Вона знайшла ромашку та кілька лаврових листків, кинула їх у каструлю і закип'ятила. Її запекло, коли вона ступила у гарячу рідину, обпекло аж до гомілок, щиколотки, які до цього були фіолетовими, стали червоними і боліли. Вона вже давно мала піти до лікаря, він би їй сказав, наказав, ДОКТОР РАВНІКАР, СТОПИ, Можна було зателефонувати раніше, треба було, але зараз це більше не має значення, ноги їй більше не будуть потрібні – ані для ходьби, ані для бігу, ані для сидіння чи очікування, скрип-скрип-скрип по лінолеуму.
Вона часто бігала, шаленіла, стрибала, коли ще не була Ох, пані, яка ж ви тепер бідна, гасала кукурудзяними полями, ганяла за Міленою, ловила її, щипала, поки та не починала кричати ПРИПИНИ, ІДО, ЩО Я ТОБІ КАЖУ, Я ЗАРАЗ ВПІСЯЮСЬ (іноді вона таки впісювалася, посеред кукурудзи, вся червона, Якщо скажеш комусь хоч слово, я тебе задушу, ти зараза, так і знай.
Якось вони збрехали, що ночуватимуть одна в одної Звісно, – сказали батьки Мілени, – Звісно, візьми їм фланцати,1 сказали батьки Іди, і наступного ранку разом підуть до школи, та увечері вони прокралися до лугу, залізли на козолець,2 розкинули простирадло на даху й сиділи там до пізньої ночі. Коли місяць піднявся досить високо, щоб було видно, куди ступати, вони ганялися одна за одною, падали в траву, по них повзали мурахи, коники та жуки, а легені аж боліли. Потім вони назбирали Ти їх десь бачиш? маргаритки, знову залізли на сіно, їли фланцати, грали у любить – не любить, чекали світанку, а потім ледве допленталися до школи, голодні, брудні й…
Зберися. Чорт забирай, дихай, зберися.
Пекучий біль розлився у її коліна, у закутки й щілини, куди вона навіть не могла дотягтися, настільки пекучий, що вона хотіла витягнути ноги з тазику, але мусила тримати їх у ромашці й лавровому листі, мусила думати про Ставок, куди вони удвох ходили суботами й неділями, повен жаб і коропів, вода каламутна, буро-коричнева, там стояли лавки та хатина для рибалок, які залишали після себе недопалки й бляшанки, махали їм, посвистували – дружньо, але трохи улесливо, з засмаглими, голими животами, що спадали над джинсами, над їхній дівочим дозріванням, яке іще не перейшло у тілесність, це з’явилося пізніше, чуттєвість, прийшло разом із соромом, прийшла як паморозь, як іній, що ламає, як щось, що розриває і дробить, коли Мілена вже мала стегна, груди, розглядала себе у дзеркалі, стояла перед Ідою й питала про те, про се, А моєму сподобається, що я стаю повнішою?
Ти не стаєш повнішою.
Просто трохи округла, знаєш… нещодавно він сказав, що я нагадую йому Лиску, начебто у нас однаковий погляд.
Лиска не сягала їй навіть до колін, а крім того через кілька місяців вона зламала обидві передні ноги. Її застрелили в голову.

На столі досі стояло те, на що вона тепер – Я знаю, що буде тяжко, але вам не можна забувати, запишіть десь на листочку – казала "оте кругле" і, знаєш, "оте з носиком", хоча вона знала, що в оте кругле треба наливати воду, класти туди пакетики ромашки м’яти шипшини, а потім тримати, наливати, дмухати, доки хтось не скаже Трава сама не скоситься, хоча він обіцяв, що вони впораються, що разом виберуться. Їй треба було піти раніше, поки була можливість, ще до того, як Мілена сказала У тебе дах поїхав?, ще до того, як він сказав У нас буде сад, буде будинок, і пес, ти хочеш пса?
Тільки ковбаса має два, римувала Іда, але що більше вона міркувала, тим більше розуміла, що кожна річ має безліч кінців, як і вона, як і він, як равлики, на яких стаєш, хрусь, і ой, все брудне, а зранку вони знову перед дверима, інші, але такі самі, кінець до кінця – палац, кінець до кінця – калач.

Кінці Лойзе, хоча й називалися інакше, зовсім не були легшими, і вели до Великого Кінця. Коли він після вечірньої служби приходив додому, відчиняв холодильник, скидав шкарпетки, чухав спину там, куди міг дотягнутися, його "я хотів" і “я не хотів” перетворювалося на "я хотів би". А хотів би він багато чого, хотів палко, він хотів все, що міг би знести, що міг би віддати, зрозуміти, та хіба ж він і зараз не розуміє, він розуміє, коли голоси за перегородкою дробляться, коли тати моляться за дочок, дочки за чоловіків і синів, коли весілля стають тихими, а хрестини скромними, коли грабіж відбувається серед білого дня. Він все це бачить і розуміє, і хотів би пережити все це, хотів би пити каву з корицею, копирсатися під матрацом, будити когось, витирати губи й боятися, боятися до смерті – але не за всіх, лише за когось одного, можливо, за двох, у крайньому разі за трьох. Хотів би сказати Ох, як добре або Ходи до мене чи навіть До біса, хотів би знати, як воно лежить на язиці, яке воно липке, яке слизьке, як оселяється в ньому й змінює його.
Його пальці тремтіли, коли він намагався позбутися рештків шкарлупи, коли запихав яйце до рота, а воно дивно хрумтіло, коли загортав хліб у пакет, клав тарілку в мийку й ішов до ванної, коли намагався розстебнути штани, не  потрапляв у туалет, споліскував обличчя, і коли – не вперше й не востаннє – згадував, що Він дивиться на нього і береже його, як дивиться на всіх і береже всіх, але не буде його годувати, і купати  його теж не буде, коли він не зможе робити цього сам.

*

– ДОПОМОЖИ МЕНІ, Я НЕ МОЖУ ЗЛІЗТИ! – верещала вона, висячи на гілці.
Вони часто лазили на горіх, що ріс біля пожежної частини, на початку осені зривали зелені шкарлупи й щосили кидали їх об землю, шкаралупа тріскала, розліталася й прилипала до асфальту. Якщо залізти достатньо високо, можна було побачити за полями інші хліви й дзвіниці, вони сиділи кожна на своїй гілці, дивилися туди далеко-далеко і часто говорили про  коли я буду і якщо я буду.
– Коли мені буде стільки років, як зараз мамі, у мене вже буде троє дітей, – якось сказала Мілена. – І ми будемо разом їздити на екскурсії, на море і на ярмарок по іграшки. Я поведу їх у «Готель Дельфін», тато мені розповідав, що там на сніданок завжди дають млинці з сиром, ми туди поїдемо, коли він повернеться.
– А де він?
– Я ж тобі казала, що він поїхав допомогти братові, там нібито кілька людей захворіло, і потрібні були нові працівники, і йому мають добре заплатити.
– О, це ж чудово.
– І так, і ні, мама хвилюється, що він захоче там залишитися, брат його вмовляє, щоб ми всі троє до нього переїхали.
– Що?
– Ну так, він каже, що там рівень життя зовсім інший, хоча я не знаю, що це означає. Мама каже, що не хоче їхати, я чула, як вона кричала у телефон, що їй байдуже до їхнього "рівня", і що тато має хоч трохи думати про мене. Але, знаєш, я думаю, що він і так думає про мене, бо якби він не поїхав, ми б не змогли піти в готель, але я не говорила цього мамі, бо не хочу, щоб вона злилася на мене.
Іда зірвала листок і почала роздирати його на шматочки, кидаючи їх у повітря.
– А це означає, що ви переїдете?
– Ні. Напевно, ні. Не знаю. Мама сказала, що я теж не хочу їхати, що мені не варто хвилюватися, вона подбає, щоб усе було добре. А ти б хотіла дітей?
– Хотіла б, але не трьох, – відповіла Іда, зім’явши те, що лишилося листка. – Може, двох, хлопчика і дівчинку. Моя мама завжди казала, що їй треба було народити ще одного хлопчика, щоб ми були справжньою сім’єю.
Мілена сперлася на руки, спершу на ліву, потім на праву, підвелася й стрибнула на нижню гілку. Вона тріснула.
– Як думаєш, я зламала б ногу, якби стрибнула звідси вниз? – запитала вона, а Іда мовчки розглядала її потилицю, волосся, що злиплося від поту й землі.

*

нащо мені та гора
як на неї не зійти
нащо милая моя
як до неї не дійти
лунало у стайні, поки Марта вигрібала з-під Біби, кидала гній на тачку, відвозила й поверталася, відвозила й поверталася знову. Зап’ястя боліли, тому вона притискала лопату до стегна, так легше було відкидати; якщо щастило, то гній сповзав з лопати і навіть не доводилося обертати держак. Вона тиснула п’яткою на край лопати, вкопувалася у затверділі ділянки, Біба переступала з ноги на ногу, а хвостом відганяла мух. Вона мала бути надворі, але кілька тижнів тому отелилася. Пологи почалися зарано, тому телятко з неї витягли мертвим. Тепер Біба не хоче виходити зі стайні, не хоче їсти і майже не п’є. Теля мало неправильний прикус, закоротку щелепу, ламкі кістки, а можливо, й порушену мінералізацію судинних стінок, повідав ветеринар наче хотів сказати  "Так навіть краще для неї", наче це мало її втішити. Іншим коровам Марта нічого не розповіла, хоча здавалося, що вони й так знали: кілька днів вони обступали Бібу, облизували її голову й шию. Розповіла тільки синові, але оминула деталі про кістки, в яких кістковий мозок замінює губчаста тканина (ще й тому, що вона не розпитувала, що це означає, просто кивала, наче розуміє, як, звичайно, розумів би Тоне), вона так само ніколи перед ним не згадувала про те, який важкий бук і який крихкий череп.
– У нього був інсульт, – сказала вона синові, коли той спитав, що трапилося і чи означає це, що тепер у нього буде новий тато, але не для того, щоби втішити його, а щоб самій позбутися хоча б крихти докорів сумління, яке ятрила в ній мученицька смерть Тоне. Адже це так і було – Марта не раз бачила його під час служби над вівтарем: в позолоті, в одній руці він тримав пластикову пляшку з настоянкою кропиви, а в іншій бензопилу, серед пухленьких янголят і бородатих чоловіків з патерицями. І коли вона приймала причастя, навмисне опускала очі долі, щоб не зустрітися з ним поглядом.
Вона змінила лопату на вила, накидала худобі трохи корму й сіла біля стіни навпроти Біби. Їй подобалося говорити з коровою, звертатися до її рожевої морди, липкої і німої, розповідала їй про ферму, про себе й односельців, про Іду, яка кульгає, п’є таблетки й виглядає блідою.
– Лойзе не хоче допомагати, не розумію, що з ним, хіба він не бачить, що їй потрібна компанія, свіже повітря, інакше буде біда. Я знаю, що це не моя справа, але чуюся зобов’язаною, розумієш, я їй винна, мені її так шкода, ти ж знаєш, у неї нікого немає, хтозна, чи вона хоч на город виходить, там, мабуть, усе посохло, тепер така засуха, поливати треба щовечора, а вона навіть жалюзі не піднімає, носа з дому не показує.
Марта потерла зап’ястя, встала, почухала Бібу по чолі й повернулася в будинок. Поскладала в кошик дюжину яєць, півлітра молока й солодкі ромові півмісяці – вона їх не просто поливала ромом, а занурювала повністю, коли не могла заснути.Кошик опинився на порозі разом із голосним стукотом у двері, разом з Ідо! Ви вдома? Я тут дещо принесла, у нас зараз повно яєць, тож я подумала про вас і вирішила зайти, подивитися, як ви. Ідо, ви мене чуєте? Ви вже ходили до каплички?
Марта подумала, може, вона все ж змогла вийти з дому? може, вона зараз вона стоїть перед Непорочним Серцем Марії, пробитим, але квітучим?
Але Іда сиділа, слухала Мартині вигуки, поки вони зрештою не стихнули, лише тоді вона помітила, що вода вже охолола, ромашка розм’якла й перетворилася на кашу, а лаврове листя опустилося на дно, до її набряклих пальців, до жаб’ячої шкіри; шкіри років, які вони удвох прожили в Метайні,3 де салат заправляли вином, а двері залишали відчиненими, де вони вставали о п’ятій і гуляли серед цикад, розмарину та аканта, серед білого й фіолетового.
Вона боялася хвиль і течії, тож коли вони купалися, обхоплювала його стегна ногами, а руками ловила рівновагу. Збоку вони виглядали, як два восьминоги під час парування, як якесь він/вона, як неправильна двоїна, тоді вони ще звивалися в ліжку, де її тіло врешті-решт поступиться, вірила вона, де у них усе вийде.
Коли вона витягла ноги з тазу й попленталася до дверей, залишаючи за собою мокрі сліди, кошика на порозі вже не було, але чулося дзюрчання води. Іда побачила як шланг звивається між грушами, бачила, що його кінчик насаджено на краник, бачила, як він тужиться і випльовує воду, вода ллється на перці й помідори, які хтось підв’язав торочками і дбайливо зібрав перестиглі плоди.
Вона побачила слимаків, знову побачила бджіл; потім повернулася до будинку й залишила їх усіх там – у повітрі, у польоті.

1. Словенське печиво, схоже на українські вергуни.
2. Характерна для Словенії будова для сушіння сіна, часто художньо оформлена.
3. Прибережне місто в Хорватії.