Моє тіло це вісім гектарів хоробрівського чорнозему, волинська земля, угноєна кров’ю та гівном, удобрена харкотинням наймита, але тільки коли пан не бачив, а потім той наймит високо тримав підборіддя, що просило про ніж так довго, що аж пан, якого вивозили у табори помітив. Виросли широкі стегна, рвучкі груди, смуток не пояснити сівозміною, але я нікого не народжу, бо людина, так само, як для дарування життя, створена для смерті. Я ношу в собі домашнє завдання. Ось мій посаг – ніж і перцевий газ. Я метаюся. Я метальник вогню, спалена, ялова земля, погроза помсти, промовлена проти вітру, купальське опудало, що ніяк не може потонути. 
Я йду вулицею і бачу вас краще, ніж ви мене. Кожен із вас – кат. Я знаю, на що ви здатні. Я називаю, починаємо зворотний відлік. Мародер, палій, донощик, ґвалтівник, крадій. Серед народів світу. Темненькая нічка тьмою світ закрила. Встаньте, мерзотники, Бог ся не рождає. Скажіть тим, ким угноєно землю, що добро завжди попереду. Мабуть, у кожному з вас тліє іскорка, мабуть так само, як для вбивств, вас створено для добра і правди. У підручниках знайдете статуї обезголовлених героїв, звитяжців після обезголовлення. Дати битв, страт, ночі довгих ножів, ночі беззоряні, коли кров аж ніяк не потайки всотувалась у землю. Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви вчинили з мільйонами, мільярдами. Вчинили відкрито. При запаленому світлі. А цифри тануть, сходять далі глибше, згасають і затихають; римські, арабські, однаково зручні для підрахунку хліба та тіл ворога. У мене теж є свої цифри. Я поділена. Складаюся з п’ятдесяти двох закутків, один темніший за другий. Не знаю, чи жива я, чи мертва, прикрийте мене землею. Я метаюся між тоді і зараз, стара душа, нерозірваний снаряд часів війни, дитина релікт минулого.
Я намагаюся скластись у цілість. Бог кинув мною, не влучив у ціль. Тепер треба зібрати себе з підлоги, підвестися, обтруситися, дістатись кудись, зробити щось, уперед, уперед. На півшляху життя з'їжджаю ескалатором на третю платформу пекла, коло перше. Дивлюся на людей, які натикаються одне на одного в суботу о четвертій сорок ранку, о четвертій сорок ночі вісімнадцятого липня дві тисячі вісімнадцятого року безбожого. У метушні на Центральному, вони намагаються сісти до своїх вагонів. Натовп напирає на «Конопніцьку» з Вроцлава до Любліна, на «Словацького», «Міцкевича», «Ожешкову».1 Як звався поїзд із вагонами для худоби сполученням Волинь – Сибір, може, «Достоєвський» чи «Толстой»? Люди з багажем, які в липні готові до розпалу зими, повертаються на периферію до матерів; матері наліпили вареників, наварили юшки. Зустрінуть дітей, скажуть, замучила тебе ця столиця, в неділю не їдь. Та все одно діти втечуть, між рідним домом і станцією викурять кілька цигарок, на глибокому видиху займуть у потязі місце біля вікна, ховаючи під ногами запаси, запаковані у скло і в газети, повернуться до Варшави, щоб знову загубитися, розперезатися, розсіятися, розпастися на шматки.
Усі потяги сьогодні їдуть у протилежний бік. Нова Сіль, кондуктор розводить руками, розклад змінився, де це, не знаю, не маю уявлення, зіпсутий телефон, нема, нема, такого номеру. Може, нема такого міста, може, з вівторка на середу пересунули кордон, і я повинна повертатися на Волинь, до поселення Хоробрів. Може, Льотка лежить там, а не в лікарні в Новій Солі на Повернених територіях, тільки повернених не їй, їй нічого не повертали. Де б вона не була, Бог її не бачить. Де б вона не була, її все одно не складуть. Виходжу. Сідаю в інший, пересідаю. На Західному вокзалі черги. Стаю наприкінці. Дихаю вихлопами автобусів, страшно постаріли від безперервної їзди. Хтось кричить, холодне пиво, гарячий чай. Хтось обливається окропом, кип’ятку захотілося, буде опік завбільшки з Радянський Союз, як пляма у Ґорбачова. Стули пельку, хтось кричить. Што ґаваріш, што. Пізда. Все змішується. Я вдало встигла. В автобусі було останнє місце, ще тільки пару годин, і буду десь у Любуському воєводстві, неподалік Нової Солі.
Льотко, я їду до тебе в тисняві й голоді. Льотко, я їду, замикаю коло. Ти була одна з моїх мертвих, тоді я не знала, відрізала тебе шматочок за шматочком від родинного знімка, ти відрізалася краще, давно вже була мертва.

Автобус затримався в тунелі під Віслою, саме зараз могла б спалахнути пожежа, одночасно під землею та під водою, ніхто б не врятувався. Два дні їзди звідси палає Сибір. Пожежу видно з космосу. Бог добре бачить, добре розважається, чотири з половиною мільйона гектарів. Може, це він почав, неопалима купина, нехай палає, нехай згорить упень. Заради твоїх восьми гектарів чорнозему він навіть не нахилився, надіслав замість себе наймита. Бог нічого не обіцяв синові, розіп’ятому  за гріхи всіх, один за всіх, усі за нікого, чого б він мав щось обіцяти тобі. Хто вірує в мене – життя вічне той має, тож може бути й гірше. Люди вчепилися за життя вічне, як мушка за вигрібну яму, два тижні карантину в чистилищі, потім перекур. Боже, це ж моє пекло. Бог-Отець до кожного ставиться суворо: соляний стовп, убивство, сім голодних років, смерть худоби. Боже, що Польщі багато століть зсилаєш слави й могутності світло, видавання бажаного за дійсне – одинадцяте лихо. 
Автобус виїхав з тунелю, ми всі живі, от біда. Мати дзвонила, я не взяла, скільки  можна взяти до уваги добрих порад про прибирання за методом Макондо чи КонМарі, усе скручене в трубочку, светрики, складені в орігамі, квартира це тарілка з суші, туалет це мисочка для миття пальців, зараз я в неї наблюю, нюхнула «доріжку» перед тим, як вийти з квартири, а в автобусі душно від скурених до самого фільтру сигарет, куплених задешево шваґрами. Водій гучномовить у свій гучномовець, зараз буде зупинка, а я заїжджаю до власного депо, мене вже підточує п’ятдесят другий закуток. Поряд сидить хлопчисько, обплювався, намагаючись римувати, як прибирає під Варшавою лайно аристократичних коней. Пропонував тістечка, я не хотіла, в дитини солодощів не візьму, так, тому така худа, відповідаю, снодійне пішло в цицьки. Не хочу його слухати, повторюю чітко, замовкає лише за третім разом. Мати вчора подзвонила, бабуся впала, лежить у лікарні. Я теж тоді лежала, Ер залишив мене та біле гівно на столі. Трубочку з сотні я скрутила так рівно, мама мною пишалася б. Мене ніби землею присипали, так завжди буває, коли коли втягуєш порошок сумна й наодинці. Спала цілий день, мене розбудив звук повідомлення від матері. Вирватися, втекти, хоча б туди, звідки я тікала раніше.
За чотири дні мені виповниться тридцять шість років, волею випадку я ще жива, волею випадку ще досі. Ще трохи і в мене виросте горб. Я не хочу, але човгаю, як Льотка, першою йде голова, обважніла розвідниця, і лише за нею на повідку повзе решта. Може, мануальник допоможе, виправить, спершу складе, навіть рвані нервові слова, голос, що перетинає східний кордон під час перших зустрічей. Це не мій голос, у мене немає свого голосу. Все переплутане, навіть язик. Я клубок нервів з невибагливим акцентом.
Я здиміла не на своїх умовах, утекла. Не я одна. Автобуси та потяги перевантажені, як вагони для худоби в сороковому. Третє покоління тікає до Варшави з важкими рюкзаками, везе банки, набиті материнським серцем. А потім скиглить у чергах до каси, як повернуся додому, нарешті наїмся справжнього хліба. Найкраще у мами.
Сонце починає пекти у вікна, в мене сохне горло, я не взяла нічого їсти, знаходжу в рюкзаку приклеєні до лисячої шапки рештки бутерброда. Шофере, кричать, шофере, зупиніться врешті. Водій повертає на заправку. Надкушую шматок, збираюся на вихід. Заправляються на повну, автобус і пасажири. Стою збоку, як вкопана, курю сигарету й п’ю red bull, два за ціною одного, мій улюблений сніданок. Холодно, хоч і середина літа, повертаюся по светр. Може, треба надіти й лисячу шапку. Люди, зліплені в купки, обмінюються зужитими думками, хто де живе, працює, скільки заробив, коли вертається, ні, не повернеться назавжди в самий Кінець Польщі.
Хотіла б заснути, конюх не дозволяє. Кашляє, вертиться на сидінні. Я б випила снодійне, але не хочу прокинутись у квартирі водія. Він у      зім’ятій білій сорочці в червоні смужки, такий собі прапор, видуває вміст носа в серветку, кидає її на підлогу. Навколо поля, маленькі доми, маленькі демони, ми сунемо, бляшаний троянський кінь із підкрученим тахографом. Телефон видає звуки, повідомлення від матері, яка запитує, чи я буду. Мене ніколи не було.

Книжки говорили більше, ніж дорослі, голосніше. Випадали з рук і падали об підлогу, розгорталися на фотографіях померлих. Моя кімната виконувала роль сховища, мала дитина не потребує багато місця, вона сама — меблі, її можна переставити з підлоги на стілець, зі стільця на ліжко; шафи забиті речима, що залишилися після: порцеляною  німців, одягом  дідуся, кількома сукенками прабабусі, підручником із судової медицини з фотографіями потопельників, жертв нещасних випадків, задушених, повішених, замордованих, порізаних. Родинний альбом, так я про нього думала. Я малювала навколо знімків рамки та сонечка, додавала зачіски та вуса, одяг, схожий на той, що в шафі, а коли ставало холодно, втеплені хутром пальта. Я вигадувала родичам історії, професії, улюблені кольори та страви й навіть пояснення, чому вони нас не відвідали. Дядько, дід, прадід, кузини, тітка. Вони поїхали у подорож на край світу, але повернуться ось-ось, автобусом, в звичайну машину вони не вмістяться. Сядемо до столу, доведеться позичити стільці в сусідів, наших трьох не вистачить. Може, це вони. Може, це все через мертвих, а не через бабцю. Може, вони заразили мене чимось, що чатувало поміж сторінками підручника, алергією на життя, гострим запальним станом. Я хотіла бути такою, як вони, мертвою.
Я була тілом, тимчасово живим, живим за всіх, потім щось в мені сталося, розкрутився якийсь гвинтик, перемкнувся механізм, закінчилося      вивчене: будь ласка, дякую, закінчилося: яка гарна, чемна дитина, ніхто так, як вона, не вміє попросити вибачення, я перекручувалася у неправильний бік, сідала на холодну підлогу в кухні, надінь шкарпетки, Мальвінко, кицю, люба, сонечко, золотко, бійся Бога, руки, холодні, як підлога, переносили мене на килим перед телевізором, подивися собі бджілку, не кричи, сорока-ворона кашку варила, дітям говорила, а-а-а, котику сіренький. А потім холодні руки забирали моє тіло на диван, накривали важким коцом, складеним навпіл, надто жорстким, щоб огорнути та підтримати сон. Я спала під самою поверхнею, мене викидало над плесо, я прокидалась і ловила повітря, що лишилося після німців, сирість, що тягла до землі. Може, це все через брак кисню, а не через бабцю.
Усе через бабцю, повторювала я своє перше речення. Не можна, пояснювала мама, але ніколи не сперечалася. Бо через бабусю Льотку було все, мокре ліжко, погана погода, падіння під час гри, гавкання пса. А вона називала мене зіпсутою дитиною, переношеною, якоюсь такою радянською. Дитино, бійся Бога, ти тільки почала розмовляти, а вже тягнеш по-східному, а ніхто ж у родині так не розмовляв, прабабця походила з Замостя, прадід з Пулав, а мова вирівнялася після війни, по ній проїхав танк, розстріляв співочість, зараз нема про що співати, хіба що хтось хоче про шоколадоподібний продукт.
Я шарпалася більше, ніж пес на ланцюгу; як і його попередники, він не мав імені, був лише живим домашнім інвентарем. А я напівживим. Мене можна було перенести, плач не діяв, бабця й не такі речі чула. Її більше нервувала тиша. Якось я сховалася від неї до шафи, задушливої через запах неношених кольорових суконь. Вона повернулася з магазину, не могла й дня прожити без булочки з сиром. Бабця не загравала зі мною, як я хотіла, не кричала: ку-ку! Го! Я переплутала її з бабцею з підручника мертвих. Через двері шафи я чула важке дихання, дедалі швидше, гучніше. Човгала з кімнати до кімнати. Я вискочила з шафи з криком: несподіванка. А вона на те: сюрприз не вдався. Пішла на кухню, не озивалася до кінця дня, булочку з’їла аж коли та зачерствіла.
Вона йшла з дому ввечері, коли мама поверталася з бібліотеки. Відбій, казала вона, ніби закінчила працю. Мене, інвентар, можна було відкласти, тільки не до шафи, бо загублюся там, вистрибну в невідповідний момент. У дверях вони обмінювалися кількома словами нову дощ, знову холодина, вітер дме, довбана Польща. Ішла на автобус за пів години до відправлення, боялася, що не встигне. Забуті в передпокої шапка та рукавчики не могли  її повернути. Сусіди казали, ми бачили Льотку, сиділа на зупинці, тремтіла від холоду; мама відповідала, бабці завжди холодно, навіть у найспекотнішній літній день. Що в шапці, що без шапки, без різниці.
Коли Льотка знайшла мій підручник мертвих, то налякала мене батьком, а я впісялася під столом на кухні. Я стояла тоді як вкопана та витріщалася на калюжу на нерівній, затертій підлозі. Вона наказала йти до кімнати. Я до вечора сиділа в мокрому одязі. Батькові вона не сказала. До його приходу встигла забути. Він вертався пізно або й зовсім не вертався, безіменний пес гавкав на нього, хоча вони відрізнялися лише тим, що в одного з них був ланцюг і намордник. Я прокидалася, коли він з’являвся в домі, стримувала себе від того, щоб не кликати маму, воліла залишитися невидимою. Ішов він на світанку. Залишав по собі погруддя мертвих людей, картини з товстими панами в мереживах, які він називав портретами предків. Мама складала батькові манатки в моїй кімнаті. Я їх не розфарбовувала, трималася подалі від його мертвих.
Після від’їзду батька мама переставляла меблі, совала важкі шафи в кімнатах, нічого з них не виймала, їй було шкода часу, вона воліла витрачати його на нервове масажування затерплого карку, може, вже, може, цього разу щось тріснуло, сходила б до лікаря, але єдиний, якому довіряла, давно помер. Я заходила до кімнати і не знала, де стоятиме моє ліжко. Майбутнє було непевним, я боялася, що після чергової перестановки мою кімнату віддадуть комусь іншому. Може, я хотіла зникнути через маму, а не через бабусю. Про запас. Про всяк випадок.
Часом хтось стукав у ворота, дзвоник не працював, не було кому і навіщо його полагодити. Діти сусідів з Кінця три гукали: Мальвіна, Мальва. Бабця підходила неквапливо, а я щоразу вірила, що вона впустить гостей. Ні, відповідала вона, дивлячись на недомиті мармизи. Вона не хотіла гармидеру, переконана, що я найщасливіша тоді, коли запісяна під столом. Огидна бабця, сказала я, все через бабцю. Листоношу вона відчувала одразу, краєм підсліплого до мінус п’яти ока їй вдавалося помітити кінчик блакитного кашкету з підбитим орлом, що виринав на секунду з-за подряпаних воріт у зелені. Впізнавала його за гавканням пса, ще лютішим. Він приходив раз на кілька місяців з рахунком за воду, а двічі на рік одразу після свят – із листівкою з Ісусом-дитям або Ісусом-померлим у товаристві британської королеви на марці, щоразу іншого кольору, і з тими самими побажаннями – навіть кома завжди була на тому самому місці. Веселих свят бажає Тадек із родиною. Отак контактували зі мною мої мертві. Але якось пан з пошти прийшов через два тижні після доставки рахунку за воду, в червні, навіть Ісус не може аж так запізнюватися зі своїм пришестям у славі. Булочка з сиром того дня не змарнувалася, бабця була сповнена куражу, калорії горіли, наче сіно в стодолі, коли вона летіла крізь садок, наче олімпійська легкоатлетка в забігу на три тисячі метрів. Листоноша з не меншим зацікавленням, дав пакунок, загорнутий у сірий папір, пошарпаний в недбалості чи нетерплячці, проштемпельований по-англійському, адресований від руки на прізвище бабці та Кінець десять. Листоноша стрибав навколо бабці, як березневий кіт, а вона відсувалась, уникаючи байдужого контакту. Вона взяла пакунок під паху й зачинила ворота. Поштар ще довго  мусив стояти під парканом, бо пес аж пінився від гавкоту. Вона повернулася додому, поклала пакунок на стіл. Ходила навколо нього, змінюючи протоптані стежки. Я питала, що то за пакунок, здавалося, вона наче оглухла; вона добре чула лише тоді, коли їй було треба. Бабця наважилася розкрити пакунок лише коли повернулася мама. Дістала ніж із шухляди, зробила кесарів розтин, акушерка, що зналася на болях. Папір викинула в пічку, вогонь його поглинув. Мама відкрила коробку. З неї випав шматок хутра. Бабця засичала, мертва тварина мовчала, шерсть і пилюка розлетілися кухнею, зависли у повітрі. Одразу після цього з коробки вивалися її брат-близнюк. До кожної шапки шпилькою з блакитною скляною голівкою був почеплений папірець. Малий і нерівний. На одному було написано: Льотка, на другому – Уля. Моя бабка і мати. Обидві – тремтливим почерком, схожим на дитячий. Не реви, сказала бабця. Вона крутила в руці полинялу шапку, перекладала її з місця на місце, як каструлю зі скислим супом. Замкнула в комоді, вийняла, поклала до шухляди. Не розумію, де його покласти, мурмотіла вона.

1. Традиція польської залізниці називати потяги іменами польськи класиків.