Максим вийшов на вулицю. Обабіч тротуарів лежали брудні кучугури снігу, які за вчорашній день встигли підтанути. З аптеки вискочила дівчина у білих капчиках і з усієї сили смикнула генератор. Той, підстрибнувши, загудів. Засмерділо бензином. Далі, вздовж вулиці вони вмикались один за одним і гул ставав нестерпним – наче йдеш десь посеред будівництва і поруч дроблять асфальт. Максиму захотілось в село, але він не хотів перетнутись із Едіком і Елізою, які мали поїхати сьогодні в обід, дочекавшись Люби. Тому він побрів далі містом, яке все гуло й підстрибувало. Він зовсім не знав, чим зайнятись – у квартирі жили переселенці, яких він пустив, поки він з батьком в селі. Вони чекали нагоди повернутись додому, але зараз ставало ясно, що такої нагоди найближчим часом не буде і що дому у них, швидше за все, більше немає. Можна було б зайти в якесь кафе і просидіти там із книжкою пару годин, потім якось вивідати, чи вільно вже в селі і виїжджати. У вітринах кафе були якісь незручні стільці на тоненьких ніжках – вочевидь, щоб там не можна було сидіти по кілька годин. Він усе йшов далі і далі вулицею, аж поки не опинився навпроти художнього музею, який, на його подив, був відчиненим. На касі висіла табличка «пенсіонерам та УБД безкоштовно». Максиму було приємно, що молода дівчина на касі не спитала його, чи він не по пенсійному. У просторій залі з білими стінами на стільчику в кутку сиділа старша пані. На плечах її був великий повстяний шарф, на ногах – бурочки. 
Максим кивнув їй, заходячи в залу. 
Одна стіна у залі була повністю пуста – тільки з гачками, дві інших якісь переполовинені. Картини там висіли через одну. 
- Частину експозиції евакуювали, - сказала пані стиха. Її голос луною розходився порожньою залою. 
- Тобто лишилось тільки таке собі? – спитав Максим. 
- Ну чому «таке собі»? – відповіла наглядачка спокійно – просто те, що має меншу художню цінність. 
- Я і кажу «таке собі». 
Максим задумався, як, мабуть, неприємно було б опинитись зараз на стіні цього музею, коли твоїх цінніших колег евакуювали. Він подумав, що добре, що його картини тільки в приватних колекціях. Але чи евакуювали їх з собою власники? Навряд. Мабуть, висять десь як оці – з меншою художньою цінністю. 
За вікном ледь чутно через товсті стіни музею завила тривога. Наглядачка встала і сказала: за посадовою інструкцією під час повітряної тривоги ми пропонуємо відвідувачам за власним бажанням пройти в укриття. 
Максим відчув себе учнем у школі і слухняно пішов за наглядачкою. 
В укритті була деревʼяна лавка, стілець із зеленою оббивкою і стіни з біленої цегли. Поки вони спустились, там уже сиділа дівчина з каси. 
- Добрий день ще раз. – озвався Максим. 
Дівчина кивнула. 
Максим сів на лавку поруч із нею. Наглядачка опустилась на елітний стілець і з коробки під ним дістала шпиці. На шпицях висіла половина жовтої шкарпетки. Вона одразу взялась плести. - О, відчуваю, сьогодні оці і довʼяжу, - сказала вона, - ці дні ні одної тривоги ще не було, робота стала. На тому тижні дві пари встигла. 
- Нінель Костянтинівна вʼяже хлопцям шкарпетки, - сказала дівчина. 
- Хай у них ноги не мерзнуть, - відповіла наглядачка, закусивши губу, - я ще в кожну пару вкладаю іконку. Не можу сказать, що я вірю, але хай буде.
- Нехай, - погодився Максим. 
У підвалі було тихо. Здавалось, що було чутно, як нитка займає своє місце у плетиві. - Як вам музей? – порушила тишу дівчина, очевидно, відчуваючи потребу заповнити паузу. - Я ще не встиг подивитись. Бачив тільки трошки не евакуйованих. 
- Вони теж хороші. Мені, наприклад, нічний пейзаж із першої зали видається набагато сильнішим за багато з тих, кого евакуювали, - сказала дівчина і знову замовкла. - Так, - сказала наглядачка, - дещо евакуйоване мені категорично не подобалось. Я навіть рада, що його забрали. 
За мить в укриття ввалився сторож з перехожим. Сторож був із сивими вусами і в кашкеті на хутрі. 
- Привіт, дівчата, - сказав він, а побачивши Максима, додав – і панове. 
Перехожий, чоловік в окулярах і сірому короткому пальто, сів на край лавки. Максим зрозумів, що то був іноземець, який прийшов на вивіску shelter на вході. Він тримав телефон увімкненим. Мабуть, співробітник котроїсь із місій. Може журналіст, але не схожий. Дипломат? - Привів вам компанію, щоб порівну дівчат і мужчин, - засміявся сторож, - Навряд, хтось стрілятиме в художній музей, - ніби заспокоювала себе дівчина. - Та яка їм різниця? – сказав сторож, - гатять куди попало. Тільки доложуть, що тут база НАТО. От мої діти виїхали в Нідерланди, кажуть дощі йдуть, але дуже там гарно. А ти, Миросю, чого не поїдеш? Двадцять год тобі, ще жить і жить. 
- Я буду вдома, - сказала вона. 
У неї були дуже тонкі пальці і зап’ястя, наче вона належала до якогось іншого виду. - Любов у неї тут, - озвалась наглядачка. 
- Ох ще буде в тебе тих любовей, - сторож потягнувся і додав - я піду наверх, буду слухать, що там. 
- І шо ви там вислухаєте? – наглядачка перекинула клубок на інший бік спиць, довʼязавши рядок, - тоже мені розвідник. Сидіть уже тут, - додала вона, - у мене погане передчуття. На телефоні іноземця прозвучав відбій тривоги. 
- Нікудишнє ваше передчуття, - сказав сторож. Голос із телефона додав: May the force be with you. 
- Дали б людині довʼязать, - сказав Максим піднімаючись, - нелюди. 
Наглядачка склала шкарпетку назад в коробку. 
- Побачите, на свята гатитимуть, куди тільки достануть - сказала вона. 
Наступні зали Максим дивився тільки через призму дихотомії евакуйованих і не евакуйованих і з кожною новою роботою відчуття, що його полотна ні за що б не евакуювали, посилювалось. - Дякую, - сказав він дівчині на виході, - багато що про себе зрозумів. 
- Гарного дня, - коротко відповіла вона. 
Максим зрозумів, що вона на стадії страшної закоханості, коли нічого і нікого навколо не бачиш. Яке щастя, подумав він, закохатись у такі часи. І водночас яка біда. Але щастя все-таки більше, - сказав він до себе, вже вийшовши з музею. Він згадав вчорашню сцену з Яною біля грубки. «Серед білого дня!» - подумав Максим і давно призабуте тепло розлилось йому в животі. Ймовірно, думав він про себе, це перше людське відчуття за останні пів року. Зима зʼїдала залишки днів, роблячи їх все коротшими – час котився до зимового сонцестояння і о третій небо вже сіріло й місто падало у холодну пітьму. Вуличного освітлення майже не було і єдиним джерелом світла лишалися вітрини магазинів і кафе, які лишали на слизькому тротуарі непевні світліші плями. Вийшовши з музею, Максим пересувався від однієї такої плями до 
іншої, вглядаючись у вітрини з примарним різдвяним затишком. Це було перше Різдво з початку великої війни і було взагалі незрозуміло, як і навіщо щось святкувати. Гірлянди у вікнах проте світилися майже всюди з утилітарною метою акумуляторного освітлення, навʼязливо створюючи святкову атмосферу і пробуджуючи святечні спогади з минулих років, які тепер здавались недосяжними і нікому непотрібними.