3
Втрата пам'яті
Людина

– Як тебе звати?
Чоловік, який мене допитує, безперечно не чарівник. Але він, звісно, і не людина.
– Ім’я своє хоча б пам’ятаєш?
Ні, зараз ні, та я не панікую, адже знаю, що мені це все просто сниться. Здається, я перебуваю в палаті для хворих. Лежу на маленькому ліжку, а руки в мене прив’язані по плечі, мов у мумії. Поруч сидить молодий чоловік – такий молодий, що я міг би назвати його хлопцем, але все ж схожий на важливу персону, і його ставлення до мене доволі офіційне. Тому в цьому сні я вирішую називати його "молодий пан". Його вуха настільки неприродньо довгі й абсурдно загострені, що я точно знаю: це все не відбувається насправді – не може відбуватися.
Чоловік киває, хоча я нічого не сказав, щось бурмоче собі під ніс, звідкись витягує блокнот і своїм незвично розбірливим почерком записує: Імені не пам’ятає. Потім  відводить погляд від блокнота і знову пильно мене вивчає.
– Як почуваєшся, хлопче? 
Я дозволяю його голосу відлунювати в моїй голові, доки слова не набувають для мене змісту: він, отже, запитує, як я. Але його вуха мене бентежать. Усвідомлюю, що мене бентежать і його видовжені, зелені очі. Вони занадто… видовжені… і зелені. Я знову згадую, що він мене запитав, як я почуваюся.
Я відповідаю, що почуваюся нормально. Чоловік записує: Стан: нормальний (злегка дезорієнтований).
Я насуплююсь.
– Я не дезорієнтований.
Заперечення.
– Звідки ти прибув? – питає він.
Я не знаю. Не можу згадати.
Він оцінює мене поглядом.
– Ти ж людина, правда?
Нічого не відповідаю.
На щастя, він продовжує:
– Що останнє ти пам’ятаєш?
І тут, ніби не контролюючи себе, я раптом випалюю цю дивну й моторошну фразу:
– У моєму відображенні чогось бракує.
Навіщо я це сказав?
– Перед білою кімнатою, – уточнює він своє питання.
– Так, я людина, – розгублено бовкаю.
Ми ніяково перезираємося. Чоловік записує: Повільне усвідомлення (ймовірна причина: infectio hominis).
Я кривлюся.
– Дуже дякую.
Поки він пише, його довге каштанове волосся прикрило вуха. Мені здалося, що тепер я починаю думати ясніше. Та він швидко поправляє пасмо за вухо, і мене знову огортає сум’яття.
Він питає:
– Як ти можеш пам’ятати, що ти людина, якщо не пам’ятаєш нічого іншого?
Я знизую плечима.
– Ну… це ж очевидно, хіба ні? – хоча насправді зовсім не очевидно. – Не знаю… я просто знаю.
Як я народився в людському тілі, так само я народився з усвідомленням того, що я людина – одне невіддільне від іншого. Але якщо ти не людина, то цього не зрозумієш. Тож я не витрачаю час на пояснення цих речей своєму уявному співрозмовнику із блокнотом.
На моє здивування, він частково розуміє, що я маю на – увазі:
– Тоді назви все, в чому ти абсолютно впевнений.
– Еее… ну, такі базові речі… – Я намагаюся скласти список у голові, але мої думки в цей момент перетворюються на хаотичну плутанину. – Я чарівник, але без магії, – видаю я, аби виграти трохи часу на роздуми. Потім додаю: Ам… і зараз я лежу в якійсь палаті для хворих і сплю, бачу сон.
Але оскільки це лише сон, і мені нема чого втрачати, я додаю:
– А ваші вуха виглядають так, ніби їх загострили.
Мені стає дедалі веселіше так невимушено й абсолютно щиро теревенити з уявною істотою зі сну, тож додаю ще:
– Час від часу я чую голоси, які беруться нізвідки.
Я замовкаю й чекаю, що він напише.
У блокноті з’являються такі записи:
Оцінка віку: 14–15 сонячних кіл.
Біла кімната – безрезультатно. Хлопець не зміг достатньо заглибитись у себе, щоб віднайти спогади. (?)
Неповна втрата пам’яті: не пам’ятає нічого з попереднього життя.
Не має жодних знань про магічних істот чи поточні обставини. Знає, що він людина, і розуміє, що це означає. Знає, хто такі чарівники, не знає про ельфів. Частково соціалізований (має базові знання – розвинені мовленнєві та моторні навички).
Вважає, що має нічні ілюзії (симптом хвороби людяності).
Порушення концентрації.
Чує якісь голоси???
Чому він перестав писати? 
– Можеш детальніше пояснити, що ти мав на увазі, кажучи, що ти час від часу чуєш голоси? 
Його очі стають ще довшими й ще зеленішими, а його вуха – настільки гострими, що ще трохи, і виколють мені очі. Зрозуміло, що я не можу зосередитися. Немає ніяких порушень концентрації, це вже точно.
– Жодних голосів немає. Просто здалося.
Чує якісь голоси??? 
Він перекреслює останній рядок у блокноті, а я ще раз перечитую попередній запис:
Вважає, що має нічні ілюзії – ага, отже, сни? – (симптом хвороби людяності).
... Отже… Стоп. Що це?
Вміє читати незважаючи на те, що він людина. Одразу читає ці записи. Очевидно, вони його тривожать. При свідомості
Він зупиняється. Пильно дивиться на мене, ніби збирається щось запитати... Щось, чого волів би взагалі не озвучувати.
– Ти колись чув про роздушувачів? 
Ми ніяково дивимось один на одного.
– З тобою буде багато роботи.
Що відбувається?
Відчуття сну раптом зникає, розчиняється, і навколо все стає занадто ясним, різким, чітким… І ті вуха все ще тут. А я все ще не пам’ятаю свого імені. Або звідки я. Або будь-чого іншого.
Мені здається, що я маю лягти, хоча я вже лежу. Мені здається, що не вистачає кисню, хоча я дихаю нормально. Мені здається, мені здається, що… я повинен негайно тікати звідси! Я задихаюся, серце б’ється об ребра, навколо мене танцюючі кольори, вони кричать, і я хочу кричати разом із ними, голосно кричати, але насправді не видаю навіть писку.
Мій співрозмовник помічає, що мене щось мучить, і йому, мабуть, здається, що може мене  торкнутись – його рука лягає на моє плече. Мені хочеться відштовхнути його, але замість цього я ніби відпливаю, а неприємного дотику більше не відчуваю.
Він щось говорить, але я його не чую. Знову прориваються ті голоси. Вони повторюють одне й те саме слово: "роздушувачі". Щоразу, коли я чую це слово, здається, ніби хтось розпилює мої нутрощі. Чому я запам’ятав його? Чому воно не зникає, чому звучить, наче якесь прокляття?
На щастя, молодий чоловік нарешті перериває цей крик і гул у моїй голові. Його голос спокійний, і я починаю його чути.
– Не бійся. Ніхто тобі не заподіє шкоди, – говорить він, і я, тремтячи, слухаю, бо зараз його слова – єдине, за що я можу зачепитися. – Ти у безпеці.
Я уважно слухаю його, але, мабуть, здаюся розгубленим, бо він одразу запитує:
– Ти мене чуєш?
Він не виглядає високим, але його руки м’язисті, небезпечно м’язисті. Він ними загрозливо спирається на край мого ліжка, мало не торкнувшись мого тіла, але, на щастя я вчасно відсуваюся. Добре, що вчасно.
– Спокійно. Ми різні, так. Але в нас є чимало спільного, – каже він, і його зелені очі блищать. – Хоча ти своїх вух не гостриш, – додає жартівливо.
От лайно, я шо, і це сказав уголос?
– Я розумію, – продовжує він, – важко прийняти існування інших істот, яких ти, очевидно, не знаєш. Можливо, тебе не повністю соціалізували, хоча ти маєш певні знання.
Я дивлюся на нього і нічого не розумію.
– А втрату всіх спогадів, мабуть, ще важче прийняти.
Я далі просто дивлюся на нього.
– Але не хвилюйся, про тебе подбають. Спочатку ти маєш відпочити, а потім ми все пояснимо, добре?
Настає мертва тиша. Я чую, як б’ється моє серце. Це взагалі нормально?
– Зараз мені дозволено повідомити лише те, що ми затримаємо тебе тут… трохи довше. Не бійся. Ти перебуваєш в одній із чотирьох військово-освітніх баз Оборонного загону, які зараз є найбезпечнішим місцем для неповнолітніх істот в Інкрематері. Експеримент з білою кімнатою ми більше не повторюватимемо . Ти був там замкнений, аби повністю очистити голову, позбутися думок. Коли у твоїй свідомості не залишилося б нічого, про що можна думати, твій мозок, який запрограмований постійно щось обдумувати, був би змушений шукати забуте минуле. Ми гадали, що  погляд на власне відображення теж міг би повернути твої спогади. Це, на жаль, не спрацювало, бо ти не переставав думати про свої теперішні клопоти. Напевно у тебе дуже багата уява, якщо ти міг так довго роздивлятися порожні білі стіни.
Вухатий співрозмовник уважно розглядає мене.
– Або ж надто повільні думки, – додає він, ніби це більш імовірно. – Скоро ми все тобі пояснимо. Ми допоможемо тобі. Ми не твої вороги, чуєш? Ми на одній стороні. Не бійся. Все буде добре.
Його слова проходять крізь мене, ніби крізь діряве сито. Я намагаюся усвідомити, що втратив пам’ять, але навіть ця думка тікає кудись у порожнечу. Я повторюю собі: "Я нічого не пам’ятаю", але це звучить так, ніби думка не моя, ніби між нею і мною стоїть ще одна людина.
– Я нічого не пам’ятаю, – вимовляю вголос, сподіваючись, що це допоможе.
Спогади – це те, чого завжди бракувало моєму відображенню. А я – це той, кого бракувало самому мені.
Ніби знаючи, про що я думаю, співрозмовник весело додає:
– Справді, доведеться почати все спочатку, але це не обов’язково погано. А до того, до нового початку, тобі треба добре виспатися.
Його погляд критично зупиняється на моїх темних колах під очима.
Ще до того, як я встигаю повністю усвідомити, що не знаю, де я, хто я і що відбувається, – я лише розумію, що навколо мене якісь… істоти, – чоловік встромляє мені в плече тонкий шприц, мабуть, із заспокійливим або снодійним, бо вмить все в очах затьмарюється. Я з останніх сил намагаюся залишатися у свідомості, аби встигнути поглянути на нього з викликом.
І я одразу зникаю.

Навіть уві сні ці голоси не дають мені спокою.
– Можливо, існує спосіб повернути спогади.
– ЗВИЧАЙНО ІСНУЄ! МУСИТЬ ІСНУВАТИ!
– Насправді той чоловік брехав тобі, адже він не хоче, щоб ти згадав, що сталося до того, як ти опинився тут.
– Через цих вухатих істот ти втратив пам’ять! Вони зробили це з тобою!
– Не довіряй цьому чоловікові. Не вір жодному його слову. Він хоче тобі зашкодити.
– Вони хочуть тобі зашкодити, бо ти чарівник із вадою. Бо ти людина.
– Якщо хочеш врятуватися, мусиш перемогти дію снодійного і прокинутися прямо зараз!
– Тобі не здається, що ти вже прокинувся?
– Тобі не здається, що ти чуєш щось? Що хтось щойно вголос вимовив слово "спогади"?
– ПРОКИНЬСЯ, ЗАРАЗ!
– Людина. Він справді людина.
Я, здається, прокинувся швидше, ніж вони очікували. Або снодійне не подіяло повністю. Або доза була недостатньою. Як би там не було, я прокинувся. Але удаю, що сплю.
– Ви ж не… позбудетеся його, правда? – чую трохи розгублений голос вухатого чоловіка, який говорив зі мною раніше. – Він корисний… хоч і людина. Тобто, корисний, саме тому, що він людина.
На кілька секунд все затихає. Я затримую подих. Мені потрібно почути лише одне: що мене ніхто не вб’є.
– Людина, – бурчить сам до себе глухий похмурий голос старшого чоловіка, якого я раніше не чув. – Звідки ти, заради всіх богів, взявся?
Мені здається, що він говорить це до мене. Але мені досі не зрозуміло, позбудеться він мене чи ні.
– І ще й Опікун, – невідомий голос звучить так зловісно, ніби щойно хтось дійсно помер. – Людська дитина, яка, до того ж, стала Опікун саме в ніч перед сонячним затемненням.
Знову тиша.
– Чи це тебе не тривожить, Туліпе?
– Ну, власне…
– Чи ти взагалі уявляєш, яка катастрофа могла би статися якби ця дитина й праяйце випадково злилися, під час сонячного затемнення? – налякано лементує старший чоловік.
– То ви залишите його…
– І ти стверджуєш, що людина нічого не знає? – темний голос знову перебиває молодшого чоловіка, якого, очевидно, дуже цікавить те, що й мене. – І він не знає, ані хто він, ані хто або що ми, ані що відбувається, ані хто або що він сам і навіть, що його чекає? Тобто, зовсім нічого?
– Могло бути гірше, – усміхається вухатий. – Він міг би забути, як говорити і ходити, і… Ні, це звісно не те, на що ми розраховували, але, можливо, ще все можна виправити. – У голосі вуханя чути вимушений оптимізм, ніби він намагається заспокоїти обуреного співрозмовника. – Якщо ми завершимо остаточне злиття одразу після затемнення, праяйце все ще матиме свої цілющі сили, і, можливо, спогади хлопця повернуться. Це полегшить ситуацію і для нас, і для нього.
Кілька хвилин знову панує тиша. Але в цій тиші збирається щось зловісне.
– Туліпе, зараз ти уважно мене слухатимеш, – каже старший чоловік із таким різким тоном, що одразу стає зрозуміло: зі спогадами нічого не вийде. – Спершу хочу нагадати, що тут плани складаю я, а не ти. Ми зробимо саме так і ніяк інакше: о пів на дев’яту ранку Рада Дванадцяти збереться в Мармуровій залі. Це означає, що під час затемнення він буде під пильним наглядом Ради, де проводитимуться всі необхідні тестування. Ти приведеш його до зали разом із озброєною охороною. Я приєднаюся до вас після тестування, оскільки в той час матиму справу з двома проблемними Терезами. І лише тоді я поясню людині те, що вважатиму за потрібне. Зрозуміло? Найголовніше: дитина за жодних обставин не повинна залишати Мармурову залу під час затемнення. Чи яйце додатково захищене і переміщене у погоджене місце?
– Так, пане.
– Добре.
Яке ще яйце? Типу, яйце…? Як у…? Та вони що тут зовсім хворі?
– Злиття яйця й цієї дитини буде проведено на світанку наступного дня, коли затемнення вже точно не матиме на це жодного впливу, – каже старший чоловік з такою впевненістю, що я нарешті розумію: мене й справді ніхто не збирається вбивати.     Мені стає легше.
Але щойно я трохи заспокоююсь, як вухатий чоловік вибухає:
– Але… це ж тільки через 24 години… тоді злиття вже не матиме жодної цілющої сили для хлопця! Це знищить останню можливість зняти прокляття втрати пам’яті!
Я здригаюсь, але, на щастя, вони цього не помічають. Напружую слух. Я знав, що все ще можу згадати! Тепер це яйце захоплює всю мою увагу.
– Це навіть не обговорюється. Ми не можемо програти війну через спогади якогось людського шмаркача.
– Але тоді вам доведеться пояснювати йому абсолютно все, як немовляті від початку до кінця, від нас самих аж до війни, про минуле…
– Чи я хоч раз сказав, що хочу, щоб людина згадала все?
У мене перехоплює подих. Що це взагалі має означати?
– Прошу вас, пане. Ми не зможемо працювати з тим, хто абсолютно нічого не знає. До того ж, буде втрачено п’ятнадцять сонячних кіл його життя! Подумайте, як він почуватиметься потім.
– Він людина, Туліпе, – глухо й зневажливо відповідає старший чоловік. У його голосі звучить таке розчарування, ніби він сказав «лайно», а не «людина». – У нього ж немає душі.