Ребека, березень 1943 р.

Був ранок шостого березня – два дні після новин про те, що нас виселяють на Північ, коли тато мені казав, що є обставини, які зовсім не залежать від нас і треба просто підкоритися долі. Я запитала, чи це і є такою обставиною. 
– Не знаю, Беко, – відповів мені тато й погладив по голові. – Хочеться відповісти, що завжди є вибір. Проте нічого не можу тобі сказати.
– Ти вчив мене, що ніколи не можна зневірюватися, правда?
– Так.
– І що завжди варто зробити ще одну спробу.
Він кивнув головою.
– А чому тепер не варто, тату? Саме зараз!
– Не бачу, що можна зробити.
– Втечемо.
– Куди втечемо? У горах будемо ховатися? Зима ще не закінчилася.
– Попросимо когось, щоб заховав нас у себе вдома. Дядько Мітко і тітка…
– Не можемо їх наражати на небезпеку. І нема шансу, що нас не знайдуть.
– Ну тоді вигадай щось, ти ж дорослий. Якщо хоч одна десята того, що прочитав Арон є правдою…
– Знаю, Беко.
– Ні, тату, не знаєш! – я стукнула ногою, і льодяне болото переді мною  тріснуло. – Нічого не знаєш!
Насправді ж я вірила йому.

Шість днів тому минув місяць відтоді, як Леон заграв мені «Серенаду» Шуберта. Ми не замислювалися, що означає ця дата, але не мали сумніву щодо її важливості. Інстинктивно ми утрималися від слів, щоб зробити це почуття ще менш невагомим. Ми  ходили разом в школу й за будь-якої нагоди поверталися разом. Іноді, коли не бачили поряд людей, трималися за руки. Торкалися пальцями, коли йшли, переплітаючи їх на мить. Наче випадково обмінювалися поглядами. Обмінювалися книжками. Через нього я полюбила Едгара Алана По. А він через мене відкрив Еміля Золя. Привів мене двічі до пані Станчевої і два останні рази виконував «Серенаду». Після того ми шастали біля зачинених магазинчиків «Капіята» і «Анджурдар». Мовчали. Таким сильним було почуття, яке заливало нас із тією музикою, що ми мусили ходити, аби заспокоїтися. В інших випадках ми говорили про наші сім’ї, він про музику, я – про літературу. Тоді я написала свій перший вірш і прочитала лише йому. Почала думати віршами, і найбанальніші мої спостереження протікали римовано в моїй голові. Ми знали, що про нас пліткують, що місимо болото, що вирує війна, що нас оточили несправедливість та страждання. Все ми це знали, але пропускали повз себе, залишали, щоб усе стікало в канаву. Ми створили наш світ – кольоровий та прекрасний.

Тато залишався чужим до цього всього. Він потонув думками дорослої людини в новинах про війну з тією тональністю, яку задавали інші, тому я не бачила сенсу йому щось пояснювати. «Не бачу, що можна було б зробити» – казав мені так, не усвідомлюючи, наскільки це жорстоко. Ненавиділа його в такі моменти, хотіла, аби йому заболіло, щоб зрозумів. Я безсило розбивала лід під своїми ногами. Моєму татові не було п'ятнадцять років. З мамою ми пережили цю любов, розділили важливі моменти, берегли світлі згадки. Ніхто не може ні в кого відібрати це. 

– Коли поїдемо в Польщу і якщо не житимемо поряд, я зберу кошти на велосипед і щодня після роботи їздитиму до тебе, щоб тебе бачити, – сказав мені Леон того ж ранку.
Не казала йому, що не вірю – тато наполягав, щоб я мовчала. Лише відвернулася.

Почали поширюватися розмови про депортацію. Ще четвертого ввечері один адвокат – однокласник мого тата, неочікувано зайшов до нас. «Давай викуримо по одній на вулиці» – запропонував татові. «В такий холод?» – здивувався батько. Але вигляд гостя був зрозумілий. Дивилася на них через вікно – стояли за сливою. Той чоловік говорив татові щось серйозне, поклавши долоню йому на плече. Тато злісно затоптав недопалок. Повернувся блідим.

– Нас виселяють. Цими днями, – сказав із дверей.
Чувся стукіт каструль, які мама несла до пічки. Вони впали на підлогу, і шматки ріпи впали  їй під ноги. 
– Куди?
– Далеко, мої дорогі, – обличчя тата було неживим, лише губи ворушилися, наче окремо від нього. – Туди, звідки не повертаються.

З тієї миті чутки, незрозумілі та страшні, почали нас заполонювати. Однокласник тата відповідав за  кюстюндільську нерухомість, реквізовану державою. За кілька днів перед тим до нього прийшов чиновник комісаріату з єврейських питань – КЄП, так його називали і хотіли, щоб їм передали  тютюновий склад «Фернандес». Адвокат відмовився це зробити, якщо не скажуть  йому причину.  Чиновник неохоче погодився на це, за умови, що він заприсягнеться тримати це в таємниці – як питання виняткової державної ваги. Був підписаний договір із Німеччиною про негайне виселення євреїв у колишню Польщу. Склад їм потрібен був, щоб зібрати нас перед тим, як посадять на поїзд. Дата екстрадиції: десяте березня, після півночі.

Дома ми були втрьох. Мама відкинулася на спинку крісла й дивилася собі на коліна, тато ходив по кухні зі зчепленими за спиною руками, а я без жодної думки збирала шматки ріпи і знову їх викидала. Тато вийшов і одразу після цього прийшов дідусь. Він також приніс новину – не менш тривожну. Болгарський товариш його сусіда через родичів передав йому записку з Родомира, що приготували потяг із двадцяти дев’яти вагонів для перевезення євреїв. Куди – невідомо. Пізніше того ж вечора він зайшов удруге, прийшла нова записка: підготовані мирські школи, щоб прийняти євреїв із Кюстендилу, Дупниці й Горної Джумаї.

Наступного вечора, п’ятого березня, тато прийшов зі ще гіршими новинами: мер вимагав від єврейської громади організувати терміново триста відер, триста черпаків, триста казанів та інші господарські речі,  без уточнення навіщо. Того дня я не пішла в школу, і мені батьки не заперечували, бо вони також не пішли на роботу. Я носилася то туди, то сюди. Арон майже не рухався. Постійно заходили люди – друзі, рідні, сусіди, і пошепки переказували чергові плітки. Новини про виселення були підтверджені з різних боків. На дупницьких євреїв наклали домашній арешт.  Тимчасові етапні табори були створені  по всій країні.  Губернатор Мілтенов захотів від знайомого єврея триста тисяч левів щоб подивитися, що можна зробити. Вирішили, що дадуть йому, але не дуже розраховували на це.

Того ж дня – п’ятого, випало у п’ятницю, мама почала витягувати багаж. Передивлялася валізи, але казала, що незручні, і вирішила шити наплічники. Шукала вдалу модель – питала сусідів та друзів, потрібна була тканина, – розрізала покривала з ліжок. Швейна машина знову зашуміла. Коли шила, згадувала про щось, бігла кудись, зустрічала інших панікуючих жінок і поверталася з розгубленим поглядом. Латала шкарпетки, плела рукавиці, шукала фляги, пекла сухарі. Одного разу з’явилася з ножицями, щоб відрізати мені коси. Казали, що відбирають дітей у матерів, і мені буде важко з довгою косою. Я їй відмовила, і вона не наполягала. Застукала знервовано на швейній машині.

А дітки раділи. Єврейчики раділи. «Сяду на потяг і поїду в подорож!» – з криком зустрів мене шестирічний Хаїм із мого села. Інші хлопчики також хвалилися. Хотіли сісти на найбільший потяг і поїхати далеко-далеко, аж до моря.  Нижче по нашій вулиці бачила накреслений палицею на землі потяг. Хотіла насварити малих художників і пояснити їм, що це не на радість, але задивилася в їхні сяючі оченята й замовкла. Тієї ж п’ятниці пішла до Леона. Його не було, але мене зустріла Бланка. «Попросила тата про помаду, і він мені зробив – похвалилася, схопила її зі столу й тицьнула мені в обличчя. – У Польщі ми хочемо працювати на полі, і треба захищати обличчя від згорання. Чи замовити йому і для тебе?» Подивилася на неї – така тендітна, очі світяться, руками натхненно махає. Обійняла її й пішла. Ішла вулицею, розминалася з завантаженими, забіганими людьми й не розуміла: більшість дорослих вірили, що нас відвезуть у Польщу, щоб ми працювали. Нас не очікувало нічого доброго – передбачалася бідність, голод, хвороби й важкі зими на чужій землі. На відміну від мене, вони себе уявляли живими.

– Тату, чому не кажеш їм, що написано в тій газеті? – попитала тата, поки ми йшли до сусідів.
– Не впевнений, чи це правда.
– А якщо правда? Чи не краще їм знати її?
– І, якщо знають, то що?
– Вирішать, що робити.
– Нічого не можуть зробити, моя дівчинко. Якби був сенс, то я сказав би. А я шкодую, що чув це. Людина не може без надії. 
Поглянула на його тонку статуру в сірому пальто. Поспішила вперед, і кроки його шпорталися об мої. Пошкодувала, що виросла. Пошкодувала, що тато мій зменшився.

«Боюся, що можу щезнути. І ніхто цього не зрозуміє. І нікому мене не бракуватиме».
Так казала татові кілька років тому, на Фрутас, коли діти пішли без мене. Тоді татко мене заспокоїв, але зараз цей страх мене охопив ще дужче. Дивилася на свою скромну кімнату з двома ліжками – для мене й Арона, з маленьким письмовим столиком, чорнильницею зі зламаним пером, дивилася на полиці з улюбленими книжками й шафою з тріснутими дверцятами. У цій кімнаті я гралася, плакала, сміялася, ховалася, снила, мріяла, балакала з братом допізна. Подивилася з вікна на Хисарлик – далі пригнічений, безлистий, але твердий та надійний на своєму посту. Могла його розглядати годинами й відкривати щось нове. Любила той дім. Любила те місто – друзів, гори, плодові дерева у цвітінні, барвистий ринок, запилені магазинчики, величні будівлі. Любила ту землю – тут, де народилася, де народилися мої батьки та їхні батьки. Єдина, яку знаю.  

І бачила, що любов ця не була взаємна. Вона була частиною мене, а я не була частиною її. Для неї я була непотрібна, шкідлива. Вони б зішкрябали мене, як брудну пляму з тротуару, завантажили б у потяг, щоб викинути на звалище. І зовсім скоро в цій кімнаті ходитимуть інші люди, на ліжку снитиме інша дівчинка – хтось із більш арійською кров’ю. На полицях лежатимуть інші книги, чорнильниця зі зламаним пером буде замінена, хтось інший дивитиметься на Хисарлик або не звертатиме уваги, хтось інший замість мене ходитиме в школу. Людей легко замінити. Може, не людей, а євреїв. Завантажуєте їх на потяг, вони зникають. Все, про них забули. І життя триває. Триває без мене.
– Яка ж ти гарна, Беко! – мама підняла голову від швейної машинки – шила вже третій рюкзак, і стопа її зупинилася на педалі. Тиша, слідом за словами, засмутилася. Мати втупилася в моє лице, наче вперше мене бачила. Погляд пройшов крізь мене й розчинився. Мене пробрало сиротами. 
У розпалі підготовки до від’їзду, у розпалі паніки, мама виявила, що я красива. Ніколи мені раніше цього не казала. Не те, щоб я не відчувала, що вона любить мене, задоволено киває головою, коли на мене дивиться, заплітає мені косички і з захопленим виразом обличчя уявляє мене подругою.
– Все добре, мам?
Вона сфокусувала погляд на мені, підійнялася й підійшла.
– Ти така гарна! – торкнулася пальцями мого чола, щічки, підборіддя. В очах її – і гордість, і страх. – Подібна на мою маму. Замолоду вона була красунею. Ти красивіша за неї, Беко.
Тривога в мені наростала, хотілося сховатися від того пронизливого погляду. Я відсахнулася, і її рука опустилася. Вона наче не помітила, продовжувала дивитися.
– І така молода. 
– Чому ти зараз про це згадала?
– Знаєш, що потрібно себе берегти, правда? Не думаю, що мені дозволять завжди бути біля тебе. 
– Всі ми повинні берегтися. Лиш навіщо це нам, якщо ми все одно помремо?
– Смерть – це не найстрашніше, дорога моя.
Погладила мене тремтячими пальцями.
– Виходжу, – відійшла від мене. – Іду до Ривки. Скоро повернуся. 

Опівдні погода стала м’якшою, земля відтала, приклеювалася до підошви, і мені було важче йти. Я йшла по нашій вулиці, проминула Леонів будинок, втрималася від бажання глянути у вікно. Там був хлопець із яким я пов’язувала все світле у своєму майбутньому. Трішки раніше звідти вийшла мама з пакетом білого порошку в руках. Пакет з ціаністим калієм був для мене,  мама хотіла зашити мені його в подолі пальта. Так, про всяк випадок. Казала мені таким тоном, наче подавала носовичок. 
– Дай мені його, – сказала я.
Вона не поворухнулася. Обличчя її було занімілим і блідим. Тато підійшов до нас і здивовано глянув.
– Дай мені його, – повторив.
Замість того, щоб відкрити долоню, я стисла її в кулак. Пам’ятаю той кулак, наче  зараз: гусяча шкіра, випуклі вени, побілілі кістки. Мене трясло, наче від струму. Вагалася, чи знайду сили, щоб дійти до кінця. Сподівалася, знайду. Кулак стиснувся і пакет залишився в моїй руці.
– Для всіх приготувала?
– Не можу просити Бохора про більше. Тобі найбільше потрібно.
– Чому?
– Лише якщо на тебе нападуть.
– На всіх можуть напасти.
Мама скривилася. Намагалася мене погладити, а я відхилилася. Відірвала від неї погляд, не витримала дивитися на її муку.
– На тебе можуть напасти і як на жінку. Настільки ти красива, дорога моя.
Тато однією рукою затулив очі, а іншою пригорнув маму. А я, стиснувши пакет, побігла на вулицю. 

Ішла нашою вулицею, багно приклеювалося до підошов, і йти ставало все важче. Пройшла будинок Леона, напевно пройшла і любов свою, і мрії свої, і життя. Ціле моє життя було позаду, усі мої 15 років. А я собі уявляла, що це лише початок. Переді мною розширювалася лише багнюка, липка, огидна. Вона поглинала, а мені було написано на роду потонути в ній – у більших або менших муках. Це був єдиний мій вибір. 

Місила болото на своїй вулиці одного березневого дня. Сонце пробилося крізь хмари, погладило землю, розтопило кригу. Місила і вагалася, чи варто продовжувати. Чи варто боротися? З чим? З ким? З тими невідомими людьми, які захотіли нас виселити? З Гітлером у Німеччині? Де були вони? Чи навпроти люблячої мами, яка подала мені отруту, щоб ощасливити мене легшою смертю? Перед батьком, який їй не заперечив? Не знаю. Але не хочу зупинятися. Волію йти вперед, поки земля мене не поглине. І тонучи, відчуваю радість від руху, від надії. Може, саме цього разу станеться чудо? Може, саме мені пощастить? Може, тієї миті, перед тим, як потонути, я побачу сонячний відблиск чи відображення дерева. Одну останню мить краси. Чи не варто боротися за неї?

Витягнула пакет, розірвала його й висипала в болото. Обернулася і пішла додому.