У перший же день після повернення я пішов від воду. Вода стрімко й без попереджень затягувала мене на дно. Я йшов на дно, і тілом ширився страх, а холод ледь не шматував на частини. Ще кілька митей — і я на дні ставка. Відчуваючи, як тіло повільно заспокоюється, я наважився розплющити очі. Навколо сама лише каламутна вода, зелено-бурий туман. Поки я кружляв, вдалині замріло непевне світло. Борсаючись, я кинувся в той бік і натрапив на напівсхований лаз. Не замислюючись, я протиснувся в отвір. На тому боці тунелю чекає нове, ліпше місце, чи то, принаймні, я на те сподівався. На дорогу у мене не було нічого, крім останнього, сповненого відчаю ковтка повітря, яке я набрав був у легені перед самісіньким падінням.
Шкільний рік розпочався вже за кілька днів після переїзду. Потік нових звичаїв захлиснув мене зненацька. У класах самі лише хлопчики. Підводитися на початку кожного уроку, коли у клас заходить учитель, усім разом хреститися, а подекуди ще й читати «Отче наш», рази зо три на день. Вкрай серйозні, загрозливі слова на кшталт «відповіді біля дошки» та «контрольна робота». По обіді жирне, напівохололе какао у темній їдальні, де над головою височіють багатометрові вітражі.
Уявляючи той тунель зараз, я бачу слабо освітлений коридор. Із ніш у стінах споглядають тьмяні портрети святих, а з пожовтілих фото в рамках кидають невдоволені зори  отці. Світло-сірі й бордові кахлі холодно відбиваються під підошвами, а зі шкільної кухні шугають хмарами пара й крохмаль. Віконця попід стелею геть запітніли, й за ними немає нічого, крім свинцевого повітря.
На уроках я обережно піднімав руку, готовий відповісти на запитання, вперше впевнений у своїй рації. Я невдало перекладав свою відповідь нідерландською, а вчитель кепкував над її ненавмисною двозначністю. На уроках англійської мені не дозволяли використовувати слова, яких інші ще не вивчали. Я  замовчував дорогоцінні  «soft-spoken», «to throb», «to stifle» чи то «a burst», засилаючи їх на задвірки пам’яті.1 На ігровому майданчику, коли розмова торкалася телесеріалів, я почувався так, ніби піді мною розверзається земля. Не зводячи очей з інших, я сміявся, коли сміялися вони, киваючи подекуди та відчуваючи, як обертом іде голова.
Після повернення грецька невимушеність геть полишила батьків. Наче вони, знову опинившись у радіусі дії моторошного джерела випромінювання, були безпорадні перед його силою. Теплі, безклопітні вечори на терасі за негучними розмовами або читанням залишилися в минулому. Батько був ледь не весь час у від’їзді, а, повертаючись додому, не зводив уваги з матері, чий настрій усе дужче розхитувало.
Удома я тримався якомога тихіше, дивився собі телевізор та намагався не створювати проблем: підтримувати в кімнаті порядок, якнайшвидше наздогнати шкільну програму, безшумно пересуватися з однієї кімнати в іншу. Я не протестував проти цього нового укладу — на те мені бракувало відваги й уяви. Я подолаю той період без будь-якої надії чи натяку на те, що чекає на мене в майбутньому. Непевний, яким органам тим часом не стане кисню та які шари моєї душі збрижаться.
Я намагався скеровувати своє тіло чином, який би був якомога прийнятнішим для батьків та однокласників. Не говорити і не робити нічого визивного, ніяк не виявляти сум’яття, що мене долало. Мозок, тим часом, метушився все жвавіше. Цілими днями я, наче одержимий, вираховував квадрати все більших чисел або ж зубрив і тараторив, як скоромовку, столиці країн світу.
Я дружив був із кількома хлопцями — недовго — і та дружба була мені не до душі. Були й інші, нерівноцінні стосунки з тими, в кому я впізнавав щось ледь зрозуміле, майже невловиме. Зрідка траплявся захоплений вчитель або доброзичливий футбольний тренер. Останній ненадовго відводив мене вбік, шепочучи слова заохочення — дорогоцінні, наче бульбашки повітря.
Я також відчував, хто, можливо, в мені ховається — хтось, хто відчуває пульс двотисячолітнього тексту латиною, який він спершу боязко, а згодом, поступово, впевнено декламує. Гострий, наче лезо, захисник, хай я був крихкотілим і довготелесим. Подекуди, ніби уривчасті клуби пари зі старого, сплячого гейзера, на поверхню виривалися залишки знання грецької. Уривки розмов, футбольні наспіви, що ганьблять команду з сусіднього портового містечка, дурнуваті пісеньки з реклами шоколадних круасанів — то били ключем, то знов неочікувано згасали. Недовго мені здавалося, що я впізнаю запах тягучого, розплавленого асфальту чи то відчуваю на смак золотисту скоринку піти, начиненої гостреньким сувлакі або цацикі.
Іноді я уявляв, ніби знову стою попід гордовитою пінією, стовбуром якої сповзають, гірляндою, гусені. Підібравши палицю, я ставав навколішки поряд із деревом. Процесія минала повз, і я захоплювався її відважними учасниками, тремтливими волосками їхніх тілець та злагодженою ходою. Коли процесія минала майже наполовину, я обережно ставив кінець палиці поряд із «гірляндою» та якомога обачніше штовхав якусь гусінь убік. Збита з пантелику лише на мить і пригнічена вибором між пустотою попереду та тиском прийдешніх гусеней, вона хутко опановувала себе. Відважившись, гусінь без вагань обирала новий напрямок, в який безперешкодно вирушала, блискавично перетворюючись на ватажка. Інші сліпо слідували за нею, як-от я за батьками.
Удома панували відчуженість і ніяковість. Оцінки та охайність кімнати — інших питань не ставили. Іноді лунали підказки чимось зайнятися, натяки на предмети для колекціонування — це б допомогло мені подолати наступні літні канікули. Монети, підставки під пиво, поштові листівки — завжди є, на що полювати. Більш ніж достатньо, щоб заповнити будь-яку пустоту.
У присутності матері мене переповнював смуток і відчуття провини. Вона ненавмисне, але вправно, пробуджувала їх своїм голодом, мовчанням і прозорістю. Ці почуття й зараз подекуди накочуються на мене. Удень я бачив її непорушною та безмовною. Мати мовчала, та я відчував, що всередині неї щось назріває. Загрозливо тиха, наче субмарина, що чатує попід поверхнею ворожих вод. Увечері вона жбурляла незв’язні дорікання крізь всю вітальню. Я тікав нагору, швидко перевдягався і пірнав у ліжко.
Якщо я непорушно лежав на спині та чекав достатньо довго, це траплялося: в кутку ока сторожко з’являлась сльоза. Вона нечутно набухала, аж поки, вилившись за край, не прямувала вилицею та щокою до шиї. Я відчував на шкірі тоненький, холодний слід, й сльоза висихала, залишаючи по собі лише солоний шлейф. Тоненькі низки кристалів солі прилипали до обличчя та легенько стягували шкіру. Я продовжував заціпеніло лежати, обережно та повільно рухаючи м’язами вилиць і щелепи. Якщо я робив це досить повільно, то відчував, як лущиться солона скоринка. Сіль відпускала свою непевну хватку, і шкіра відпружувалася. Пальцем я змахував останні крупинки солі. Уже сухі очі блищали. Заплющивши їх, я поринав у глибокий, дурманний сон.

Через два роки після нашого повернення повісився мій однокласник — за місяць до свого шістнадцятиріччя. У попередньому триместрі ми щодня сиділи поряд в їдальні. Він без упину розповідав про свої скаутські та корфбольні пригоди. Я ввічливо посміхався, іноді питаючи, як минула вечірка на вихідних, про яку він був сповіщав. На власне розчарування, мені самому розповідати було нічого.
З часом я звів реакцію до кивків, подумки відмінюючи латинські слова, поки він, щедро жестикулюючи, теревенив. Під кінець триместру я перестав звертати на нього увагу, сподіваючись, що той переключиться зі своїми розповідями про дівчат і пиво на когось із інших сусідів. Тож у перші кілька тижнів після його смерті я відчував глибоку провину.
Під час похорону з хорів церкви я дивився на сотні людей. Мене вразило: як людина, в якої було стільки близьких, почувалася такою самотньою. Там були десятки дівчат, і я цурався своєї легкої заздрості. Я уявив, до чого інакше виглядав би мій похорон. Ця думка наклала шар гіркого болю на безформну масу скорботи, що тижнями панувала у школі.
Тож, це був мій новий дім. Країна, де, здавалося, геть немає дівчат. Де худенький, вродливий хлопець відчував бездонний смуток, а мої батьки вечорами насилу розбавляли безнадію кухлями пива та пляшками вина.

Той період тривав зрештою шість років, хоч я вже давно забув це вигадане правило. Він минув сторожко, і його закінчення було просякнуте відчуттям зневіри.
Одного неймовірного літнього вечора мене раптом оточили дівчата, які, з геть невірогідних для мене причин, виявляли справжній інтерес. Боковим зором я бачив, як між каміннями бруківки на площі поблискують друзки скла. Ніби я, наблизившись до кінця того підводного тунелю, раптом побачив, як над поверхнею мерехтить золото й срібло. З останніх сил я протиснувся через отвір, відштовхнувся від дна ставка та попрямував догори. Пропливши крізь товщу води, я прорвав гладь поверхні. Очі кліпали, і я вдихав якомога глибше.
Решта дівчат попрощалися та попрямували через площу по домівках. Я спостерігав за ними, не рушаючи з місця. Високий хвостик, що весело погойдується, руки, що радісно махають, сміх, що відлунює від фасадів кафе точнісінько до мене. Вечірній вітерець пестив мої щоки й руки, і я відчував, як кожна клітина тіла легенько поблискує.
Я таки пережив свої свинцеві роки. Надзвичайного смутку мені пізнати не довелося — біль був поступовим та безупинним. Він надходив невеликими дозами, тож я до нього звикав. Перші кілька місяців я раз у раз шукав якогось підступу. Іноді я був переконаний, що день і ніч помінялися місцями та я от-от прокинуся в старому, суворому світі. Поступово я впевнився та наважився надіятися, що тепер усе буде інакше. Уперше за багато років аморфні, зашкарублі волокна наповнювалися кров’ю. Частини мене, що здавалися було мертвими, знову дихали, хай навіть я ніколи і не дізнаюся, що спричинило брак кисню. Як зважити гіркий вечір або пусте літо? Яку тінь відкидає відсутнє та неможливе? Перший погляд — обмін поглядами — з дівчиною. Метушливі руки та губи під час таємної нічної прогулянки. Подекуди ласкавий, розуміючий погляд удома, кілька крапель мудрості. Наступні події приглушили смуток чи то поглибили його? Що робити з дірами в душі? Неназдогінне відставання. Відтоді це стало для мене законом: я завжди запізнюватимуся, розбиратимуся в кожній ситуації цілу вічність довше за інших.
За кілька місяців, на тій самій площі, де миготіли скляні друзки, я вперше побачив дівчину з кучерями. У ту мить я справді повірив: моє заслання відбуто, я — вільний.

1. «Люб’язний», «гупати», «заглушити», «сплеск», відповідно (англ.). — Прим. перекладача.