«Світ повен різних речей, і справді є потреба, щоб хтось їх пошукав та знайшов.
Саме це й роблять шукачі чогось». 

«Пепі Довга панчоха», Астрід Ліндгрен
Переклад зі шведської: Віра Ганчева 

«І так, Дороті поїхала… Перед нею відкрилося декілька шляхів, але вона легко знайшла дорогу з жовтою бруківкою. Жваво закрокувала до Смарагдового міста, а срібне взуття дзвеніло весело по твердій жовтій поверхні. Сонце блистіло, птахи солодко співали і Дороті не почувалася так погано, як могла б почуватися маленька дівчинка, котра зненацька була відірвана від Батьківщини і потрапила на чужу землю».

«Чарівник з Оз», Ліман Франк Баум
Переклад з англійської: Анна Каменова

Жовта плитка
Про туманне минуле й неясне майбутнє одного архітектурного символу Софії

Колись гостювала в мене в Софії подруга з Угорщини. Розглядаючи необхідні пам’ятки міста, ми з Агнес раптово опинилися на площі «Народного зібрання», Агнес замість того, щоб розглядати численні важливі будівлі довкола, втупилася у плитку. У червоному взутті, яке ненавмисно взула, вона нагадала мені справжню Дороті з Оз, з тією різницею, що приземлилася на покриття з жовтої плитки не з Канзасу, а з Будапешта. Я пояснила їй, що хоча ми стоїмо серед найвпізнаваніших символів Софії, саме плитка має з Агнес одне походження,  Тоді вона пожартувала, що тепер зрозуміло, чому  почувається тут як удома. Коли вона мене запитала, як плитка опинилася в місті, я розповіла звичну версію появи плитки в молодій болгарській столиці перших років ХХ століття: як подарунок Австро-Угорської імперії на весілля Фердинанда.

Окрім центральних софійських вулиць, сьогодні жовта плитка покриває невидиму межу: з одного боку на абстрактному рівні і з другого – це їхня сентиментальна цінність, як туристичної пам’ятки та історичного символу Софії.

Період, коли центральні столичні вулиці були покриті жовтою плиткою (1907-1908 р.), збігається з появою цілої серії емблематичних будівель Софії: Народного театру (1906 р.), Воєнного клубу (1907 р.), Халі (1911 р.), Центральної лазні (1913 р.), храму «Св. Олександра Невського» (1904-1912 р.) (1). Проте історія будинків була добре відома й задокументована, а історія плитки дуже туманна. Її іноземне походження публічно ледь розкивається 1960 року. В архівах, цитованих на сайті мерії міста, «жовту керамічну плитку виготовляють із «мергелю», відомого в Угорщині під назвою «марга». Його добувають у родовищі біля Будапешта. Викопаний мергель стирають на порох, формують і запікають у спеціальній печі при температурі 1300 градусів. Були проведені досліди в Угорщині з сировиною з інших місць, але вони не дали результату».    

 Популярна донині версія про весільний подарунок виявилася неправдивою й була створена, скоріш за все, через романтичну привабливість, а не через факти. Знову ж на сайті міської ради: «викладення керамічної плитки не є емоційним подарунком з оказії весілля князя Фердинанта з Марією Луїзою, якої в той час  (1907) не було вже серед живих, це був жест муніципальної політики, підтримки від держави на будівництво нової Болгарії». Іншими словами, дорогоцінна жовта плитка була замовлена, транспортована, внесена та поставлена – куплена (за допомогою серйозного кредиту) – Софійською міською радою.

Друга відмінність між жовтим покриттям та іншими архітектурними об’єктами епохи – плитка майже абсолютною відсутня на сувенірному ринку. Допоки футболки, поштові картки, календарі з зображенням всюдисущого образу храму «Святого Олександра Невського» заполонюють туристів у Софії (та й за її межами) (2), жовта плитка присутня в цьому лише де-не-де , як деталь, якої не можна уникнути.

Це, звичайно ж, частково пов’язано з їх утилітарною функцією – зі своїми золотими куполами храми краще приваблюють як туристична атракція, ніж покриття, яким би воно не було вражаючим. І все ж потенціал на такі інтерпретації є, як показують барселонські репліки плитки за дизайном Гауді чи найрізноманітніші сувеніри, прикрашені спеціальними квітковими мотивами – як на тротуарах у Білбао.

Жовта плитка відрізняється від своїх сучасників –  будинків, символів Софії з невизначеним майбутнім. Храм-пам’ятник «Святий Олександр Невський», народний театр, військовий клуб і центральна мінеральна лазня на ремонті та реставрації (наскільки вони вдалі – вже інше питання). З іншого боку блоки – незважаючи на їхню естетичну вартість та важливу історичну символіку, здається, їх трактують як звичайне дорожнє покриття. Повільно, безповоротно й майже нишком (або  найчастіше з аргументом, що вони непрактичні та дорогі в експлуатації) блоки зникають із софійських пейзажів, найчастіше їх замінюють на нецікавий асфальт. Окрім того, що ці зміни дуже сумні, дратує, що вони відбуваються без публічних дискусій та оголошеної стратегії, – щоб уберегти це жовте покриття.

Хоча я не вважаю себе великою патріоткою, жовта плитка для мене символізує тісний зв'язок, який я маю зі своїм рідним містом. Щоразу, коли йду по ній, особливо, коли не була в місті довгий час, у голові моїй сама по собі виникає фраза, яку Дороті з «Чарівника з Оз» повторює, як заклинання, що поверне її додому: «Немає іншого такого місця, як дім». Тому постійне зменшення жовтої частини в центрі міста з перспективою зовсім щезнути з Софії дуже мене пригнічує. Але все ж мене втішає думка, що вони, ймовірно, ще довго залишатимуться принаймні в кількох місцях по всьому світу.  

Перше таке місце я відкрила, коли відвідувала Агнес у Будапешті. Коли прогулювалися  містом і опинилися на одній бічній та тупиковій вулиці в Буді. Спершу мене огорнуло дивне відчуття затишку. Я подумала, що проживаю якесь незрозуміле дежавю, але в наступний момент помітила, що вулиця покрита дещо занедбаною та зношеною плиткою, проте абсолютно ідентичною до софійської жовтої плитки. Роками пізніше я знову потрапила на жовту плитку однієї маленької площі в Белграді. На відміну від Софії, де бруківка прокладена в один бік, ця була викладена складніше – «шахами». Все одно вигляд у неї був такий, що я отримала легкий напад ностальгії, яку відчувала до Софії саме тими днями. Тому небо над Белградом мало дещо гостинніший вигляд.

Ось як виходить, урешті-решт є й інші місця такі (майже), як удома.

Тшолам

Про черевики-повільноходи та індекс щастя в Бутані

Якщо пошукати зображення з ключовими словами «Бутан» та «взуття» в інтернеті, то людина отримає два типи результатів. Перший – це спортивне туристичне взуття, великі, грубі з товстою підошвою, темного кольору, страшненькі, але дуже практичні. Таке взуття радять ентузіастам, які мають наміри вилізти по гімалайських скелях без ризику розтягнути щиколотку. 

Другий результат – абсолютна протилежність, виключно кольорове і яскраве взуття до колін. На вигляд воно суто декоративне й майже настільки ж далеке від практичного туристичного взуття, як гімалайське королівство Бутан від балканської республіки Болгарії.

Взуття, відоме під назвою «тшолам», можливо є найпривабливішою частиною бутанського чоловічого народного одягу. Окрім того, халат до колін із довгими рукавами. Бутанські громадяни зобов’язані носити його постійно в публічних місцях. Проте на відміну від одягу, взуття взувають на спеціальні церемонії – у повсякденні його місце займає звичайне чорне чоловіче взуття або білі кеди. Воно, здається, перебуває поза межами державного регулювання, спрямованого на збереження національної ідентичності Бутану – як через тиск модернізації із Заходу, так і через вплив Індії та Китаю, величезних сусідів маленького гімалайського царства.

Черевики досі виробляють руками і лише на замовлення. Швець у Тимпу, столиці Бутану, коли виготовляв черевики для мене, не міг приховати здивування, що жінка замовила для себе чоловіче взуття, але все ж поводився досить професійно – обвів мою ступню на картоні й виміряв довжину між щиколоткою та коліном. Після того витягнув зразки кольорових тканин та вишивки. Коли я обирала, місцеві люди схвально хитали головами.

Кінцевий результат був насправді запаморочливий: кольорові дракони поверх яскраво оранжевого шовку, оточені різнобарвними квітковими орнаментами. Між окремими тканинами  зелені, як трава, та оранжеві вставки, а краї окантовані цикломеново-рожевим та бірюзово-блакитним. В однотонних та простих на перший погляд частинах, якщо уважно придивитися, також можна помітити додаткові деталі – верхня частина з бірюзового сатину з драконами, а нижня біла частина – з квітковими мотивами. Навіть коричневі орнаменти на пальцях та п’яті прошиті червоною ниткою.

Кожна деталь поєднує традиційні кольори. разом вони створюють щось абсолютно казкове, майже психоделічне.  «Черевики абсолютно непридатні для носіння, але підходять до всього», – констатувала моя подруга, коли їх побачила в Софії. І до сьогодні я так їх і не носила, не лише тому, що не було підходящої події, щоб їх удягнути, а й тому, що вони на мене великі. Це дуже сумно ще й з огляду на те, що це єдине таке взуття, яке маю, і саме воно було спеціально зроблено на мою ногу. 

Також я не знала, коли обирала вигляд своїх черевиків, що колір та мотиви взуття демонструють професію та суспільне місце власника. Верхня частина черевика – зазвичай із чорної чи синьої тканини, нижня розкриває ієрархічний ранг – жовтий колір зберігають для Його Величності короля Бутану і для найвищого релігійного лідера країни, оранжевий – для міністрів, червоний – для офіцерів із рицарським званням та суддів, а зелений – для звичайних громадян.

Окрім складної ієрархічної й анахронічної політичної структури, у світі Бутан відомий як держава, яка докладає зусиль для зростання не лише бруттного зовнішнього продукту (БЗП), а і бруттно національного щастя (БНЩ). Друге зовсім не є якоюсь будиською ідеєю. Це провідний принцип, що визначає серію конкретних правлячих мірок  і державних інституцій, які працюють на благо бутанського народу поза економічними показниками. Це започаткував попередній монарх. Цю політику застосовує і дотепер його син та престолонаслідник, нинішній король Бутану.    

Після коронування 2008 року 28-річний бутанський король Джигме Хесар Намгял Уангчук став наймолодшим державним головою в світі (залишався таким до 2011 року, поки Кім Чен Ін став керівником Північної Кореї). На церемонії коронування престолонаслідник, звісно, був узутий в традиційне бутанське взуття. Проте того разу черевики виготовив не місцевий швець, а люксова італійська марка Salvatore Ferragamo, яка датується 20 роками минулого століття, коли сам Сальватор Ферагамо був улюбленим дизайнером взуття голлівудських зірок. 

У 1938 році Ферагамо виготовив, можливо, свою найвідомішу модель взуття. Воно мало назву Rainbow – не менш психоделічні ніж золоті сандалі на високій платформі в кольорах веселки, – спеціально для Джуді Гарланд, яка в той час знімала «Чарівника Оз». (А зв'язок із написаним спеціально до фільму піснею Over the Rainbow навряд чи є випадковим). Проте у фільмі героїня Гарланд Дороті носить не вищезгадані сандалі, а рубіново-червоні, покриті блискітками туфлі (3). У кінці вона стукає тричі ними один об інший, повторюючи заклинання: «Немає іншого місця, як удома», щоб залишити країну Оз і повернутися додому.

Хоч я повернулася в Софію значно банальнішим способом, серією польотів літаками, – після повернення з Бутану ще довгий час я мала відчуття, що сама була в такому казковому місці, як  країна Оз. А в моїй валізі замість червоних туфель золотого чарівника зі Сходу привезла кольорові бутанські черевики – також звідти.

1. На думку світської пані Султани Рачо Петрової, яка прибула в Софію з Тульчи 1885 року, «доріг не було, лише великі діри й багато пороху, який перетворювався на болото, коли йшов дощ, і зупиняв будь-який рух по ньому». Проте через кілька десятиліть, завдяки австро-угорським, французьким та вивченим у західній Європі болгарським архітекторам, Софія перетворюється «з типового східного села на місто з амбіціями, що має образ європейського виміру».

2. Колись, нишпорячи в одному антикварному магазині в ледь забутому американському штаті Айова, на моє велике подивування натрапила на обрамлену графіку з зображенням храму «Святого Олександра Невського». В Софії я б пройшла повз цю графіку, як повз абсолютно нецікавий туристичний кітч, але на відстані 9000 км. мене це вразило настільки, що я мало не придбала картину. Світ насправді дуже великий, але, на щастя, дім мій ховається всюди.

3. Цікаво, що в книжці «Чарівник Оз» взуття, яке Дороті отримує від Чарівника зі Сходу, насправді срібне, а не червоне. У фільмі «Чарівник Оз» його колір змінений на рубіново-червоний, з метою використання тодішньої нової технології забарвлення Technicolor. Виготовлені спеціально для фільму кілька пар червоного взуття згодом стають іконічними й перетворюються на одні з найцінніших колекційних предметів.