З покращенням погоди (кінець весни, початок літа) до хостела «Наш» почало приїздити все більше мандрівників зі західних країн: Америки, Канади, Європи, Австралії. Я називав їх західняками. Я помітив, що дедалі більше думаю про них: куди вони вирушили, чому, як, які в них батьки і яким було їхнє дитинство, яке в них ставлення до Палестини, Ізраїлю, Балканів, США, Росії та Китаю, до роботи, до володіння нерухомістю в місті, до креативного самовираження і штучного інтелекту, до духовності колись і зараз, у ХХІ столітті, до життя у лісі і паломництва на Схід, а передусім — звідки в них гроші, свобода і час на подорожі. Як це так? Я тільки подеколи помічав лють і заздрість за веселим бажанням дізнатися, чому, наприклад, Домінік саме такий, а не інший. Чому я такий, Аладдін такий, а Домінік саме отакий? У чому полягають і які саме в нас спільні риси, точки дотику, наші спільні складники?
Відколи переселився до Нашого, я дуже рідко виходив на вулицю, лише до крамнички, банку чи обмінника. Я був тут довше і глибше від будь-якого гостя, був одночасно і Мігосом,1 і місцевим, і західняком, але все більше я хотів бути лише західняком. Через це в мені непомітно зростала жертва. Я — жертва, бо я не той, ким у той момент хотів бути. Вони, західняки, тільки й роблять, що подорожують, їдять, смачно їдять, верзуть дурню, відриваються, вони мають свої картки і не знають обмежень ні в сумі на рахунку, ні в подорожах. А Мігоси смердять, торгуються, вони брудні, гучні і цим псують мою уявну картину світу й Сербії, картину, якої насправді не існує у реальності. Я не можу від них дізнатися нічого про цей світ, якщо вони цього світу і не бачили (до того ж навіть не знають англійської). Вони смажили цибулю до кожної страви, а печінку і мойву обсмажували на пательні у великій кількості олії. І, спостерігаючи за ними, я щодня пригадував і розумів їхні муки й проблеми, розумів розумом, але не міг змиритися з тим, що ми живемо разом, що їхня близька присутність у моєму житті порушує західняцьку ідентичність, яку я собі надумав. Я терпів, намагався зрозуміти, не нервуватися, намагався триматися на високому, холодно-байдужому західняцькому рівні, але гостям-західнякам не міг допомогти. Ні їм, ні нашим взаєминам. Я хотів, щоб ми разом проводили час, пили, ділилися історіями про красу світу, цілувалися і закохувалися, а вони всі поспішали в справах і в тому поспіху оминали Наш через Мігосів. Вони лише ночували у хостелі, а потім цілий день проводили поза його межами. Багато хто зі західняків скасовував або скорочував своє перебування в нас, коли бачив хостел зсередини. Ми були як притулок, як прихисток для біженців зі сходу і отих своїх, втікачів від себе.
Мене це мучило, поки я не зрозумів і не прийняв той факт, що ревную, заздрю їм, бо вони подорожують по світу, в той час, як я увʼязнений у хостелі, у Белграді, у Сербії. Що в основі всієї моєї запари думка, що я — килимок для ніг, людина-килимок для ніг перед стійкою рецепції. Людина-адміністраторський дзвіночок на рецепції, яка вітається і прощається із західняками на шляху до Сходу, вітається і прощається із Мігосами на шляху до Заходу.
Розгортаючи пакунок заздрості до західняків, я відкрив і особливий гнів, спрямований на власників німецького паспорта. Кілька місяців тому, почавши працювати на рецепції «Нашого», я за потреби ігнорував та тлумив той гнівчик (зокрема, називаючи його гнівчиком), замість того, аби ним зайнятися та раз і назавжди викорінити його. Мені здавалося, що приймати у нашому хостелі німців приблизно так само, як я зустрічаю французів, греків, індійців, японців та сирійців — було би зрадою, зрадою моїх предків і переконань.
Ні я, ні мій батько не були знайомі з моїм прадідом, а батьків батько — мій дід — ніколи не розповідав моєму батьку про нього, мого прадіда, бо і сам його ледве пригадував. У моєму імагінарному родоводі цей чоловік існує тільки у вигляді нашого спільного прізвища, бо я навіть не знаю його імені. От хоч убий, не знаю. Не знаю, як він виглядав. Не впізнав би його на фотографіях, якщо вони взагалі є. Знаю, що прадід за життя був казанярем, ремісником, робив казани для ракії, для квасолі і хтозна для чого тільки не робив, щоби, зрештою, завершити свій земний шлях в одному зі своїх казанів. Його зварили німці. Чи був він ще живий, чи його вже мертвим поклали до казана — мені не відомо. Але я уявляю, як він спокійно жив на селі, мав жінку, девʼятеро дітей, робив казани, а в них готував обід ледь не на ціле село, поки не прийшла група військових, прадідів якихось сучасних німців, які зварили його в казані, котрий він сам, своїми руками і зробив.
Через вісімдесят років до Нашого приїздять німці, нащадки своїх прадідів, про життя яких я не маю ніякої інформації. Але я все одно, незважаючи на це — ненавиджу їх. Якщо їх приїздить кілька, до того ж ідеться про чоловіків — я їх жахливо ненавиджу. Тоді мені хочеться вступити з ними в сутичку. Хочеться їх силою вигнати з хостела: марш, out, austgen! Жінок з Німеччини я не ненавиджу, їх я просто не люблю, а до тих, що видаються мені привабливими, маю нейтральне ставлення. У випадках, коли вони були дуже привабливими, їхня національність і мова, якою вони говорять, відходили на другий план.
Розбираючи цю проблему, я обмірковував наступну ситуацію: у хостелі з’являється німець, але, наприклад, з іспанськими документами і якимось нейтральним іменем, скажімо — Деніс… Пальмас. Лас Пальмас, ні, занадто іспанське. Деніс Пальм…фройд. Може бути. І, скажімо, ми почнемо розмову англійською, без домішок німецького акценту з його боку, і виявиться, що він досить симпатичний мужик. То чи тоді я ненавидів би його як німця? Гм. Ненавидів би. Якби його звали Лас Пальмас, тоді, може, ні. А якщо Денісів прадід був нацистом, а я би про це не дізнався аж до моменту, коли він поїхав, в той час, як Денісові батько і мати були, скажімо, звичайними людьми, середнього ступеня поганості, працювали, до прикладу, у гловенбурзькому магістраті, а він лише п’ять років тому переїхав із Гловенбургу до Валенсії, вивчив іспанську, отримав іспанські документи (може, і прізвище змінив з Пальмфройд на Лас Пальмас) — що би я тоді думав? Що би я відчував? Менше гніву? Лише заздрість? Можливо, наше спілкування пройшло би без будь-яких осудів.
Але Деніс не приїхав. Ні Лас Пальмас, ні Пальмфройд, натомість був хлопець на імʼя Герман Райзінгер. Він приїхав до Нашого на мотоциклі, припаркував його біля перил вхідних сходів і протягом реєстрації, без будь-яких запитань з мого боку почав перераховувати: Маю власну фірму, онлайн магазин, дропшипінг, брати Тейт і магазин на Amazon, я вирушив у дорогу о восьмій ранку двадцять шостого липня з Берліна, після вечірки, народився я у Гловенбурзі, маленькому містечку поруч з Дюссельдорфом, життя відкрилося мені тої ночі і я більше не повернуся туди, дорогою я робив зупинки кожні дві-три години, аби трохи розімʼятися, викурити косячок, пишу дорожні нотатки в інстаграмі, болять руки, спина закостеніла від мотоцикла, я ночував у Гафльпафгені, Шліці та Гріфінбароші, у Шліці я спав з адміністраторкою готелю, в якому залишився на ніч, знаєш, яка вона — я просто мусив, протягом цієї подорожі я вклав дві-три тисячі євро у один лише двигун, їздив зі швидкістю пʼятсот девʼяносто мільйонів на годину, а витрачав два з половиною мільярди, і тисячі, мільйони, мільярди обертів, поки я його слухав, у мене перервався контакт із свідомістю.
А чи можу я в тебе дещо запитати, гере Райзінгеру: твій дідусь теж отако на зюндапі2 приїздив до Сербії? А? Картішен? Розрахуєшся зі мною карткою? Дай сюди ту картку, зараз я тебе разом з нею натягну на твій розпечений ауспуф,3 окупанте клятий! Дві тисячі євро! До дупи! У тебе навіть нема багажу! Який в тебе пін-код? Все, що тобі треба, купиш уже в дорозі, так?! І що нам залишається? Поселити тебе у номер 22 до мігрантів, зв’язати, як тварину-повітряну кульку, стероїде ти кривий, паф-паф-паф — ойойой — і пуф! До мене повернулася свідомість. Я прийшов до тями. Сиджу, задиханий, у кріслі адміністратора, в той час як Герман простягає в мій бік руку з карткою. Я нічого не зробив, нічого не промовив уголос, it’s all good, baby baby.
Після того випадку я присвятив себе процесу повторної соціалізації з німцями, протягом якого мусив відокремитися і від свого прадіда, і від своєї історії, і від держави, і від нації, і від всього відомого й невідомого сімейного минулого заради здорового майбутнього. Заради можливості подивитися на чистих, справжніх, по-справжньому справжніх і прадіда, і минуле, і історію. Так я з’ясував (переходячи подумки від себе до них і від них до нього), що, після початкового суму й розгубленості через розлуку з сім’єю, моєму прадіду насправді дуже сподобалося, що він перестав існувати у тутешніх муках, у земних муках, бо після персоналізованих неминучих небесних перипетій перестав існувати весь біль, що колись існував. Він опинився десь у космосі у подобі високоінтелектуальної сяючої частинки, яка може бути ким завгодно, чим завгодно, сяючої частинки екс-прадіда, яка усвідомлює величину і ширину всього і знає все.
Заболіло на мить, сказав він мені, але ти через це переступаєш, забуваєш, заради себе, все забувається. Якщо я зміг, то можеш і ти. Ось що він мені сказав. І щоб я беріг зуби. Тоді він помітив гайку біля бордюру, підняв її зі землі, тріумфально, наче це золотий самородок, і зник у сяйві світла, так само, як щойно і з’явився переді мною посеред вулиці.
1. Мігрант.
2. Типовий німецький мотоцикл з коляскою для пасажира (Примітка автора)
3. Вихлопна труба (з нім.)
