибирання, того, що мені також потрібно купувати освіжувачі туалету, пакети для сміття, насадки для швабри та інші речі. Коли я бував на заняттях, він заходив до моєї кімнати і дивився на килим і меблі в кімнаті, щоб перевірити, чи все в порядку, чи я їм чогось не зробив, і одного разу, коли він знайшов якусь пляму на килимку біля дверей кімнати, він зупинив мене на кухні і запитав мене того вечора, чи я там не насрався. Мені не подобаються квартиранти, які серуть на килими. Я онімів. Але він дуже серйозно запитав і змусив мене помити килим, і я спав у ту ніч зі страхом, що наступного дня він мене вижене. 
Іноді, коли я приходив ввечері додому, то заставав старого на кухні з його сестрою, яка приїжджала до нього звідкись з Ільфова і допомагала йому, прибираючи та наводячи порядок у домі, або супроводжуючи його під час його частих візитів до лікарні в Берчень, звідки він раз на тиждень повертався з купою пульмоаналізів, які він дуже уважно читав, коли залишався сам. Коли сиділи обоє в кімнаті, він говорив із жінкою про мене від третьої особи, наче мене й не було. 
Він добрий хлопець, казав він її. Але він мало говорить. 
Так і було, в його присутності я мовчав як кармеліт, прислухаючись до його астматичного дихання вмираючих борсуків і ми краще розуміли один одного за допомогою поглядів і жестів, тому що, якщо ти занадто багато з ним розмовляв, він втрачав терпіння, і ти раптом бачив в його позі, жестах або погляді ледь контрольовану агресію, яка давала тобі зрозуміти, що він більше не хоче бачити тебе біля нього.
Його сестра також була худою і засохлою, як він, і одного разу я застав її в моїй кімнаті, вона роздивлялася навколо виряченими, допитливими очима. На своє виправдання вона сказала мені, що там безлад і що я маю дбати про кімнату, бо ж не буду з ними жити назавжди, і я повинен пам’ятати, що це не мій дім; вона це мені сказала солодким голосом, сповненим фальшивого терпіння, коли старі люди роблять вид ніби чогось хочуть тебе навчити, але я зрозумів, побачивши її збентежену, що вона прийшла не прибирати, а подивитися, як живе той незнайомець, якого вони взяли в дім, підштовхувана ззаду поєднанням нескромної цікавості та скупого господарського інстинкту, який я зустрічав лише в бухарестських орендодавців. Вони обоє були з тих людей, яких завжди було занадто багато, які випромінювали незадоволення, навіть коли були щасливі, але оскільки він завжди сидів у своїй кімнаті та дивився телевізор, і оскільки я здебільшого не сидів дома й повертався лише ввечері, ми зустрічалися не дуже часто, що було для обидвох великим полегшенням.

Дивно покинути рідний дім і раптом опинитися жити з чужими людьми. Це було дивно, поки я не знайшов цього безіменного старого. Я приїхав до Бухареста за три тижні до початку навчального року, наприкінці літа, шукати орендодавця у газетах з телефонними оголошеннями, і я провів цілий день у парках, біля телефонних будок, телефонуючи  сварливим старим бабам і спокійним старикам, потім ходив в пошуках адрес старими робітничими кварталами, прекрасними лише у сіянні цього пізнього літнього сонця, тому що як тільки ти побачив їх зсередини, будинки показували свій бруд і занепад, були наче живі будівлі, які чекали смерті і, здавалося, лише важке дихання мешканців тримало їх живими. 
Багато людей, яким я телефонував, відмовляли прямо по телефону, оцінюючи тебе за голосом та навчанням. У той час лікарів, юристів і поліцейських скрізь високо цінували і зустрічали з розпростертими обіймами. Один старик із Колентини запитав мене, який мій зріст, і коли я сказав йому, що 1,85 м, він вигукнув від подиву та сказав, що я зависокий, що його ліжко призначене для низьких людей і кинув слухавку. Іншим я казав Класичні студії, а вони питали мене наче з іншої півкулі, Ну і що ви там будете вивчати? і тоді я кидав слухавку, шкодуючи, що не поліцейський і що кишені мого майбутнього не будуть повні грошей. Одна жінка з Рахови мала велику кімнату, але вся вона була рожева, з м’якими білими килимами на підлозі, і коли я відкрив шафи з  дзеркалами, щоб зазирнути всередину, то побачив що всі стіни були завішані плакатами з поп-журналів для дівчат, настільки жахливими, що я злякано відсахнувся. Інший хлопець, якого мені зайняло годину знайти, знімав неоштукатурене горище автомийки, але там не було нічого, крім ліжка без чохлів і плити з газовим балоном для опалення, а на Едгар Кіне, ще один – із хрипким жіночим голосом, якого я пізніше бачив, як випрошував гроші на ліки під Університетом – орендував ніщо інше, як комору за сто доларів на місяць. У ній не було ні ванної, ні кухні, це була просто кімната розміром два на два метри зі спинкою дивана, перетвореної на ліжко і затиснутої в кутку сірої комори. Він сказав мені, що якщо у мене буде більше речей і вони не помістяться, я можу залишити їх у своїх друзів, де він пропонував мені йти робити і душ, тоді я зрозумів, що в бідності тих років, мешканці Бухареста могли вам орендувати і вуличний туалет, якби знали що можуть на вас щось заробити. Колишнього інженера-астматика я знайшов пізно ввечері, коли вже майже втратив надію щось знайти. Було пів на дев’яту коли я йому зателефонував, і він мені прямо сказав: 
– Прийдіть і подивіться. 
Квартира була в Топораші, у напрямку Друмул Газарулуй, а я дзвонив йому з громадського телефону на Кимпіняну, з відкритою газетою з оголошеннями на жерстяній панелі телефонної будки. У мене був мобільний телефон, але я міг лише приймати на нього дзвінки, тож я купив дві картки для громадського телефону та провів день у маленькому парку біля церкви Крецулеску, читаючи газетні сторінки про нерухомість, де обводив оголошення зеленим маркером, але лише ті, які я міг собі дозволити. Коли я назбирував близько десяти оголошень, я йшов до сусідньої будки і починав дзвонити. Ало, пані, доброго дня, дзвоню з приводу оголошення в газеті. Дано, більшість із них кричали в телефон і кидали слухавку. Дехто казав що вже орендували кімнату і робили це трохи розпачливим голосом, наче це оголошення було однією з великих помилок у їхньому житті. Але траплялися і інші, особливо жінки, які запитували про всю історію твоєї родини, аж до далеких родичів і п’ять останніх міст, у яких ти жив, перш ніж сказати, де вони проживають та як туди дістатися. Дехто боявся, що прийдеш до них додому, розіб’єш їм голову і забереш гроші з пенсії; інші хотіли переконатися, що ти походив із доброї сім’ї, з грошима, з батьками, які були принаймні вчителями чи державними службовцями – тобто, мовою того часу, інтелектуалами – які навчили своїх дітей необхідних уроків покори та сорому.
Старий був частиною останньої групи з десяти оголошень на той день і взагалі не сидів на балаканину, і я подумав, що це добрий знак. Я дістався туди за півгодини, а з трамвая 21 я встиг побачити по дорозі меморіальний будинок Баковії, і вся територія раптом здалася мені, незважаючи на всі докази, великою алеєю культури, вона межувала з багатоповерхівками, потворності яких я не міг побачити в ту годину, але  кілька тижнів потому, при денному світлі, на першому поверсі кожної з них я бачив лише міні-маркети, шаурми та похоронні бюро, як прозору алегорію життя, що згорає в проміжку між їжею та смертю.
Інженер жив у багатоквартирному будинку біля головної вулиці, на третьому поверсі – це була двокімнатна комуністична квартира, яка нічим не вирізнялася від інших, хіба що тим, що я знайшов її наприкінці довгого і виснажливого дня і власне тому здалася мені порятунком. Здавав спальню, в якій було маленьке ліжко з ящиком у кінці, стіл, величезна коричнева шафа, тих старомодних – де старі люди зберігали ковдри та покривала у нафталіні, і така собі тумбочка з дзеркалом, по краях якого хтось давно наклеїв якісь наклейки з персонажами американського серіалу дев’яностих. Візьму її, сказав я йому, і хоча він тоді зміряв мене з ніг до голови і почав питати скільки років моїм батькам, чим вони займаються, на який факультет я поступив, де він знаходиться і чи зможу я платити місячну оренду, тому що він не буде проситися в мене, я не зрозумів тоді, що всі ці запитання були попередженнями, і я гадав що він ставить мені ці питання, щоб побачити яка я людина. Гаразд, юначе, сказав мені нарешті і я заплатив йому завдаток того самого вечора, перераховуючи гроші на його простягнутій долоні. Він дав мені ключ і я сказав йому, що повернуся 29 вересня, до початку занять, так як і зробив, взявши з собою величезну чорну сумку, в яку я набив усе необхідне для життя, відчуваючи як воно починається заново.