Білоголовий сип

1. 

Це останній день подорожі. Що сталося напередодні, те сталося. Ми в Требинє, сидимо під платанами і п’ємо каву. Погода незвично приємна як на кінець весни. Ми не чхаємо, не кашляємо, в нас не болять зуби, про зуб мудрості я й забув. За кілька вулиць від нашого готелю народився 1927 року мій дідусь, а бабуся — всього за тридцять кілометрів від нього. Вони зустрілися аж через багато років у потязі до Сараєва, але це вже зовсім інша історія, та, яку міг розповісти мій батько (якби хотів). Багато чого змінилося відтоді, не варто й перераховувати. Ми дихаємо, вчимося, сваримося і помираємо, кохаємо і розлучаємося — це залишилося незмінним. Війни, бійки, сутички — справа звички. Коли я народився, моєму дідові було приблизно стільки ж років, як і моєму батькові зараз. Він мав невдовзі вийти на пенсію та жив у своєму будинку, спокійно і непримітно: не подорожував, не палив і не пив. Ще вісімдесят шостого року, коли в нього виявили важке запалення печінки від надмірного чаркування, лікар сказав, що він мусить відмовитися від алкоголю. Так і сталося. Будинок він збудував, жінку мав, дітей завів, собак прихистив. Товаришував із Бором з Ледіне, вони дивилися телевізор, їли арахіс, пили каву і спали. Кожен у своєму кріслі. Ми разом робили будки для собак, гострили патики, збирали абрикоси та черешні, висаджували чорницю та виноград: щось виростало, щось — ні. Він спав із пістолетом під подушкою, це в нього залишилося від років, проведених на дипломатичній службі. Він пройшов довгий шлях від бідного хлопця з Леотарської вулиці до представника великого югославського підприємства з виробництва тракторів та широковідомого у вузьких колах агента таємних служб. За цей час він об’їздив пів світу і навіть познайомився із Мухамедом Алі. Білий аркуш з його підписом все ще лежить у батьковому кабінеті. Наприкінці життя, однак, хвилювання його не оминуло. Завжди неодмінно щось ламається: завжди і всюди.

— Що зробити? — здивовано спитала моя бабця.
— Маро, все дуже просто. Знаєш будівлю біля готелю “Воєводина”? Звісно, що знаєш. Піди туди, там всього п’ять поверхів. Піднімись на п’ятий, — у той момент моя бабця його перебила.
— Там є ліфт? Як я по-твоєму піднімуся нагору?
— Просто постукай у двері.
— Які двері?
— На п’ятому поверсі! — роздратовано сказав мій дідусь.
— Я маю ходити від дверей до дверей, як якась божевільна, і шукати… Кого?
— Лишень скажи ось що: Чи не було у вас сорок восьмого року одного пораненого солдата, яким ви опікувалися?
— Сорок восьмого року? Мілане, я тебе прошу.
— Ти лише спитай, вони знатимуть.
— Хто знатиме? Ніхто не пригадає, що було вчора, я вже мовчу про сорок восьмий рік!
— Сходи, коли вже тебе прошу, і зроби це!
— Не піду, Мілане, їй-богу. Не ганьбитимусь!
— Це гидко з твого боку, — сказав мій дідо. — Ти ж бачиш, що в мене ноги набрякли.
— А хто тобі їх натирає кожного ранку?

Дідусь замовк і подивився на неї дитячим поглядом.
— Сходи, прошу тебе, заради бога.
І справді, чого, власне, дідусь хотів від Мари, за рік до смерті, у свої вісімдесят чотири роки? Після війни дідусь продовжив працювати на державу. Як він і сказав, сорок восьмого року, після однієї невдалої бойової операції, він був поранений. Тоді йому було 20 років, він ще майже не голився. Його поселили на п’ятому поверсі, у помешканні однієї удовиці, що мала доньку його віку. У них він провів добрий місяць часу. За цей час він навіть не зауважив старшої жінки, що ним опікувалася. Дякував їй за турботу і продовжував переглядатися з донькою. Ймовірно, навіть закохався у неї. Чи було щось між ними — того, насправді, вже ніхто не може ні підтвердити, ні спростувати. Я навіть не знаю, як вона виглядала. Ймовірно, він і сам вже не знав.

Звісно, Мара не хотіла ходити від дверей до дверей і шукати його перше кохання через майже сімдесят років.
— Та й у будинку нема ліфту, — пояснила вона мені.
Я міг обрати якусь іншу історію, але цього не зробив, бо все зводиться до пошуку і рішення, до того, в який момент ти скажеш собі: це життя, яке я живу, і це життя, яким я задоволений. Я дивився на свого батька, він розповідав мені про компроміс, на якому тримається дім, але що це за дім і кого він шукатиме за рік до смерті? Які правила того дому? Які люди живуть у тому домі і які функції мешканців, що є під тим домом? Я розійшовся з Леною, розійшовся з Надею — про це більше нема що казати. Я міг бути кимось іншим, вони теж могли. Я сумніваюся, що мій дідусь взагалі пригадував дівчину, яка йому перев’язувала рани сорок восьмого року. Вона — лише образ його молодості, жаги до життя, якогось іншого життя, яке він міг би мати, тобто яке, як він думає, міг би мати, якби в нього не народилося двоє синів, якби він не провів п’ятдесят чотири роки у шлюбі з моєю бабцею, до останнього дня, коли вона заплющила йому очі та подзвонила моєму батькові, щоб повідомити, що дідусь вже не дихає, а тоді він подзвонив мені, а я подзвонив Наді, щоб сказати, що мій дідусь більше не дихає. Однак, чи він справді мав би інше життя з дівчиною, яка перевʼязувала йому рани? Через це в мене з голови не виходить фраза, яку сказала бабуся:
«Знаєш, любчику, не мала я ніякого життя. Якби було не це, а інше, то все склалося б інакше — чи все-таки ні?». Чи, зрештою, і з нею він завершив би свій шлях так само, копирсаючись у мозку в пошуках спогаду, коли останній раз відчував незрозумілий спазм у шлунку, порожнечу і наповненість одночасно, стан відчаю і збудження? Це відчуття таке смішне і таке безнадійне, і таке живе. Це те відчуття, через яке я одного разу напідпитку, о третій ранку біг по вулиці Князя Мілоша зі зубною щіткою в руках та просив Лену залишитися і почистити зуби в мене, а вона вперто йшла від мене, аби, зрештою, і справді піти. Те саме відчуття, через яке я протягом дванадцяти годин відстежував рейс «Франкфурт—Куба» на флайт трекері, боячись, що Надя не переживе Бермудський трикутник, і коли вона написала мені, що прилетіла, мені було соромно зізнатися їй, що я знаю, і що також втомився від перельоту. Те ж відчуття, через яке я, коли відправляю повідомлення, спочатку вимикаю сповіщення на телефоні, щоби прочитати відповідь не тоді, коли телефон скаже, а коли я вирішу, що готовий. Те відчуття, яке мене, виходить, робить одночасно невпевненим, зовсім спустошеним, але і звільненим від усілякого пошуку якогось вищого сенсу, якоїсь загальної логіки. Відчуття, через яке я не вираховую, скільки часу мені треба, аби переїхати Газелу,1 а скільки для того, щоби переїхати Бранків міст,2 через яке я на мить забуваю, що боюся смерті. Відчуття, яке затьмарює всі інші.

Коли я дивлюся на діда, мені стає зрозуміло: він зробив вибір.
Наприкінці життя він хотів не любити, а знову закохатися.

Ми зупинилися перед будинком, у якому він провів дитинство. Десь тут проблема і виникла. Саме тут, на другому поверсі останнього будинку у Требині. Я дивився на свого батька і не знав, чи він щасливий — в нього було і це, й інше, й інакше. Не знаю також, чи знайшов він те, чого шукав, ані всіх компромісів, на які він йшов протягом життя. Коли я питав у нього, він відповідав: «У мене виліз прищ на губі».
— Ти знав, що твій прадід застряг у вікні? — спитав він і розповів історію. 
Будинок стоїть, його не знесли. Сад, про який він розповідав і який намагався облаштувати у Сремській Камениці, видається маленьким і безглуздим. У дворі нікого нема, але траву косили нещодавно. Я шукаю щось — слід існування, ознаку чогось знайомого, чогось мого. Дивлюся на пластикові стільці, а насправді шукаю гранатове дерево. Він мені розповідав, як вони, коли були дітьми, могли знайти гранат там, де їм захочеться. Мені ніяк не вдавалося пов’язати дідуся з гранатом, ніби вони існували у двох зовсім різних часах. Але у дворі я не знайшов ні граната, ні слідів діда, ні причин розривів моїх стосунків — дім як дім. Вікна — тут, двері — є, замок — зачинений. Мій батько сперся на огорожу і дивився на дерев’яні жалюзі.

— Це старі жалюзі, їх не міняли, щонайменше, з часів війни. Подивись, які важкі.
— Як у мене в Белграді.
— Отож, бачиш, деякі речі, зроблені ще дев’яносто років тому, все ще виконують свою функцію.
— Залежить, які саме це речі.
— Знаєш, я думав, що коли піду на пенсію, ми з Дарою приїдемо сюди і придбаємо будинок. Тут хороший клімат, дуже добрий для артриту.
— У тебе артрит?
— Та звідки я знаю.
— Ти серйозно?
— Так, а що?
— Я завжди думав, що на село їдуть помирати, — сказав я йому.
— Та й цього не уникнеш. Тут хоч добре повітря, — відповів він і запалив цигарку.

Я не знав, що йому казати. Дивився на нього, на його міцну статуру, родимку на щоці. Не прийшов ще його час. Не може такого бути, принаймні, поки ми не повбиваємо одне одного. 

«Хто тут зараз живе?»
«Цього вже ніхто не знає», — відповів він.

Я хочу дивитися на цей будинок як на будь-який інший: жалюзі, вікна, стеля, несучі конструкції, яких ніколи не руйнуєш, якщо тільки хтось інший їх не зруйнує, квадратні метри, які заповнюєш меблями, іграшками, книгами, трубами. Кажуть, архітектура ніколи не стане мистецтвом, бо мусить дбати про каналізацію, мусить думати про лайно, про захист довкілля, про документацію. Але поки я дивлюся на будинок діда, з яким він тепер має стільки ж спільного, як я з Непалом, то не бачу ні каналізаційних труб, ні паперів, не бачу, чесно кажучи, ні самого діда. Лише відчуваю, що мушу сприймати цей будинок інакше, бо якби не він, не було б і мене. Якби не війна, не було б і мене. Якби моя бабуся не була в італійському концтаборі, не було б і мене. Якби матір моєї мами не померла, коли та ще була молодою, не було б і мене. Тире між роком народження і роком смерті, між початком і кінцем війни — тире, як оце зараз — не просто риска, іноді це ціле нове життя. Мені не подобається взаємозв’язок: «дім — місце поховання». Нема сенсу ховати людину там, де вона провела своє дитинство, це вже не та сама людина і не те саме місце. Все змінюється: паровий двигун перетворився на безпілотний транспорт; далеко на півночі, там, де заборонено помирати, у місцях, яких не сягає сонячне світло, з’явилося велике дзеркало — фальшиве сонце, але справжнє світло; люди перебувають у якихось стосунках з тими, кого жодного разу не торкнулися; не варто продовжувати перелік, зрозуміло, що багато чого змінюється протягом лише одного людського життя. 

Дарко сказав мені, що хоче звозити свою бабцю в «Ушче», щоби дати їй спробувати окуляри віртуальної реальності, дати хоч натяк на майбутнє. Що вона робитиме з цим новим досвідом? Батько казав, що існує кладовище біля мікрорайону Малі Мокрі Луґ,3 де хоронять небіжчиків разом з їхніми найціннішими речами. Так з’являються глибокі гробівці, а в них — людина іавтомобіль. Гарно, але дуже непрактично: жива людина важко працює, аби викопати яму мертвій. Яму, часто більшу за площу орендованої квартири. Але одне залишається без змін століттями, ще відтоді, як людина втратила хвіст і навчилася брати до рук та гострити палицю.

«Я намагаюся уявити, як було на початку тридцятих років, як мій батько тут бігав і зашпортувався», — сказав мені батько. «А насправді я не можу зрозуміти лише одного — як ми могли бути такими різними».
«Різними в чому?», — спитав я.
«У всьому. Не можу того зрозуміти».

Ми мовчали, а батько загасив недопалок підошвою. Я бачив, що він про щось замислився. Якби я хоч знав про що, хоча б одного разу.

1. Міст у Белграді
2. Міст у Белграді
3. Мікрорайон на околицях Белграду.