Розділ І

(...) Ми живемо в маленькому будинку. Я, Флавія і страх. У нас немає чоловіків. Вони всі пішли. Один за другим, ми відкинула їх від себе, як зимовий одяг у спеку. Ми їх позбулися. Ми, жінки з нашої сім’ї. «Відтепер він спокійно спить на тому світі, а я на моєму ліжку!» — сказала бабуся. Мамина мати. Вона першою залишилась одна в нашій родині. Її було звати Вікторія. А її чоловіка Марін. Худий, темноволосий, з хворою ногою і важкою рукою. Він помер одного вечора біля залізниці. Він стрибнув чи впав з поїзда, чорт його знає. Коли його знайшли, він смердів затхлим вином, а його волосся було злипле від крові. Ніхто не міг сказати, що він шукав у той час у поїзді, звідки їхав. Хоча всі підозрювали. «Є в нього якась, інакше не їздив би постійно», перешіптувалися люди. Бабуся робила вид, що їй байдуже. «Хай йде!» - сказала вона похмуро і підняла очі до неба, там де їй здавалося все й робиться. 
Потім настала черга мами позбутися тата. Тато мав ніжні руки, як у піаніста. Так вона його вибрала. За його руками. Та й за ногами теж, щоб вони були одинакові, щоб люди не називали її більше Ніна Кульгавого, «як кричали діти, на вулиці, за мною», каже вона і проводить відкритою долонею по обличчю, щоб зібрати якомога більше слідів, які ще могли там залишитися. Одного разу тато збіг сходами вниз і пішов. У нього було зимове пальто, хутряна шапка з зав’язаними вушками на голові та валіза. Він виглядав пригнобленим. Можливо таким і був, але тоді це стало дуже помітно.  
Я розлучилася з Владом через кілька років після одруження. Я зустріла його на вулиці Чуря, серед білого дня. Я вийшла з Мега з величезним пакетом з апельсинами, який розірвався при вході у парк, біля галереї. Випущені фрукти покотилися вниз і зупинилися в канаві. Я помітила як він приближався з поспіхом, сонце світило з-за його  тіла, він був високий, з гарними руками, мені подобалося відчувати їх на собі, хоча найчастіше мені потрібно було показувати йому, де їх ставити. «Коли вже у вас будуть діти, щоб і я могла ними тішитися?» докучала нам мати. Будуть, будуть - відповідала я подумки, бо мамине щастя важливіше за все щастя на світі й здіймається хвилями заввишки понад два метри. Але насправді я кричала на неї якомога голосніше: якого чорта ти втручаєшся в моє життя? Ти уявляла собі, що може я навіть не люблю дітей?  
Того дня мама через мене плакала, а пізно ввечері я сказала Владу, що хочу дитину, він посміхнувся і скинув свої трусики. Коли я дізналася, що вагітна, я теж плакала. Напевно, від радості, хоча я не можу точно сказати чому. Але я плакала. І я написала у Фейсбук, стовщеними літерами, на рожевому фоні, як дівчатка: Дора + Влад + сюрприз! 
Лайк, лайк, лайк, лайк і так далі. 
У Фейсбуці завжди літо, і здається, що люди сидять на пляжі, дивлячись на нескінченні водні простори. І вода тиха, хвиль немає. 

*

У мене закінчилися цигарки, тому мені доведеться вийти з дому. 
– Тебе довго не буде? - запитала мене Флавія. 
– Не знаю, відповіла я її і двічі замкнула двері ключем. 
Вона, напевно, не може дочекатися, коли я піду, щоб більше не бачити мене, щоб мати можливість зняти ті важкі берці, якими добре вдаряти кожного разу коли боїться, і щоб нарешті залишитися сама, босоніж і з музикою на максимум.  
Вийшовши на вулицю, я вирішила прогулятися по околицях, але не в моєму кварталі, де немає нічого нового, а далі, в бік стадіону, де я колись гуляла з дівчинкою в колясці. Я в жовтій сукні з рукавом три чверті і роблю селфі біля входу в парк. Менш ніж через чверть години я прокидаюся з двома запитами в друзі один за одним від двох солдатів із сил НАТО. Наші зовсім не реагують. 
Пам'ятаю, в перші місяці після народження, я брала дитячий візочок й йшла на вулицю, спочатку не відбираючи очей від сплячої дитини, спостерігаючи за її пробудженнями, усмішками, її блідим і сонним поглядом, потім , коли ми почали звикати одна до одної, я почала переводити погляд на ряди одноповерхових товстостіних будинків, зліплених до купи, одні зі млявими котами на порогах, інші з вишневими деревами та товстими кущами гортензії, але всі мали принаймні кілька квадратних метрів трави, достатньої, щоб було куди вийти, подихати повітрям чи покурити цигарку. 
Чим далі я заходжу в серце району, відходячи від парку, що праворуч і прямуючи в бік центральної вулиці з тролейбусами, яка ділить цю частину міста надвоє, тим більше мені здається, що ця дослідницька акція не в просторі, а в часі. Коли Флавія була зовсім маленькою, цей вуличний павук став моїм світом. Єдиним світом в якому я почувала себе володаркою.  
Обідня пора вже давно позаду, сонце набралося сили і світло нерівно відбивається на тротуарах, малюючи кола. Так, як я його відчуваю, спустошений і зігрітий весною район розгортається мов апельсин, алеями, скверами і садами, з яких майже шалено линуть спогади. Раптом усі ті роки, які я вважала втраченими, ті, про які я говорила з мамою і казала їй: «Я двічі моргнула, і я не знаю, куди вони поділися», знову в мене перед очима. 
Як я рухаюся вперед, образи якось піднімаються з землі і наповнюють вулиці то сміхом Флавії, то звуком самоката чи шумом коліс лялькового візочка, без якого вона не хотіла виходити з дому. 
Чим дитина росте, вулиці по яких ходить мама повинні помножуватися і  розширюватися, щоб було місця для нових спогадів, щоб осідалися як сніг по алеях, першими, тоді коли нічого навколо не мало значення і саме життя затамувало подих, щоб не розбудити дитину з візочка.  
Приходжу до Мега, двері відкриваються зі звуком вентиля, на касі Джета, сусідка з рудим волоссям і великими грудьми, я їй посміхаюся, вона мені посміхається, я даю їй гроші, Кент, кажу, вона дає мені пакет, віддає мені решту, «Яке у вас гарне плаття!», каже вона, «ех, воно в мене вже століття!», відповідаю я, згадую двох солдатів і з ними у думці виходжу з магазину, шукаю запальничку і запалюю цигарку. Дим лізе до голови, щось там німіє і трохи болить. Я не знаю, що болить, але просто відчуваю якусь тягу, як торбу з майже розірваними ручками, яку я змушена носити за собою. Наче бойовий арсенал.  
Повертаюся додому. По дорозі - два кущі форзиції, худа кішка, жінка з левурдою, три машини, одна з тріснутим лобовим склом, одна багатоповерхівка, друга багатоповерхівка, свіжопофарбований паркан, на якому важко ворушиться ворона. Я трушуся, наче від поганої думки. Не люблю птахів, не люблю їхні божевільні, скошені погляди, скляні очі на боках їхніх голів, я боюся їхніх дзьобів та пазурів, створених, щоб хапати, рвати, шматувати, завдавати болю. Коли я думаю про птахів, я бачу кров. Докурюю цигарку. Я досить багато курю. Якби я могла кинути палити, я б точно почувалася краще, пишалася б собою, але водночас більш самотньою. Самотність має кислий смак, як блювота і запах риби.
Був квітень, Мірча пішов від мене, а мама купила ікру. Я дивилася на неї, як вона стояла перед широко відкритим холодильником і посміхалася, наче дивилася в шафу, повну суконь. Я кликала її подумки, без голосу, і сподівалась, що невидимий зв’язок, який з’єднує дівчат з їхніми матерями, затремтить і в ній, і вона повернеться обличчям до мене і візьме мене в свої обійми, попестить і скаже мені що все пройде. Я тихо кричала, кусаючи губи й ламаючи руки, а вона складала продукти на їх місце й робила плани на вечерю. Я хотіла кричати їй, що я відчуваю порожнечу і що порожнеча пече і болить, але мама не вірила в такі болі. «Якщо тебе болить, прийми парацетамол», — казала вона. Того дня я закрила за собою кухонні двері, пішла у ванну й проковтнула цілу банку. Мені було вже вісімнадцять років, тож швидка повезла мене до лікарні для дорослих людей. У першу ніч я безперервно плакала і блювала. 
Я запалила ще одну цигарку. Я тримаюся за неї, як за обіцянку. Що все буде добре. Втягуючи дим у груди, я думаю, що речі не можуть просто так залишитися, що мусить трапитися щось справді важливе. Не можна прожити таке життя, де не відбувається нічого вартого розповіді. Насправді це можливо, але кому таке життя потрібне? Тому ми створюємо акаунти в мережах. Коли ми пишемо про себе, все виглядає краще. Навіть і погані речі здаються добрими. 
Я не уявляю, як моя мама обходилася без Інтернету. У неї були сусідки, а в минулому щастя було маленьким і не мало великого значення. Мало значення інше: їжа. Мати ходила по цілому кварталу за чашкою цукру чи олії й перекидала для цього і мішок гівна іншим на кухні. Поки була у сусідів, батько дрімав на дивані. Коли я вийшла заміж, мама подарувала мені цей диван. Вона купила собі новий. «Маленький, зелений, щоб я мала місця проходити повз нього». Я не знала, що вона любить зелений колір. 
Щоразу, коли мама розповідає про себе, вона використовує минулий час. Її, тієї, що зараз, або її, тієї, що буде, не існує. Мама була собою тільки до того як стала мамою і бабусею. Вона проводить вечори на новому дивані, дивлячись телевізор. Під час пандемії я подарувала їй абонемент на Netflix. Це був мій подарунок на її на день народження. «Що ти хочеш, щоб я тобі купила?» - запитала я її. - «Що ти хочеш», — нудно відповіла вона. 
Вона годинами дивиться на фільми і розповідає мені, як вона уявляє собі, що ми разом дивимося телевізор. «Приходь частіше до мене», - просить вона. Коли я підіймаюся сходами до її квартири, то бачу тата, який біжить ними, а за ним біжить мама в халаті і тапочках. Я розказала їй про це, але вона махнула рукою і сказала, що немає значення викопувати мертвих. Але батько не помер. Він нас покинув і вдруге одружився з Лореданою, яку також кличуть Лорі. 

    
Розділ ІІ

Після пандемії кількість запитів друзів у Фейсбук зросла. Особливо від чоловіків. Вони може злякалися, бо вони легко лякаються. Я ніколи не приймаю їх просто так. Спочатку я дивлюся на їхні фотографії, на освіту, на друзів, принаймні щоб були кілька спільних зі мною. Це дає мені відчуття безпеки. Як вечірки в ліцеї, коли мені потрібно було знати, хто ще буде там, перш ніж вирішити, йти чи ні.  
Так я познайомилася з Томом. Він пише, що живе в Брашові і вивчав Медицину, а той факт, що його професія - перемагати смерть, робить його сексуальним, як будь-якого самця, готового до бою. На фото профілю він одягнений у блакитній сорочці, та має впевнену посмішку. У нас лише двоє спільних друзів, але оскільки він лікар, я зробила виняток і прийняла його дружбу. Але зараз ми обоє мовчимо, бо не знаємо, що ще сказати, а може, й не скажемо нічого.  
По телевізору йде реклама невідомо якого банку і молода дівчина в білій сукні їде на велосипеді і всі навколо дивляться їй услід. Це схоже на мюзикл, і я очікую, що вона щось співатиме. Але ні. Реклама закінчується зображенням чиновника, який тисне їй руку і радісним голосом говорить про кредит на житло: «Послухай мене, Доро, як будеш заміж виходити, то переконайся, що у нього забезпечена робота, будинок, хоча однокімнатна квартира, або ще краще - двокімнатна, що б у дитини була своя кімната».  
Голос моєї матері проникає всюди, заповнює тріщини в моїй свідомості, сягає туди, куди ніщо інше не може дістатись. Я чую її весь час.  Коли моєї матері не стане, її голос залишиться зі мною, і я почну з нею розмовляти, чекаючи, поки Флавія виросте, а я зникну і передам їй мій голос.  
Тієї зими, коли вона померла, упавши на подвір’ї на коліна і звисаючи пальцями на дротяній огорожі, а сиве волосся стирчало з-під хустки, бабуся Вікторія залишила свій голос моїй мамі. Це наш спосіб, жінок, жити вічно. Чоловіки залишають своє ім’я. (...)