0

Якби мене запитали, коли все почалося, я б сказала — у день похорону Полі.

Полі був папугою-нерозлучником зеленого кольору, з жовтою скуйовдженою головою, довгими загостреними крилами, які безладно звисали з боків. Хлопчина із зоомагазину пояснив мені, що нерозлучників купують лише парою, бо вони так прихиляються одне до одного, що якщо їх розлучити, можуть померти від горя. Хоч я й купила Полі без пари — а це означало, що продавець розлучив його з половинкою, — він не помер. Навпаки, він почувався аж надто добре до самої своєї загибелі. Але він загинув з іншої причини — не від розбитого серця, а від недуги іншого ґатунку — і навіть тепер я не змогла б сказати, від якої саме. Мені було 8–9 років. Я тримала клітку Полі на балконі своєї кімнатки. Та він прокидався рано — о четвертій-п’ятій годині, коли сонце ще не встигало проштрикнути хмари своїми гострими променями. І попри холод, темряву і сильний вітер, Полі ніколи не був сонний чи боязкий: на світанку він уже скрекотів і всіх нас будив. Оскільки він був впертий і нахабний аж до сліпоти, моя мама сказала: «Перенесімо його на підвіконня у вітальню. Зміна краєвиду піде йому на користь».

Визнаю: я не протестувала, бо мене стомили ці ранні підйоми. Полі витримав на підвіконні лише три дні, а тоді помер.

Коли я прийшла, щоб насипати йому корму, побачила, що він лежить на дні клітки. Він запхав голову під крило, ніби намагався сховатися, а з лівого боку, на рівні серця, у нього була велика рана. Він втратив багато пір’я і виглядав як качан кукурудзи, з якого ворон виклював половину зернят. Я покликала маму, щоб струсити з себе переляк. Я не плакала. Я ніколи не плачу, мабуть, тому що мама мені пояснила, що сльози — примхи капосних дітей. Мені здавалося, ніби мої груди проколює величезна голка: я точно знала, наскільки вона гостра, і наскільки глибоко пронизує мою плоть, м’язові волокна, але не могла цього пояснити. Тепер я знаю, що це не примхи. Це зветься болем.

Мама оглянула клітку й вирішила, що це все вина кота.

• Але клітка зачинена, — відповіла я. 
• Отже, напевно, це скоїв якийсь птах, який хотів вкрасти корм. У птахів тонкий дзьоб, чи не так? Він встромив його між прутами клітки й …клац-клац!
• Але годівниця порожня. Нічого було красти.
• Що ж, тоді не знаю, чому так трапилося. Мені шкода.

Мама взяла тільце Полі й загорнула його в паперовий рушник марки «Скоттекс».

• Хочеш шматок торта? 
• Ні.
• Якщо поїси торта, тобі стане легше.
• Не хочу, мамо.
• Ось, візьми, — сказала мені, протягуючи мені тільце, загорнуте в «Скоттекс».
• Поховай його. Впевнена, що Полі було б приємно.

Тато відвіз мене на зелену галявину за декілька кілометрів від дому — облізла пляма, мов ліве крило Полі. Там був невеликий сільський будиночок, у вікнах якого горіло холодне електричне світло. Ми викопали ямку й поклали туди Полі — те змарніле тільце, ще тепле. Здавалося, що ось-ось воно злетить, заскрегоче зі звичною настирливістю, почне робити всі ті дії, які мене раніше дратували, а тепер я віддала б усе, щоб повернути минуле — оживити той момент, коли все ще було без змін.

Тато засипав ямку землею. З кожною жменькою ґрунту тільце Полі поступово зникало: спочатку я бачила його цілком, потім лише голову, крила й лапки; згодом щезли крила, за ними стегна й лапки; потім настала черга тулуба — грудної клітки, заплямованої згустком запеченої крові, темним, як асфальт. Наприкінці лишилися лише голова — зіщулений жовтий горішок — і круглі чорні очі, ніби лакричні цукерки «Гарібо». Врешті голова Полі зникла під останньою жменькою землі. Тато підібрав дві гілочки, склав їх у формі хреста й зв’язав травинкою. Він встромив хрест перед могилкою і став навколішки, щоб помолитися. Мені сказав, що я теж можу долучитися, якщо хочу. Він почав промовляти вголос молитву «Отче Наш», а я почала повторювати за ним, як це роблять люди в церкві, бо все одно не знала, що сказати, а мовчання здавалося недоречним.

Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні й прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Амінь.

Наступного дня я задумалася, чи можна померти від розбитого серця? Адже я думала, що ні птах, ні кіт не були причетні до смерті Полі. Можливо, я припустилася помилки, коли купила нерозлучника без його нареченої. Можливо, помирають від надлишку чи нестачі любові. Я запитала маму про це. Я думала, що вона відповість, як я собі уявляла: «так», — але вона, звісно, відповіла: «ні».

• Ти знаєш, що означає померти? 
• — Так, — відповіла я, — але насправді не знала.

Я почувалася загубленою в порожньому місті. Я йшла якимось місцем і відчувала навколо себе порожнечу, де ніби немає ні неба, ні землі. Я починала розуміти, але мені це вже не було потрібно. Сльози — примхи; а біль, який їх породжує, нічого не вартий. Життя і смерть — послідовність фактів; і крім цього, особливо нічого і нема. От, наприклад, кохання. Я почала про це думати, коли мені виповнилося дванадцять років, коли вперше шалено закохалася в одного хлопця, який написав моє ім’я великими літерами на фасаді магазину «Меуччі». З часом мені й це набридло: немає руху, напрямку, мети; немає розвитку, бажання, дива; немає обману; немає порятунку; немає навіть, банально кажучи, відкуплення. Чи можна померти від розбитого серця? Щодня я знов і знов запитую себе про це. Щодня прокидаюся, сподіваючись, що «ні» — це неправильна відповідь; я вірю в любов значно більшу й жорстокішу за ті любові, які виникали в минулому; у людожерне почуття, від якого кровитиме мій ніс, очі, голова, ноги, легені, рот: геть усе!; я хочу стікати кров’ю так довго й так сильно, щоб неминуче відчути себе мертвою; хотіла б відчувати такий гострий біль, який зіб’є мене з ніг і я звалюся на землю; тоді іншим нічого не залишатиметься, як теж вважати мене мертвою; тоді зміниться відповідь для всіх, стане для кожної речі й для кожної людини на світі, гігантським, невідворотним безжальним «так».

1

Перший труп виявили в листопаді 2023 року: Аманда Ферреро, яку називали Менді, тридцять п’ять років, зареєстроване місце проживання — Турин, фактичне місце проживання — Рим; померла під час відвідин матері в спокійному містечку Бальдіссеро-Торінезе. Мати Менді, синьйора Ферреро (дівоче прізвище Леонетті), за допомогою парочки самозакоханих і кокаїнозалежних пінгвінів з юридичною освітою зуміла не допустити, щоб справжні причини смерті просочилися в пресу. Але головна інспекторка Де Фео знала (і досі знає), що бідну Менді вбила смертельна суміш рому XO Solera Gran Reserva Especial Zacapa (приблизно 90 євро за пляшку) та звичайних бензодіазепінів, назви яких Вітторія знає напам’ять. Ця комбінація прирекла її задихнутися у власному блювотинні — як і належить рок-зіркам, які себе поважають. У квартирі Менді, яка жила в єврейському кварталі — одній з прихованих перлин столиці, серед інших речей було виявлено порожні пляшки: точніше, 27 пляшок тієї самої марки рому за тією ж непомірною ціною, який вона видудлила, щоб покінчити з життям у домі своєї матері.

• Ким працювала ваша донька? — запитала розгублена Вітторія Де Фео у синьйори Ферреро, зацікавлена кількістю і насамперед зовсім не сміховинно низькою вартістю згаданих пляшок.

Попри заяви синьйори Ферреро, що вона надто схвильована, аби думати й відповідати, того дня і в наступні дні, тижні, місяці й роки професія Аманди опинилась під пильною увагою медіа: історія заполонила інтернет-журнали, соцмережі, телепрограми й інші ЗМІ — всупереч виявам обурення синьйори Ферреро. Тим часом поліції вистачило одного запиту в Google, щоб розв’язати це vexata quaestio — це цифрове полювання, яке скеровував порадами збентежений і підозріло небагатослівний заступник інспектора Мартінеллі.

• Я знаю, що останнім часом у нас небагато справ, але мені здається, що не варто все зводити до порнографії, — презирливо зауважила Вітторія, натрапивши на слід, який, петляючи крізь моральні судження (і пересуди), вів розслідування у правильному напрямку — принаймні, на перший погляд.
• Шеф, я не займаюся цим на роботі, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
• О, Боже, Мартінеллі! Не хочу уявляти собі ці сцени.
• Але ж це теж культура.
• «Хай живе тюлень»? «Girls just wanna have dicks»?
• Кіно, якщо точніше.
• «Великий сюрприз». «Хтось сквіртанув на гніздо зозулі»? 
• Річ не в цьому.
• Слухаємо.
• Публіка дуже любила Менді, тому я сумніваюся, що хтось міг мати на неї зуб і бажати її вбити. 

Вітторія розкидає фото трупа на столі заступника. Крупний план Аманди: синюшно-фіолетове й набрякле обличчя, всіяне посмертними петехіями, забруднене слиною й тушшю для вій; деталь рогівок (тіло було знайдене з широко розплющеними очима й виразом жаху на обличчі, який, на думку Вітторії, міг свідчити про як страх смерті, хай навіть самозаподіяної, так і про страх перед невідомим мучителем, який приміряв на себе подобу кирпатої свашки: почорнілі сльози, що згустилися на віях, жодної зморшки, яка виражала б емоцію, потріскані капіляри; деталь рота: гіалуронові губи (якщо уважно придивитися, можна було розгледіти точні місця уколів, куди ймовірно, проникала голка, за декілька днів до смерті); на роті відбиток крику, заглушеного плачем — остання спроба врятувати життя після усвідомлення, що її смерть нічого не вирішила б (що хотіла вирішити Аманда? Фінансові проблеми? Сімейні клопоти? Депресію? Суперництво в коханні? Якийсь нестерпний незрозумілий шантаж? Вітторія не знала відповіді: перед нею було надто багато відкритих версій, але вона нутром відчувала, що бракує якогось маленького фрагмента пазла для повноти картини; загальний вигляд трупа: тіло Аманди лежало в позі ембріона, руки притиснуті до живота, ноги зігнуті, ніби в готовності перед останнім ривком, щоб не провалитися в безодню. Блювотиння. На підлозі було кілька великих плям блювоти, в яких видніли пігулки, які ще не встигли роз’їсти шлункові соки. Заступник інспектора відводить погляд, шефиня ж із повагою до Менді споглядає це остаточне спустошення — пластичну марність цього знівеченого й зневаженого тіла, наче воно ніколи й не було людським.

• Щось не сходиться, — каже, сподіваючись, що Мартінеллі захоче піти за нею тернистим шляхом сумніву. 

Мартінеллі не треба про це двічі просити. Він відповідає на безупинну серію питань інспекторки, проте той факт, що він поруч з нею на цьому шляху, не дарує їй відчуття полегшення. Він не погоджується з Вітторією та не боїться їй про це сказати, хоч суперечити їй означає підписати собі вирок.

• Я говорив з матір’ю жертви, з іншими порноакторами, з агентом. 
• І…?
• Нічого важливого.
• Ти перевірив рецепти ліків? Її банківський рахунок? 
• Звісно.
• Виписаний рецепт у порядку? 
• Так.
• Чи був якийсь підозрілий рух коштів напередодні смерті? 
• Ні.
• Що ти можеш мені розповісти про її переміщення? 
• Звичайна рутина: вона їздила на знімальний майданчик і назад, бувало, відвідувала нічні вечірки в компанії акторів, тоді повернулася до матері у П’ємонт.
• Ти щось випустив з уваги.
• Жодних ревнивих колишніх. Жодних нав’язливих фанатів. Жодного шантажу чи вимагання.
• Ти завжди щось пропускаєш.
• Я ретельно оглянув квартиру, перевернув догори дриґом дім синьйори Ферреро й навіть останній знімальний майданчик, на якому знімалася Аманда. Ви розумієте, що я маю на увазі, коли кажу «нічого», шефе? 
• Чи міг би ти припинити говорити зі мною цим роздратованим тоном? Я його терпіти не можу. Дякую

Вітторія збирає фотографії зі столу Мартінеллі й складає їх у пластикову теку. Туди ж кладе копії висновку судмедексперта й свідчень свідків, з якими встиг поспілкуватися Мартінеллі. Згодом вона одягає пальто верблюжого кольору, яке виглядає так, ніби його купили на блошиному ринку Gran Balon у Порта Палаццо й енергійно жестикулює перед заступником, ніби підганяючи його.

• Шефе… чи можу дозволити собі зробити зауваження? 
• Ні. Ходімо.
• Не розумію причини вашого… е-е …поспіху.
• Бери свої речі й ходімо. Негайно. У нас запланована зустріч із працівниками науково-криміналістичного відділу RIS. Ти вже забув? 

Науково-криміналістична служба регіону П’ємонт зовсім не така, як у Маямі: вона не має обладнання за мільйони доларів і висококваліфікованого персоналу, робота якого щедро оплачується. А от Вітторія Де Фео, навпаки, разюче схожа на Гораціо Кейна: руде скуйовджене волосся, сонцезахисні окуляри, які вона носить навіть тоді, коли сонця немає; відсутність друзів, брак споріднених душ, з якими можна було б розділити екзистенційний біль (Вітторія дозволила собі кілька другорядних епізодів, щоб заповнити прогалини в сюжеті; коли флірт почав набридати, вона поспішно обривала зв’язок і зникала); діти? навіть мови бути не може; життєва філософія: «спочатку стріляй, а потім став питання» (єдина репліка, яку Вітторія пам’ятає з екстравагантного чорно-білого фільму, на перегляд якого її запросив заступник Мартінеллі, коли вважав, що має з нею шанс, й ось результат: Вітторія заснула на дивані, хропучи уві сні, а Мартінеллі завершив перегляд фільму наодинці).