Хто сказав, що завжди має бути тепло і дешево. Сьогодні тепло і дорого.
Я кладу продукти в кошик: упаковку яєць, ковбасу, шинку, нехай уже. Ми мали дотримуватися пісної дієти, та не у свята. І я рахую. 
Торік за ці ж гроші можна було купити вдвічі більше. А, може, два роки тому? А, може, втричі більше?
Що там ще купували? Що мати поклала б до кошика, якби була тут? Хрін, бурячки. Трохи подумавши, я додаю майонез, перший-ліпший, але, наступна думка, і я замінюю його на «Келецький», омега-три. Визначник польської норми. Моя мати б замінила. Ні, вона б одразу взяла потрібний. 
Цікаво, чи виробляють його біля Келець? 
Стільки запитань.
Відповідь на останнє прямо-таки під рукою, буквально, але я не перевіряю. Та ну його. Можливо, боюся побачити на етикетці Радом, Ломжу, Станьонтки.
Додаю ще дві лампадки, по одній від кожного. Оскільки Марія з батьком, я маю хвилинку, може, забіжу на цвинтар, це ж навпроти. Бо скуповуюсь я в Мосціцях, тікаючи від «Бєдронки» та юрм її клієнтів, шанувальників святкових закупів, наче на час апокаліпсису.
Я шукаю цукрового баранця.
Цукрових уже нема, каже працівниця, спіймана мною біля солодощів. Є шоколадні.
Такого я не хочу. З шоколадних виробів беру зайця, котрий виглядає як Миколай. 
Відстоюю своє у черзі, плачу, пакую покупки до авта, заздалегідь виймаю лампадки.

За цвинтарною брамою тихіше. Я давно тут не був, стільки алейок, кожна інакша, але кожна схожа на ту, якою я йшов востаннє. Власне, ми йшли. Востаннє, здається, на роковини, вів батько. Майже півроку тому.
Чи зміг би він провести мене і сьогодні?
Я відкидаю запитання й обираю одну з трав’яних доріжок, праворуч, найближчу до огорожі. Блукаю, минає час, перечіпляюсь об могили, нерівну плитку, криву бруківку. Ковзаю поглядом по написах.
Згори лабіринт виглядав простим. Простішим.
Коли ми її ховали, більше людей були живими. Наприклад, усі, хто оточують мене зараз. Зі свіжими датами смерті, останнє десятиліття, молодий небіжчик. А деякі з присутніх тут тілом, тоді ще й не народилися.
Зрештою я втрапив, хоч і навмання. 
Стою, читаю написи. Збираю вигорілі лампадки у вигляді ялинок різних розмірів. І віночок, побляклий пластик, що вдає гілку ялини. Мабуть, від якоїсь із подруг з поліклініки вони трималися разом до смерті, й навіть після. Одна з них, наскільки пам’ятаю, лежить у котрійсь із сусідніх могил.
Ялинки, ну так, ми були тут у грудні, вилетіло з голови. Пам’ятаю, скляні деревця купила нам пані Ева, коли ще була жива, на якомусь розпродажі. Ми влаштували з них цілий бір. Лишилося три. Ставлю їх рядочком, за хрестом, у головах.
Коли вона померла, батько стояв у ногах ліжка і плакав, а я вийшов назовні з телефоном. Дзвонити всім. Я намагався залишатися притомним і не давати волю емоціям.
Запалюю принесену лампадку. Розкладаю лавку, вона незручна, занизька. Або це я надто високий.
Потім сигарета.
Почуваюся так, наче зустрів стару знайому.
Втратили зв’язок.

Немає цукрових баранців, кручу цю фразу в голові та не знаю: не вистачило на складі чи вони вже зовсім відійшли у минуле.

*

Слухай якусь позитивну музику, сказала Ельжбєта. Не знаю. My favorite things, може. І знову вмикаю Колтрейна.
Неділя, велика і довга. Передпокій понеділка. Тому її не люблю – упередження шкільних часів.
Сидимо у батьковій кімнаті, розфарбовуємо трикутники. Тобто він фарбує, а я з косинцем у руці креслю спіраль Феодора.
Нещодавно дзвонила Ґражина, телефон досі гарячий.
Спочатку невеликий трикутник прямокутний, рівнобедрений. Поряд ще один, що його більший катет є гіпотенузою першого. Докреслюю коротший, тепер більший трикутник спирається на менший. Потім наступний. Гіпотенузи попередніх стають катетами чергових. І так шістнадцять разів, кільканадцять дедалі гостріших трикутників утворюють форму, що нагадує мушлю равлика, черепашку. Mollusca, Conchifera, Gastropoda, наскільки пригадую. Домальовую тіло і ріжки, незграбні, нема в мене цього таланту. Насамкінець батько штрикає геометричного черевоногого олівцем.
Він нічого не каже, неуважний. Геню, так і хочеться сказати, що ти заїхав за лінію.
З Олею воно виходить краще.
Запускаю наново диск. Через сім хвилин, тобто зовсім посередині, лунає дзвінок у двері.
Хто це? – шпортаюся, натягаю светр і йду відчиняти.
На ґанку пані Півонська з таріллю: мазурек, сирник, маківник і бабка. Біля бабки вербові котики та самшит, скромний букетик, прикраса.
Ну звісно, бабка! Крутилася мені в голові в магазині, але ніяк не міг пригадати.
Я обіймаю таріль долонями, ставлю її на столику, що стоїть на ґанку, приймаю побажання, промовляю свої, найкращі, які спадають мені на думку. Пані Півонська не приймає запрошення на каву, бо вдома чекають гості. Питає про здоров’я батька, ухиляюся від відповіді. Для мене важлива форма. Тут і зараз, сьогодні, вона добра. 
Наприкінці неприємна деталь, Гайді вітається чи прощається та залишає сліди лап на плащі кольору військового намету. Пропоную оплатити чищення, сусідка махає рукою – і зникає. 
Отож, Півонська зачиняє хвіртку, пес бігає вздовж паркану, явно розчарований, я курю, сидячи на сходах. А за моєю спиною, дізнаюся про це за мить, Другий злизує з бабки глазур, наступаючи лапками на решту ласощів.
Починається мжичка. Зрештою, я запросив Марію на обід, сьогодні під вечір. Треба приготуватися. 
Це не її свята, в Україні Великдень пізніше. Вона попросила відпустку, їде в середу, її не буде вісім днів. Я взяв вихідні.
Це також і не моя історія, тож приготую помідоровий суп із рисом чи      макаронами, а на друге спагеті з томатним соусом. Але щоб не було зовсім нетрадиційно, я зробив овочевий салат. Точніше, саме зараз роблю, бо його треба ще закінчити.
Підводжуся зі сходів, оцінюю котячу шкоду. Дрібниці. Бог дав – Бог взяв.
Я готовий.
Я сідаю за кухонний стіл і ріжу на якнайдрібніші кубики зварену в мундирах картоплю, моркву, редьку, корінь селери. Яйця та квашені огірки. Кислі яблука, білу цибулю. Педантично, рівно, дуже повільно.
Досипаю до зробленого вночі.
Потім дві банки горошку. Приправи. Насамкінець сарептська гірчиця, майонез.
Батько стежить за моїми рухами з правого, а пес із лівого боку. Так минає полудень неділі та ранній пополудень, так минула частина ночі.
Спокійно.

*

Понеділок не великий, але довгий. Він як друга поспіль неділя, передпокій. Час плутається. І знову хтось дзвонить.
Батько дрімає, Коен його приспав. Я не чекаю гостей.
Півонська?
На порозі стоїть Каська, ззаду Сильвія.
Яка худа, я її ледве впізнав. Запалі щоки. Руде волосся, як у Йоанни, блищить на блідому сонці.
Привіт.
Привіт, кажу, даю їй руку, вона стискає кволо. Зовсім інакше, ніж Сильвія, яка підбадьорливо всміхається.
Заходь. Заходьте, прошу.
Вони заходять, стоять у коридорі в куртках та однакових черевиках, поміж собачих та котячих мисок. Я у верхній частині піжами та джинсах, босий. Несподівано западає тиша, бо Коен щойно замовк. Кася придивляється до моїх кістлявих стоп, я – до татуювання на долоні Сильвії. На пальцях індійські візерунки, нижче зап’ястя слово, мабуть, акронім: YOLO. А Каськи над лівим великим пальцем знак питання – чи не дзеркальний? Так, схиляю голову. Щось нове?
Нарешті Сильвія знімає куртку та допомагає Касьці з замком, який у неї заїв.
Назовні чути дряпання пса.
Дякую. Дідусь?
У своїй кімнаті. У колишній вітальні, показую рукою на кінець коридору, накидаю батькову кофту, кросівку на босі ноги, беру з підвіконня цигарки. У пачці є ще чотири.
Відчиняю двері, пес забігає.
Виходжу.

*

Потім має бути обід. Але немає.
Трохи супу, рештки макаронів із соусом для батька. Я нічого не планував для себе, не кажучи вже про несподіваних гостей.
На столі стоїть видовжена салатниця з традиційним салатом і ложка, вштрикнута в нього, як щогла. Поряд хліб, уже черствий. Як на святковий стіл,      виглядає жалюгідно.
І тістечка, їжачки, на десерт. Дівчата купили. І цей шоколадний Миколай. А могло б усе бути набагато краще, позираю я вовком на кота. Він умивається і в ніс не дує.
Прикраси: вербові котики та самшит. Усе на святковій скатертині бабусі Зофії, вишитій маленькими нарцисами та численними плямами. Хроніка великодніх аварій, два останні десятиліття минулого та два перші поточного століття. Південна Польща.
Каська не озивається і не їсть, у неї червоні очі. Побудувала мур із пачок гігієнічних серветок зі свого лівого, тобто мого, боку. Мабуть, вона почувається дивно, бо з етажерки на неї дивиться багато Кась різного віку. Кільканадцять усміхнених. Культ онучки, дідусевий вівтар.
Батько дідусь мурмотить щось про те, що килим димить, що пожежа і що Зеня, Зеня стоїть за вікном. Я заспокоюю, що зараз його загашу. Киваю, що покличу її. Він відповідає щось по-своєму.
Сьогодні він не впізнав нікого.
Сильвія невтомно торочить про перформенси, головну сферу своїх зацікавлень. Широку, не тільки вистава, але ритуал і щоденна поведінка. Повтор, гра. Навіщо люди роблять те, що роблять. Мрія: стипендія у Штатах, на performance studies у Нью-Йоркському університеті. Папери вже подано.
Дивлюся на Сильвію, як на картину, і переставляю якнайдалі від неї глечик із компотом. Хай вона стільки не п’є, хай зайвий раз не виходить.
Бо в нас іще є узвар, і навіть добрий.
Коли Сильвія затихає, витягаю, як із рукава, чергові рятівні кола зі свого світу: мова, прагматизм, прагматика і перформатика у філософії. Перформативний поворот у гуманітаристиці. Теорія мовленнєвих актів. Семіотика і семантика. Зв’язки з постструктуралізмом та феноменологією. Втілене пізнання. Концепції предмета Рорті, Апель, Габермас, Батлер. Останню я ледь надкусив, але добре, успішно — перформативність статі це постріл у десятку. Феміністична філософія. Гетеросексуальна матриця. «Гендерний клопіт». Queer theory.
У перервах я розігріваю суп, макарони з соусом підгорають, знаходжу в морозилці морозиво.
Потім годую батька ложечкою.
Касьчин мур руйнується на очах.
У Сильвії вичерпуються теми.
Закінчуються мої кола.
А що означає це татуювання, підказує мені відчай, це абревіатура на руці?
YOLO? You only live once, – усміхається вона до мене.
А, так, я щось чув про це, киваю головою та відчуваю – чому? – що червонію.
Уже пізно.
Підвозимо їх на вокзал до Мосціць.
Дайте знати, як доїдете на місце, кажу
«Вйо, конику, а як встигнеш…», – додає батько словами пісні.

*

Час без Марії. Біла Церква.
А пані Оля хворіє. Запалення чогось, горла, бронхіт, радикуліт, не знаю.
Вісім днів, і нас двоє, нас троє, бо пес, нас четверо, бо ще кіт.
Щоденна рутина. Пробудження у довільний час, після безсонної, активної ночі. Гіркота в роті. Біль спини. Голова розколюється. Очі печуть.
Ритуали надають дням ритму, завдяки якому можна почуватися безпечно у хаосі. Структуризують безладний потік подій у логічні послідовності, які кудись ведуть, принаймні так здається. Зменшують необхідність клопітких рішень, що далі, до чого взятися. Таке саме зачароване коло, як ліки, що є константою. Час і доза. І як перекури.
Насамперед ванні обряди. Поколупана чавунна ванна з пластиковою накладкою для сидіння. Ковзання. Тілесність, пергаментність. Мило все помиє, губка відітре. Щітка, паста, чашка. Боротьба у воді. Довге, неретельне гоління. Клопоти. Нарешті гігієна, нечоловічий запах квітучого лугу. Сяяння. Блиск збільшених окулярами безбарвних очей. 
Потім кімнатне, гардеробне: вдягання і роздягання, застібання і розстібання. Обривання ґудзиків. Знімання і взування черевиків. Ходіння босяка.
Потім кухонне: сніданообідовечеря. Бутерброд? Яєчня? Некруто варене яйце? Круто? Сирна паста? Рибна? Салат? Пластівці? Вівсянка? Йогурт? Їжа для пса і кота.
Пізніше телефон і піца.
Далі йдуть розваги. Хто вогнем, хто по воді, хто у блиску сонця, хто вночі, хто в боротьбі, хто просто так, хто в травні пречудовому, хто в повільному вмиранні, хто в коханні, а хто в люті, хто в бажанні, хто у мирі, хто на подив, хто в дзеркалах.
А якщо хтось дзвонить, то лише Ґражина. Адже знає, що ми сидимо самі. Мило.
Потім фарби, кольорові олівці, буквар.
Розсуваю і заслоняю штори.
Випадково я спалив актуальний календар, він був з ароматами. Дні гублять обриси. Інтернет зникає. Іноді вибиває пробки. Усе зливається, плутається. Я вже не відрізняю дня від ночі. Каськи від Сильвії уві сні. Пса від кота.
Ця вісімка виявилася знаком нескінченності.
Коли тільки можу, коли він спить, deadline уже близько, продираюся крізь підручники. У так званий вільні хвилини. У мене їх цілі стоси. Книжок, а не хвилин. Пекельні імперії. Жертви. Медицина. Ґальтон, Ватсон та інші. Суспільний дарвінізм. Rassenhygiene та її почет. Вершники Апокаліпсису, другий війну приносить, а тому, хто на ньому сидів, дано було забрати мир із землі. Записуй.
З чогось треба почати, я починаю з морських свинок.
Завжди любив гризунів. Батько брав покинутих. Мати їх ненавиділа. Вони марширували по мені ночами. Мені снилися сухопутні війська. Цвіт розмарину. Піхота.
Батько не їсть. Я не їм. Хіба що піцу. Зрештою, це італійська страва.
Потім він спить у кімнаті, я сиджу на кухні, а в моїй голові стрибають слова, образи.
Я гортаю книжки, записую, опрацьовую теми. П’ю літрами каву, ковтаю ліки від голови. Та обклеюю записками холодильник. Так, наче він з паперу. Нові шари покривають старі.
Отак мої списки завдань відходять у непам’ять.

*

Практичність

Чим медицина часів націонал-соціалізму відрізнялася від тієї, що була до і тієї, що після? Лікарі-науковці могли робити з пацієнтами будь-що. Верхівка Третього Райху дала їм для дослідів людей, замість мишей і морських свинок. Ті, кого використовували як піддослідних кроликів, належали до непотрібних категорій, тобто другосортних із расової, суспільної та економічної точки зору. Однією з найважливіших була категорія продуктивності. Для непродуктивних знайшли застосування: їх використали в ім’я здоров’я майбутніх поколінь. Практична думка.
Поміж планувальників, виконавців, співучасників масових винищень були й медики.
Стосунки лікар-пацієнт розігрувалися на залізницних платформах концтаборів.
Візит лікаря був відбором життя і смерті.
В одній з книжок про медицину в часи Третього Райху, яка розповідала про експерименти в таборах, є таке мотто: «Лікарі, про яких ідеться в цій книжці, зазначають у своїх свідченнях, що ніколи не порушували лікарської етики». Це вказівка для подальшого читання. Практичний задум.