Література й життя мають спільний знаменник: історію. Надворі сімдесяті роки, і Вільям «Людина-Кріт» Літтл вириває в тунелі під своїм будинком фразу, яка незворотно вплине на хід світу: «Нам уже не здається, що наші життя — це історія». Головною героїнею автофіктивного роману є тридцятитрирічна Емма, яка намагається дослідити своє чеське коріння, змиритися зі смертю матері та знайти відповіді на запитання, пов’язані зі зникненням своєї партнерки. Довкола неї історія не плине вперед — вона згущується і розколюється. Поміж уламків катастрофічно здіймається рівень води й розростаються пожежі. Емма продирається крізь них, намагаючись піти від кохання з його перемогами й поразками. У її розповіді ми доходимо до кінця разом чи кожен сам по собі — історія ж залишається. Так само як і питання, чи може розповідь допомогти людині змиритися з трагічними подіями.

Зберігати мовчання і стати спільником? Чи звернутися до правосуддя і боятися помсти? Матео повертається до рідного дому в Мадриді після звільнення з архітектурного бюро, в якому працював у Барселоні. Коли він випадково знаходить пістолет серед речей свого батька Хуана, він починає підозрювати, запідозрює, що той був причетний до теракту ЕТА, який стався двадцять років тому в цьому районі. Паралельно читач дізнається історію Мален, яка у 2000 році спланувала вбивство судді в тому самому районі, де мешкають Хуан і Матео, але реалізація цього плану мала неочікуваний фінал. У пошуках істини Матео розкриє приховані таємниці, які можуть безжально зруйнувати як його життя, так і життя людей, яких він любить. На основі реального теракту, що стався двадцять п’ять років тому в Мадриді, Антоніо Льєрас у своєму першому, вражаючому романі розмірковує про спокуту та можливість змінити власне життя. А також про те, як через десятиліття після розпаду ЕТА жертви та кати намагаються відбудувати своє життя після спільного минулого, сповненого жорстокості та помсти.

Ми у віддаленому містечку Номе, Аляска, йде 1921 рік. Ада Блекджек, молода інупіатка, вирішує залишити свого сина Беннета, хворого на туберкульоз, у притулку, доки не зможе забезпечити йому прожиток. Незабаром їй випадає щаслива нагода: корабель із Сіетла. На борту — чотири дослідники, сповнені жаги до пригод і колоніальних фантазій, а також кішка Вік. Вони прямують до острова Врангель — останнього притулку мамонтів — аби приєднати цю територію до Британської конфедерації; тому розшукують когось з інупіатів, хто готуватиме їм їжу та шитиме одяг. Ось так Ада, незважаючи на передбачення шамана, вирушає в арктичну експедицію. За кілька місяців усі дослідники загинуть, і Аді доведеться виживати самотужки на острові Врангеля, лише в компанії Вік. Для цього вона муситиме стати схожою на Велику Північ і повернути собі свою ідентичність жінки-інупіатки, придушену роками колоніалізму. Під час своєї трансформації вона зіткнеться з глибинами криги і самої себе, голодом, смертю Бога, ведмедем Нануком, а також з ймовірністю того, що вона не повернеться до Нома, коли припливе рятувальний корабель. Навіщо їй рятувати сина, якщо колоніальний порядок ніколи не дасть йому можливості реалізуватися? Чи зможе вона бути хорошою матір’ю, якщо повернення загрожує їй рабством? Її повернення має допомогти Беннету пізнати ніжність та їхню кригу.