Аж до наступного літа Люк страшенно тішився, що зробив таку важливу річ. Він врятував життя рослині, яка була приречена гріти стару лисину дядька Тома тої сніжної зими. Дерево росло, розросталося, і Люк сподівався невдовзі зірвати з нього бодай кілька черешень. Він десь прочитав, що черешня дає перші плоди тільки на четвертий рік, що здавалося йому неймовірно довгим терміном. Втім, роки мчали, наче швидкий поїзд, і пролітали в нього перед очима.

Його таємне дерево ніхто не знайшов, але воно росло не так добре, як мало би, судячи з прочитаного. Воно було меншим, його стовбур — тоншим, ніж мав бути, а крона була не такою великою, як у книжках. Він думав, що це через те, що воно мало такий важкий початок. Світ відкинув це дерево, виплюнув його у рівчак біля дороги, як неродючу кісточку, забуту і нікчемну. Тої весни після цвіту він побачив зеленуваті, світлі плоди, які соромʼязливо ховалися у листі. Вони ставали дедалі червонішими, а влітку потемніли. Після довгого очікування йому вже кортіло нарешті спробувати свою, очевидно, якусь трохи дивну, черешню, яка не була схожа ні на ті, що в журналах, ні на ті, що росли у винограднику дядька Тома.

Фло була поруч, коли він зірвав з дерева перший плід. Крона майже сягала даху невеликого курника. Судячи з усього, його таємниця незабаром могла би бути з гордістю розкрита. Він зірвав темно-червону кульку з черешка і поклав її до рота. Смак був сумішшю солодкого і кислого. За своє життя він зʼїв ящики черешень, але такої ще не пробував. Проте якась думка не давала йому спокою. Раптом у його голові чомусь пролунала фраза дядька Тома, сказана кілька років тому: «Щоправда, там було і кілька вишень».

«Мамо, мамо, мамо!» —  голос Люка відлунював просторим подвір`ям маєтку. Він біг, а Фло, гучно й уривчасто гавкаючи, гасала зиґзаґами перед ним. Теплий літній день довкола огортав сяйвом усе довкола. 

Забігши через передпокій до хати, він вигукнув: «Мамо, скажи мені, будь ласка, що це таке?». Він зупинився, дихаючи важко й схвильовано. Тримаючи кілька червоних плодів у руці, ще раз повторив те саме запитання порожній оселі. Він прожогом кинувся до кухні, але й вона була порожня. Фло побігла сходами, аби перевірити другий поверх, але невдовзі вони зрозуміли, що вдома нікого немає. Холодильник, — здогадався він. Проте там висіли тільки старі повідомлення. Він одним рухом зірвав їх і кинув у смітник. «Де всі?» — спитав він Фло, але вона лише дивилася на нього, схиливши голову набік, імовірно, ставлячи собі те саме запитання.

Він вийшов з дому, але не знав, куди податися. Усі мали би бути тут, окрім, може, батька, якщо той мав якусь роботу в полі. Сьогодні неофіційно перший день купального сезону на каналах, але рідко трапляється, що люди йдуть туди у ці перші дні — зазвичай вони чекають, поки стане ще трохи тепліше. Згідно з добре відомою історією, в ті перші літні дні — а того року припікало вже наприкінці травня — один чоловік, повертаючись із поля, стрибнув у канал, не в силах терпіти спеку. Через два дні люди знайшли його трактор біля каналу — самотній, із відчиненими навстіж дверцятами, а невдовзі і рибаки витягли його тіло, яке застрягло в очереті. Вода віднесла його аж до озера, разом із серцем, що зупинилося в мить, коли її торкнулося. Кажуть, цей день назвали першим днем купання на його честь, хоча Люк ніколи не бачив, щоби хтось у ці дні заходив у воду.

Навчальний рік вже закінчився, тож він не мав уявлення, де могли би бути брат із сестрою. Він завжди блукав манівцями свого світу, але усвідомлював присутність їх обох у домі та в маєтку. Вони завжди крутилися десь тут, самі чи з друзями. Мама ж, якщо не працювала у своєму кравецькому салоні в селі, завжди займалася якимось хатніми справами, а вільний час любила проводити серед квітів у своєму садочку. Люку раптом стало не по собі. Ніби порожнеча великого маєтку раптом впала йому на плечі.

«Фло, я поняття не маю, куди всі поділися», — сказав він, вдивляючись у далечінь у пошуках якоїсь людської подоби. Собака глухо заскавчав і сів поруч із ним.

Вони якийсь час чекали у дворі. Лук намагався бавитися з Фло, кидати їй палицю та її ганчірковий мʼяч, але це не тривало довго. Обоє були стурбовані тим, що нікого немає. У батьковій майстерні він побіжно оглянув свій найкращий деревʼяний меч і спробував придумати, що б там ще підправити, адже досконалість завжди потребує ще дрібки роботи, а потім ще трохи, і так без кінця. Він повсякчас кидав погляд через плече на ворота і вслухався, чи не йде хтось здалеку. Він ставав украй нетерплячим. Минуло вже кілька годин, а ні від кого ані сліду, ані звуку. Перевіряти в якомусь із сусідніх маєтків не було сенсу. Вже почало смеркатися, а одне з головних правил всіх родин в околиці було те, що дітям не можна нікуди ходити самим коли темно.

Ніч насувалася, нишком спускалася й поволі витісняла світло з неба. Люк увійшов до хати разом із Фло. Він був голодний, тож зʼїв трохи шинки і хліба, а Фло дісталися залишки вчорашньої вечері. Потім він запив свою вечерю холодним молоком і почав гортати на підлозі батьків журнал, який трапився під руку. Фло задрімала поруч із ним. Якоїсь миті він накрив їх обох ковдрою, і вони міцно заснули. Сон був уривчастим, важким, він здригався й прокидався. Раптом він схопився на ноги, бо йому здалося, що він щось почув. Фло лише спокійно дивилася на нього, ніби кажучи: «Без паніки, малий, я на варті». Він погладив її по голові й вухах, перебрався на диван і знову заснув, а вона згорнулася біля його ніг і теж заснула.

Йому снилося, що він стоїть на березі каналу. Він не знав, як туди дістався. Просто стояв і споглядав світлий і трохи туманний ранок. Поверхня води була ідеально спокійною, мов темне дзеркало. Він бачив свій силует і щось біля своїх ніг. Повільно, ніби час плине у кілька разів повільніше, він роззирнувся довкола і побачив на землі плетений кошик, наповнений вишнями. Вони були пурпурними, темними, ніби ось-ось луснуть від стиглості й пустять кров у воду каналу. Він підняв кошик, схопивши його за ручки, а вони ніби були сплетені замість лози з чийогось каштанового волосся. У ньому було стільки вишень, що вони почали випадати, коли він підняв кошик. Вони котилися одна за одною і плюскали об воду. Люк раптом відчув, як його стискає величезний страх, хоча він так хотів скуштувати ці соковиті вишні. Ймовірно, це було б найкраще з усього, що він куштував у житті. Він різко вивернув кошик, і каламутна вода ковтала кожну вишню, що торкалася її поверхні. Вони зникали десь у глибині.

Усе почало біліти. Світлий ранок проганяв легкий туман, перетворюючи все довкола на білизну. Було так світло, що він більше не міг тримати очі розплющеними. Він різко й болісно заплющив їх і почув, як Фло гавкає в далечині. Тривога, — подумав він. — Десь тривога. Фло — найкращий вартовий, якого він коли-небудь бачив, і якщо вона каже, що тривога, то краще реагувати! Він розплющив очі й побачив, що вона стоїть на задніх лапах. Вона дивилася крізь вікно вітальні на передню частину подвірʼя і ворота. Усе приміщення було осяяне яскравим білим світлом, ніби настав якийсь штучний ранок під лампами, що замінили сонце. Він схопився на ноги, а тієї ж миті хтось гучно встромив ключ у замок і влетів через вхідні двері. Батько стояв на межі передпокою та решти будинку. Темна постать у забрудненому робочому одязі, ніби він щойно повернувся з поля. Його обличчя було мокрим, а очі червоними.

«Люк, з тобою все добре, сину? Ми приїхали по тебе, всі вже давно в лікарні…» Він не встиг закінчити речення, заридав і спробував змусити себе заспокоїтися.

Люк стривожено дивився на батька. «Нікого не було цілий день. Де ви всі? Хто в лікарні?»

«Твоя сестра», — він замовк. Знайшов дещицю спокою у подиху й продовжив: «Вона ходила до каналу. Її більше немає, Люк. Я думаю, що її більше немає». Поки він це говорив, Люк вперше в житті побачив, як його батько розсипається просто на очах. Фло загавкала і підійшла до нього в той час, як він плакав. Він ще ніколи не бачив, як його батько плаче, не знав, як це виглядає.

Батьків друг відвіз їх до лікарні. Люк хотів, щоби вони взяли зі собою і Фло, але її все одно не впустили б усередину, тож вона залишилася вдома. Перед тим, як вийти з дому, він налив їй води у миску. Коли вони мчали ґрунтовими дорогами, зануреними в ніч, тиша в автомобілі була дуже важкою. Вона загрожувала задушити їх усіх і залишити у розбитій машині десь на узбіччі. Було чутно лише гудіння мотору й поодинокі спроби батька втамувати свій плач.

Батьків друг врятував їх від густої, загрозливої тиші і пояснив Люку, що сталося: сестра пішла до каналу з кількома друзями. Вони хотіли зняти прокляття і відкрити купальний сезон, як крізь сльози пояснила одна з подруг. Вони купалися і все було гаразд, але в якийсь момент сестру вже ніхто не бачив. Вони кричали, шукали її. Один з друзів побачив бульбашки посеред каналу й пірнув у воду. Коли він дістався до неї, вона висіла в товщі води зі спокійним обличчям, заплутавшись однією ногою у водоростях, ніби разом із ними й дном каналу танцювала синхронізований і нерозривний танець. На допомогу кинулися ще один друг і подруга, і вони втрьох ледь відірвали її від дна. Штучне дихання й реанімація не дали результатів, і хтось із них помчав на велосипеді по допомогу. Вони відвезли її до лікарні, але там її не змогли врятувати.

Холодні лікарняні коридори, сповнені кахлів й білих стін, здебільшого були тихими. Крізь них струменіла якась незвична тиша. Час від часу її переривали віддалені кроки сабо. Люк дивився на підлогу, вкриту світло-зеленими кахлями. Мати сиділа поруч із ним, брат спав на лаві, поклавши голову їй на коліна, а батько сидів навпроти них. Він не міг дивитися їм в обличчя. Час від часу його погляд падав на брата, чиє сонне і бодай у цей момент безтурботне обличчя його заспокоювало. Вони чекали, щоби забрати тіло сестри — так почув Люк, коли лікарі їм сказали.

Лікар, який ніби вийшов з якогось підвалу, з блідим обличчям і витріщеними очима під зеленкуватою нейлоновою шапочкою, сказав, щоб вони ще трохи зачекали і що все швидко підготують. Він запитував себе: «Що підготують?» Обличчя лікаря вказувало на те, що він цю чи схожу фразу казав уже безліч разів. Це ніби ви слухаєте, як священник утисячне за день вимовляє слово «амінь» чи якусь молитву, і не можете не спитати себе, чи він дійсно вірить у ці слова, що злітають з його вуст такими блідими й немічними, поспішними, заяложеними.

Круговерть подій була надто швидкою. Все відбувалося так спонтанно й водночас організовано, ніби всі ці люди щодня стикаються зі смертю і добре знають, що треба робити. Якісь люди з ритуальної служби вже чекали в приймальному покої лікарні, хоч ніхто їм ще нічого не повідомляв. Люку вони нагадували стервʼятників із мультфільму, але він не міг згадати, з якого саме. Друзі сестри розійшлися по домівках. Розгублені, вони залишали один за одним світло лікарні і зникали у ночі. Батько й матір ще не ходили на впізнання сестри, щоби підтвердити лікареві з підвалу, що це вона. Все довкола них крутилося й відбувалося з приголомшливою швидкістю, хоча ніхто ще не підтвердив, що там лежить саме його сестра.

Люк намацав у кишені якісь кульки й несвідомо крутив їх між пальцями, втупившись у тріщину в підлозі біля ніг. «Щоправда, там було і кілька вишень», — знову промайнуло в нього в голові. Він глянув на матір, яка загубилася десь у порожнечі: «Мамо, скажи мені, будь ласка, що це таке?» Він витягнув із кишені одну темно-червону кульку й простягнув їй.

Вона без роздумів взяла її з руки Люка й поклала до рота. Вкусила і повільно заплющила очі. «Сину, це вишня», — тихо промовила вона голосом, виснаженим від плачу. «Звідки в тебе вишні?»

«У нас є дерево за курником. Я посадив його кілька років тому й потайки дбав про нього. Воно було мертве, але ожило», — пояснюючи це, він помітив, як обличчя матері болісно здригається від слів «мертве» і «ожило», тож він швидко продовжив: «Я думав, що це черешня. Сьогодні я спробував її вперше, і вона мені зовсім не нагадувала черешню».

«Ти чув?» — запитала мати в батька, підвівши очі на нього. «У нас за курником є вишня, і вона вперше дала плоди».

Батько підняв голову, подивився на неї, потім на Люка, а тоді на спокійне, сонне обличчя брата. «У тебе є ще одна для мене?» — спитав він, і по його обличчю знову потекли сльози.