Приблизно в той самий час мене заполонило місто. 

Що було досі? Дорога зі школи додому, повз яку зміїться річка Чурук-Су, будинки й городи на нашій вулиці, 6-й мікрорайон на пагорбі вдалині, кіоски й дрібні ресторанчики обабіч Хансараю – і, звичайно, сам Хансарай, у двір якого я могла роками не зазирати, але який карбувавсь у свідомості – своїм черепичним дахом, різьбленими віконницями, розписами та мінаретами. Езан з Ханської мечеті я щоп’ятниці чула в своїй кімнаті; були ще інші мечеті, де езан співали щодня, їх у нашому домі чутно не було, та на обличчі міста вони, звісно, читались. Якщо є мінарет, це одразу додає місту характеру. 

Любити місто усвідомлено мене навчив Боря. Був травень, і ми гуляли компанією різних конфігурацій.

Боря переїхав з Алупки від бабусь, у яких виріс, у Бахчисарай до мами, вона вже п’ять років працювала в тутешній лікарні. Він умів п о б а ч и т и місто, бо був приїжджий. Він б а ч и в Хансарай – ми ж його не бачили – він був для нас звичним відмалку елементом ландшафту, у який ми часом приходили на екскурсії від школи і на «живий коридор» з ветеранами в яблуневих садах, біля пам’ятника Невідомому солдату. Я розуміла: для Ахтема, Аліє і Халіла весь цей двір – із мечеттю, терасами, ханським цвинтарем, гаремним корпусом, лазнями – мав бути чимось іншим, аніж для нас, – зараз би ми сказали, що це було їхнє місце сили, але, як не дивно, Боря і про Ханський палац, і про весь Бахчисарай знав навіть більше, ніж Ахтем. Це він розповів, що двір палацу, якраз біля мечеті, спершу не був огороджений, що брама з’явилась у XVII столітті, для захисту перед приходом Потьомкіна з військом. Боря казав, що Чуфут Кале, де я досі була хіба на шкільних пікніках, – це феномен, ніде більше немає таких печер, мавзолею й кенас. Він звернув увагу: коли йти за течією Чурук-Су, то наче мандруєш у часі, адже будівлі поряд виструнчуються від давніших до новіших. Це від Борі я довідалася, що дурка у нашому місті дуркою була не від початку, а спершу діяла як Зинджирли-медресе (1). І він, а ще Ахтем-оджá, знали – а інші ні, – що на наших скелях то сірого, то рожевого, то бежевого, подекуди білого кольору – залежно звідки й коли дивитись, – сосни садили навмисно, щоб скелі не обвалювались. «Ви ж бачите, що вони ростуть такими заплаточками?» – казав маскулінний Боря, і зменшувально пестливе заплаточки з його уст звучало зворушливо. 

Тоді я почула кримськотатарське слово сандыкъ – скриня. Мені здавалось тепер, що Крим – це сандыкъ із казок, сандыкъ із коштовним камінням, а Бахчисарай в ньому – сандыкъта сандыкъ, скринька у скриньці. 

Лапате листя коло джерела, звідки витікає Чурук-Су. Бруковані вулички з різкими поворотами, що раптом ведуть донизу. Руда черепиця. Лучкуваті вікна. Різномовні написи на будівлях. Імовірно, таке можна побачити й деінде, але щоб до цього всього були ще й стрункі мінарети, і мавзолеї-дюрбе, і повсюдний запах чебрецю і лаванди, – у дитинстві мені не спадало на думку, що треба це запам’ятати так, щоб завжди за потреби можна було викликати в уяві, бо вже годі буде побачити це й відчути наживо. 

(Через роки я боятимуся забути вулиці міста. Я буду підписуватись на бахчисарайські спільноти у соцмережах заради світлин. Я переглядатиму фото для того, щоб не забути. Я згадуватиму добірку друкованих фото, наклацаних Халілом іще на плівку в нашому підлітстві, – ця добірка лишилась у домі моїх батьків, і я проситиму їх зісканувати світлини й надіслати мені їх електронкою. Я заходитиму на гугл-мапи, щоб «пройтись» вулицями, нагадати розташування будівель, віражі Чурук-Су, вигляд степової світло-сірої землі та скель – наче стін, і сосон на скелях, розсаджених «такими заплаточками». Я читатиму Шаміля Алядіна, щоб нагадати собі місто, якого не могла знати і якого вже ніколи не буде, але яке живе в окремих цеглинах, витає в повітрі, нуртує в землі.) 

Різні лінії Бориних предків жили у Криму з давніх-давен: одні, можливо, справіку, інші – з ХІХ століття. Прапрадід прибув сюди з Орловської губернії, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, – він приїхав споруджувати особняки, бо вмів це робити, а Крим активно розбудовувався. Його син, Борисів прадід, вивчився на архітектора й оженився з місцевою, караїмкою. У 1935-му прадіда відправили в Ніколаєвськ-на Амурі – будувати місто. Борина бабуся народилась там – разом із сестрою двійнючкою. У 1937-му прадіда ув’язнили і за пів року розстріляли. «Могли б і не розстрілювати, – казав Боря, – в концтабір його навіть везти було недалеко: в Амурській області їх було хоч греблю гати». 

Член сім’ї «зрадника батьківщини», прабабуся з дітьми до кінця війни лишалась у Хабаровському краї, а тоді спробувала переміщатись. Одразу повернутися в Крим було неможливо – у найкращому випадку їх би вислали назад, тому вони кожні сім років переїжджали далі й далі на захід, щоразу селячись коло зон і працюючи там вільнонайманими: від Благовіщенська до Казахстану. 

Жодна з доньок ніколи не вийшла заміж – і все життя сестри-двійнючки жили разом. Одна народила доньку, Борину маму. Обидві бабусі були медсестрами, обидві були мамами для Бориної мами й бабусями – для Борі. Ніхто із сім’ї ніколи не вступив у партію, «не могли йти проти свого блювотного рефлексу». Борина мама теж ніколи не вийшла заміж. Спершу працювала акушеркою в Ялті, але через черговий невдалий роман, цього разу з головлікарем пологового, захотіла переїхати в інше місто – і дочекалась вакансії в Бахчисараї. 

Куди нам було до Борі з його прадідом-архітектором – ну, може, з Аліє вони були на рівних: її прапрадід був художником, прабабуся у засланні спілкувалася з Сабріє Ереджеповою (2), а дідусь знався з Ролланом Кадиєвим. 

Ким була я поряд із Борею, з Аліє і Халілом, з Ахтемом? Друзі моїх батьків були переважно інженери, податківці, місцеві чиновники, бо тато працював на цементному заводі, мама у податковій, і я не мала чим особливо хвалитись у цій компанії. Також небагато я могла розповісти про дідусів і бабусь – про пермських узагалі нічого, про кримських – мало. Не могла й не хотіла. Про таке у моїй компанії розповідати було соромно. 

*** 

Інна Іванівна, наша екзальтована Інна Іванівна, читаючи колись урок про Пушкіна, витирала сльози й пила валер’янку, а говорячи про героїв Достоєвського, рекла – і це слід було записувати у зошит, бо потім вона перевіряла, виправляючи складну пунктуацію: «Велич російської літератури в тому, що до героя, людини, яка несе за собою руйновище, читач відчуває не ненависть, а співчуття, і, завдяки перу видатних, розуміє кожен порух душі такої людини – маленької і стражденної». 

Тепер Інна Іванівна захоплено розповідала про серіал «Російська імперія», який вряди годи показував НТВ і наче ось-ось мав демонструвати наступні серії. 

- Ми можемо вважати себе щасливими вже від того, що живемо в епоху, коли показують такі фільми. Ми повинні пишатися тим, що живемо в Криму, адже це край, воспєтий видатними російськими письменниками, яких шанують у всьому світі, – Саном Сєргєїчем Пушкіним, Львом Ніколаїчем Толстим, Антоном Паличем Чеховим… Ці письменники благословенні, і ми, кримчани, благословенні, адже від нас рукою подати до благословенних царських палаців – Лівадійського, Воронцовського… Ми можемо доторкнутися до великого. Ви відчуваєте, яке воно – наше? – в екстазі запитувала Інна Іванівна. 

Я теж дивилась цей фільм. Мені не подобалась Катерина ІІ, але шкода було розстріляного Миколу ІІ, а особливо його доньок і сина з гемофілією, – про них іще не було фільмів у цьому серіалі, але я це читала. 

Мені не подобався екстаз Інни Іванівни, ці сльози і ця валер’янка. Мене дратував її пафос. Мої однокласники теж глузували з її піднесеного стилю, але я не могла їй пробачити ще одного: суперечки з Ельзарою про рідну мову. 

На уроці, де йшлося про це, Ельзара сказала, що її рідна мова – кримськотатарська. Інна Іванівна запитала: 

- Ти й справді так добре розмовляєш кримськотатарською? Краще, ніж російською? 

Ельзара не могла відповісти ствердно. 
- Ельзаро, як у такому разі ти можеш називати кримськотатарську рідною мовою? Якщо майже вся література, яку ти читаєш змалечку, – російською, якщо ти говориш і пишеш переважно російською. І це ще не все, адже це можна було б робити і в еміграції, – але ти навіть мислиш російською! 
- Я не відрізняюсь у цьому від інших кримських татар мого віку, – відповідала Ельзара. – Але ж чомусь 92 % мого народу називають кримськотатарську своєю рідною мовою. 
- Якщо називають, то мають нею розмовляти, повинні бути різні словники, книжки, передачі кримськотатарською… Де вони? 
- Вибачте, на те, що цього всього немає, є причини... В кримських татар пів століття можливість вживати свою мову була тільки в побуті, адже вони жили на чужині, та й зараз, коли повернулись на Батьківщину, не можуть повноцінно використовувати кримськотатарську, бо всі навколо говорять російською.
- Ельзаро, – зітхає Інна Іванівна, – якщо мова не розвивається, то це не тому, що всі навколо розмовляють якоюсь іншою. А тому, що в основі мови немає схильності до розвитку. Якщо мова повноцінна у своїй основі, вона може функціонувати за будь-яких умов. Ти чула про такий район у Нью-Йорку, як Брайтон-Біч? Тож уяви собі: Америка, англійська мова – і окремий район, де майже всі розмовляють російською, де є російськомовні радіостанції, телестудії, редакції газет. Значить, можна організувати? Але це ще не все. Рідна мова для людини – це та, якою вона думає, тому говорити про кримськотатарську як про рідну ти не маєш ніяких передумов. 

Ельзара не мала що відповісти отак одразу, не поміркувавши, але, звичайно, не могла й погодитись, тому невпевнено хитала головою. А я згадувала урок рік тому, в кінці 9-го класу, – окремий урок з російської літератури про письменство рідного краю. Один із творів був – Сейтумера Еміна. Ленур на той час із нами уже не вчився, а Ельзара – як на лихо! – була відсутня. Зойка Ващучка, побачивши під твором прізвище, сказала: «То це ж не російський письменник! Кримськотатарський, напевно. Чому ми вивчаємо цей вірш у курсі російської літератури?» Інна Іванівна відповіла: «Діти, не заглиблюємось. Усі, кого ми вивчаємо, – російські письменники». 

Після діалогу з Ельзарою про рідну мову я зрозуміла, що вже ніколи, ніколи не зможу ставитись до Інни Іванівни так само, як у восьмому класі, коли тільки починала ходити на олімпіади, коли ми разом їздили в Русскій культурний центр, коли йшли повз Куйбишатник, де лунали дитячі голоси. Інна Іванівна відчувала зміни, часом вона казала – то при всіх, то сам на сам: 
- Ех, Утаєва... 

Я дивилася на неї запитально. Якось вона продовжила:
- Слухаєш неймовірні росказні замість того, щоб розвивати свій літературний талант. Чи, може, хочеш стати українським або кримськотатарським письменником? 

Я не знала, що відповісти, тому лишень стенула плечима й сказала: - Не розумію, про що ви говорите. 
- Пам’ятаєш із Пушкіна? – мовила вчителька, здатна на кожну ситуацію витягнути цитату з короля-сонця російської поезії. – «Славянские ручьи сольются в русском море…» 

Ці рядки я чула уперше. Я взагалі погано знала творчість Пушкіна. 

1.
Медресе (мусульманська середня і вища школа), заснована 1500 року кримським ханом Менглі Гераєм у Салачику, першій столиці Кримського ханату (тепер Салачик – район Бахчисарая).

2.
Сабріє Ереджепова (1912-1977) – кр.тат. співачка, зокрема виконувала пісні у фільмі «Запорожець за Дунаєм» (1937).